Магда Бізарро: Після п'яти днів у Києві "захоплення" — це недостатнє слово, а "стійкість" не повністю відображає те, що я побачила.

Я прибуваю до Києва вранці 9 березня після понад 24-годинної дороги з Авіньйона. Мене зустрічають сяючі посмішки Олі Дятель, співкураторки візиту, співзасновниці "Інша Освіта" -- неурядової організації та професійної спільноти, яка розробляє освітні програми, працює з культурою та мистецтвом як формами колективного навчання і створює простори для інтелектуального та фізичного розвитку, а також стипендіальної програми імені Антоніна Арто, -- та Анастасії Гайшенець, чия теплота миттєво розвіює втому від подорожі. Наша група невелика, вона складається з митців та культурних діячів із різних галузей -- образотворчого мистецтва, театру та перформансу. Ця різноманітність дає змогу глибше й багатогранніше зрозуміти місто та його мистецьку екосистему.

Снимок: Артем Галкін Магда Бізарро

Я мандрувала різними куточками планети за складних обставин, але ніколи не опинялася в місцях, де обстріли стали частиною повсякденності. При цьому звичайне життя тут продовжується з такою яскравою радістю від спільності. Той перший прийом, наповнений енергією та щедрістю, справляє враження, ніби я потрапила до будь-якого іншого європейського міста. Проте це відчуття швидко зникає. Повітряні тривоги лунають значно частіше, ніж я могла б уявити, хоча мені кажуть, що зараз відносно "тихий" період.

Снимок: Артем Галкін

Одним із найвражаючих елементів мого візиту є театральна зала. Як так сталося, що на всі вистави, які я відвідую, квитки завжди вичерпуються? Сидячи в переповнених рядам, я згадую про утопічну концепцію Жана Вілара, який у 1947 році започаткував Фестиваль в Авіньйоні: театр для всіх, де глядачі об'єднуються в єдину спільноту. Тут, у Києві, ця ідея набуває нового, актуального змісту. Люди приходять не лише для того, щоб насолодитися виставою, але й щоб спільно пережити певну форму стійкості, знайти способи – хоч і на короткий час – впоратися з навколишньою реальністю. У ці миті глядачі стають рівноправною спільнотою.

Снимок: Артем Галкін

Їхня концентрація вражає — точна, чутлива до найменших нюансів. Коли виставу перериває сигнал повітряної тривоги, у залі настає глибока тиша, що нагадує про ситуацію в Україні та Києві, які зазнають обстрілів. Проте незабаром вистава відновлюється, і глядачі знову занурюються в неї з тихою рішучістю, ніби намагаючись відстояти крихкий, проте надзвичайно важливий простір нормального життя.

Снимок: Артем Галкін

Моя зустріч із художньою програмою є вражаючою та різноманітною. У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, який є частиною європейської мережі PROSPERO NEW, я насолоджуюсь виставами "Макбет" і "Калігула", обидві з яких поставлені Іваном Уривським. Також я відвідую репетицію нового проекту Девіда Петросяна. У "Театрі на Подолі" я відкриваю для себе "Процес" від Девіда Петросяна, а також "Більше краси, ніж смутку", створений американським драматургом і режисером Річардом Нельсоном, в якому грають українські актори. Ця вистава є чуттєвою даниною пам'яті письменниці та активістки Лесі Українки. У "Театрі на Лівому березі" я переглядаю виставу "Ha*l*t" Тамари Трунової, яка з’явилася після скасування "Гамлета" у лютому 2022 року, що спочатку планувався на квітень. Через початок повномасштабного вторгнення репетиції були призупинені, і після майже року перерви "Ha*l*t" реалізували лише з 6 з 16 оригінальних акторів. Також я відвідую студію "Opera Aperta", засновану Романом Григорівим та Іллею Разумейком, де вони разом із командою проводять відкриту репетицію нової роботи, яка незабаром дебютує в Києві, а згодом буде представлена на Wiener Festwochen.

Мене вражає, як постійно присутній Вільям Шекспір у різних театральних постановках. Його роботи глибоко резонують у сучасному контексті, відображаючи несправедливість і екзистенційну напругу нашого часу. Це нагадує мені промову субкоманданте Маркоса під час повстання сапатистів, де фраза "Бути чи не бути" стала символом опору. У сьогоднішньому Києві ці слова здобувають новий, терміновий сенс.

Багато вистав безпосередньо стикаються з реальністю повномасштабного вторгнення. Водночас вражає наполегливість творчості та інноваційність у кожному художньому рішенні -- ніби кожен жест є відмовою потонути у відчаї. Ці роботи дають глядачам інструменти, щоб витримати, дихати і, бодай на мить, вийти з кошмару, в якому вони живуть.

Поза межами театральних подій місто має свою унікальну оповідь. Я завітала до Музею Ханенків, де порожні стіни свідчать про втрату: мистецькі шедеври вивезені й заховані в безпечних місцях, чекаючи на той момент, коли знову зможуть повернутися додому — коли Україна відновить мир і свободу. Ця порожнеча говорить більше, ніж будь-яка експозиція.

На третій день Олена Каравай, співкоординаторка візиту та одна з засновниць "Асортиментної кімнати", веде групу до самоорганізованого осередку митців у "Нагірній-22", в старих приміщеннях Київського інституту автоматизації. Тут творчі особистості займаються різними напрямками, такими як скульптура, текстильне мистецтво, живопис, фотографія та цифрові технології в мистецтві. У 2025 році ці майстерні зазнали ушкоджень від російських дронів. Проте завдяки підтримці українських і міжнародних партнерів розпочато їх відновлення. Зима виявилася надзвичайно суворою: холод і волога ускладнювали умови для роботи. Проте навіть у цих крихких просторах, де стіни зберігають сліди від вогню та плісняви, життєва енергія спільноти залишається незламною.

Снимок: Артем Галкін Магда Бізарро в Києві

Особливо вражаючий момент відбувається під час мого візиту до "Театру ветеранів", де я стаю свідком короткої репетиції. Артисти з протезами та обличчями, які несуть відбитки війни, представляють іронічну інтерпретацію "Енеїди". Це надзвичайний досвід, що поєднує сарказм, ясність і надію. Режисерка Ольга Семошкіна працює з великою увагою, формуючи кожну роль відповідно до фізичних можливостей акторів. Це глибоко зворушливий приклад того, як мистецтво може створювати простір для травми, одночасно перетворюючи її в щось нове.

Одночасно відчувається виражена нестача міжнародних виставок. Чотири роки повномасштабної агресії суттєво зменшили їхню присутність на сценах Києва. Обміни продовжуються в інших форматах, але відчувається брак чогось важливого. Як кураторка міжнародного фестивалю, я особливо гостро усвідомлюю цю прогалину. Наразі необхідно не лише здійснювати візити до України, а й створювати умови для українських митців, щоб вони могли подорожувати, знайомитися з творчістю інших і відновлювати канали обміну, які підтримують культурне життя.

Після п'яти днів перебування в Києві важко підібрати слова: "захоплення" здається недостатнім, а "стійкість" не передає всієї глибини вражень. У цьому контексті залишається лише відчуття відповідальності. Ми повинні продовжувати приходити. Продовжувати зводити мости. І в будь-якому місці, де ми знаходимося, відмовлятися від поступового повернення до нормального життя, якому українці щодня протистоять.