Листя зібрані в одному напрямку.

Документальний фільм "Оленівка. Листи" був реалізований Платформою пам'яті "Меморіал" у партнерстві зі Спільнотою Оленівки за ініціативою Міністерства культури України.

"Усі двері були зачинені на кілька замків. Напередодні атаки частину наших "азовців" перевели в барак, який у цю ніч обстрілювали росіяни. Відомо про п’ятдесят загиблих та велику кількість поранених," -- це уривок з документальної книги Валерії "Нави" Суботи під назвою "Полон". Журналістка, яка працювала в пресслужбі полку "Азов", брала участь в обороні Маріуполя і потрапила в російський полон разом з іншими уцілілими 17 травня 2022 року. Її обміняли та звільнили 10 квітня 2023 року. Вже незабаром після цього вона почала працювати над згаданою книгою, яка була опублікована у 2024 році.

Наведений фрагмент -- опис теракту в концтаборі "Оленівка", де Нава перебувала разом з іншими побратимами та посестрами. Вона згадує також, що терактом у ніч із 28 на 29 липня 2022 року не обмежилося, росіяни обстрілювали бараки з полоненими ще не раз, традиційно видаючи це за українські обстріли й убивства своїх же.

На що я хочу звернути увагу в попередньому абзаці? По-перше, важливо зазначити дату написання — Валерія Субота не бажала і не могла приховувати свої переживання, тому вирішила за першої можливості зафіксувати факти злочинів, які сталися на її очах і в її присутності. Таким чином, вона не залишалася в沉沉.

Другий аспект: проміжок між написанням тексту і його публікацією в друк може коливатися від дев'яти місяців до року. Напевно, точно не скажу, але це був типовий термін навіть у ті часи, коли російські ракети не завдавали масованих ударів по друкарням і складах. Проте читати ці видання можна і необхідно навіть через рік, два, три, або десять років після їх виходу. Це важливо не лише для того, щоб злочини Росії не втрачаючи актуальність у нашій пам’яті. На жаль, вони і далі тривають. Знущання над українськими в'язнями стало постійним явищем для росіян, які мають владу і можливість вчиняти подібні жахіття. І хоча це не згадано явно, на момент скоєння злочину в Оленівці, як і тепер, як ті, хто вижив і здобув свободу, так і ті, хто залишився в полоні, безсилі запобігти, втрутитися або зупинити це.

Невеликий документальний фільм "Оленівка. Листи" був створений Платформою пам'яті "Меморіал" у партнерстві зі Спільнотою Оленівки за ініціативою Міністерства культури України. Прем'єра стрічки відбулася в кінотеатрі "Жовтень", де її показ приурочили до Дня пам'яті захисників і захисниць України, а також учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які стали жертвами страти, катувань або загинули в полоні. Після цього фільм був опублікований на YouTube.

Хоча тривалість цього матеріалу не перевищує тридцяти хвилин, кількість документальних кадрів тут обмежена. Проєкт включає уривки особистих листів, адресованих загиблим і полоненим українським військовим – повністю їх можна знайти в інсталяції, що розташована перед входом до залу. Крім того, представлені трагічні спогади, схожі на ті, що написав Субота, які відображають жахливі реалії російського полону, а також день, коли Росія вчинила жорстоку криваву провокацію.

Використання листів має не лише психологічний, але й художній аспект, якщо мова йде про спосіб їх оформлення. Хто з нас зараз пише листи від руки на папері? Хоча, можливо, такі ентузіасти ще існують, їх залишилося зовсім небагато. Процес написання листа, коли ти сідаєш, щоб відповісти, береш конверт, зволожуєш клейку стрічку, заклеюєш його і кидаєш у поштову скриньку, здається, відійшов у минуле і навряд чи знайомий тим, хто користується сучасними месенджерами. Але в такому контексті написання листа, особливо якщо він адресований загиблій людині, яку ти знав, любив і цінував, а яка стала жертвою агресії, є своєрідною формою терапії. Це визнають учасники проєкту, які пережили полон, а також родичі загиблих. Водночас, написання листів, на які ніколи не буде отримано відповіді, слугує способом привернення уваги до тих, кого творці фільму називають "незалученими". Лист без відповіді, надісланий у безодню, стає актом фіксації пам’яті та документування воєнних злочинів, вчинених росіянами, не лише в конкретній Оленівці і не лише в один день.

Було б неправильно та несправедливо стверджувати, що трагедії залишаються без уваги. Наприклад, в Києві, з нагоди роковин, родини загиблих організували інсталяцію, незважаючи на попередження про можливість обстрілу. Існує проєкт "Оленівка 200", до якого залучені бійці, що стали свідками полону і змогли повернутися. Встановлюються особи, що безпосередньо причетні до теракту, які, на жаль, не отримають заслуженого покарання в фізичному сенсі, але деяких з них вже покарав Божий суд. Ці та інші процеси важливі, вони тривають і будуть продовжуватися. Однак, незважаючи на зусилля ентузіастів і охоронців пам'яті, після перегляду виникає відчуття смутку та безнадії.

Не від побаченого. Не від розуміння того, що Оленівка -- складова трагедії нашого народу, котру принесла російська війна і водночас трагедія кожного, хто пережив особисто, втративши близьких. А від усвідомлення: залучення раз по раз дедалі ширших верств населення, апелювання до міжнародних інституцій російські концтабори не знищить, бранців не звільнить, щоденні тортури не припинить. Бо почалося це не в згадану ніч у Оленівці. Від 2014 року й дотепер у Донецьку існує концтабір "Ізоляція", про який знято документальні фільми й написані документальні книжки. І це лише маленька щопта від усього того, що коять росіяни з українцями на окупованих територіях.

Розширте свої горизонти: багато українців досі залишаються в полоні на території Росії. Пригадайте хоча б про щасливо звільненого кінорежисера, а тепер військового, Олега Сенцова. Якщо говорити про більш широкі масштаби, то з 1930-х років до всіх людей доброї волі зверталися, коли Росія влаштувала Голодомор, що призвів до голоду в Україні, а згодом безпідставно засуджувала, катувала та вбивала людей у величезних ГУЛАГах. Потім ГУЛАГи перетворилися на каральну психіатрію та концтабори в Мордовії. Що стосується Північної Кореї, ті, хто закликає до зупинки насильства, здається, не знають про її звичаї вже понад півстоліття. Крім того, багато років уряд США не звертав уваги на порушення прав людини в Гуантанамо, і лише зараз з'являються фільми, такі як "Мавританця" Кевіна Макдональда, які можна розглядати як своєрідне визнання помилок. Цей фільм, до речі, отримав критику за... реалістичні сцени тортур, які практикувала адміністрація в'язниці.

На жаль, акції протесту, заклики до дій, петиції та фільми, що демонструють жахи тортур і вбивств, не здатні зупинити цю жахливу реальність. Але це зовсім не означає, що слід відмовитися від обговорення теми через відчуття безсилля, втому чи бажання забути, замість того, щоб безрезультатно піднімати це питання. В серці залишається надія: колись російські тюрми та концтабори можуть бути визнані такими ж страшними, як і нацистські, з усіма відповідними наслідками.

Цей текст створено завдяки допомозі Норвезького Гельсінського комітету та фінансуванню Норвезького агентства з міжнародного розвитку (NORAD).