В мене є відчуття, що в якийсь момент мого життя я наче померла і відродилася знову, - Соломія Чубай.

Вона виросла в знаменитій родині з Львова. Її батька, Грицька Чубая, знали як поета-дисидента. На жаль, вона була ще зовсім маленькою — лише 2,5 роки, коли втратила батька.

Грицько Чубай пішов з життя у 33 роки під час "золотих" совєтських 1980-х, після допитів у КГБ. Коли Соломії виповнилося вже чимало років, вона вирішила вивчити, яким був її батько, а також відновити його ім'я як письменника і реанімувати його пророчі твори.

Вона також реалізувала безліч власних ініціатив. Одною з них є проєкт "Колискові для Олекси", присвячений її синові, у якого виявили синдром Аспергера. З його допомогою вона прагнула пояснити українцям суть аутизму, щоб уникнути випадків, подібних до її власного досвіду, коли її сина намагалися виключити зі школи через те, що він "не такий, як всі". Цей проєкт також набув значення, оскільки під її музичні композиції, як традиційні, так і сучасні, батьки з російськомовних родин почали вкладати своїх дітей спати.

Соломія Чубай, талановита співачка, культурна менеджерка, волонтерка та активістка, яка раніше мріяла про зміну свого відомого прізвища, сьогодні стала нашою співрозмовницею.

Леся Вакулюк у проєкті "Європейці" зустрічається з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські, культурні діячі, це і військові, політики, волонтери, люди різних професій, але всіх їх об'єднує одне - європейські цінності.

Велика кількість людей і досі, на тлі повномасштабної агресії, яку Росія здійснює з метою окупації України (не лише її території), стверджує, що радянські часи були чудовими. Але в ті часи ти втратила батька. Що б ти сказала тим, хто вважає, що в той епосі було щось позитивне – дешева ковбаса, хороше молоко, і взагалі, що в "країні рад" все було прекрасно?

Я говорила з такими людьми. Насправді моя колишня свекруха так мені розказувала - що так було цікаво і класно, і вона в черзі стояла, і можна було спілкуватися з людьми, і вона за якимось одягом стояла. Багато в мене було таких суперечок з такими людьми. Нещодавно теж, де я ходжу на танці, на спорт свій, зустріла такого мужчинку, який художник, - теж мені доказував, що в радянські часи було добре. То я думала, що я його просто втоплю в басейні і попливу далі.

Отже, їх існує досить багато.

Усе, що стосується радянського, у мене викликає таку аж тілесну відразу. Я навіть пригадую, що коли потрапила в Сєверодонецьк у 2021-му році, ми жили там тиждень у готелі - він такий був совковий-совковий, навіть ковдри були кусючі ці совкові, ці стіни, ці душі такі страшні, ці клозети такі... Я просто аж... Мій дідусь був кутюр'є, дизайнер, якби жив у Франції, він би був як Коко Шанель, а тут у радянські часи він просто був кравець. І мій дім, в якому ми росли, все-таки в нас удома ми не мали цієї культури, такого совкового - плитки оцієї, совкової фарби, розмов про совок. І ніхто ним не захоплювався. Тому, коли я потрапила - вже у свій колишній - шлюб і я потрапила в цей совок, за яким сумують, то мені було досить складно.

Однак 1980-ті роки, здавалося б, не можуть бути порівняні з 1930-ми, коли відбулося Розстріляне відродження. Це вже не 1960-ті, часи поетів-шістдесятників. Це 1980-ті - і твій батько помер після тривалих допитів у КГБ.

Це було нелегко. І в 1970-х роках ситуація була такою ж важкою – згадайте, наприклад, про Арештовану коляду 1972 року. Отже, в 1980-х варто усвідомити, що його довели до такого стану. Можемо відверто стверджувати, що система зламала його. Він просто змушений був терпіти численні допити. Важливо зазначити, що його фактично вигнали з культурного середовища Львова: він не мав можливості публікувати свої твори, заробляти на життя. І в 33 роки він ухвалює рішення піти з життя. Він завжди повторював, що помре у 33, як Ісус Христос. Це була його особиста мантра, яку він постійно повторював.

Батькові десь і подобалося те, що він помре у віці Ісуса Христа. Але можна померти, як фенікс, в якомусь певному моменті.

Зі мною таке сталося. У мене було відчуття, що я в якомусь певному віці померла і народилася заново. А в тата так не сталося, він помер фізично. Але він не бачив виходу. Усе одно початок 1980-х років не давав цього виходу. Все одно ця стіна ще досить міцно трималася. Йому треба було ще протриматися хоча би цих 7-8 років, а він вже не зміг. Коли я говорила з Віктором Морозовим, він мені сказав, що ми навіть не могли подумати, що це буде, ми навіть не могли мріяти про незалежність. Тобто в них навіть таких мрій і думок не було. Уявляєш, наскільки це все було вже так важко і ці лещата були такі затиснуті і складні.

Грицько Чубай разом зі своєю донькою, зображення: facebook.com/solochubay

На мою думку, чимало українців досі не мають уявлення про те, хто є Грицько Чубай. Це сумно.

Справді багато не знають. Знають більше про Стуса, бо він таке більше розкручене ім'я. Хоча я не вважаю, що батькова поезія гірша, - вони різні. Але я вважаю все-таки найгеніальнішим поетом сучасності, я б навіть сказала, пророком Грицька Чубая. Усі можете почитати його "Вертеп": "А світ - вертеп, кажу із гіркотою, цей світ - вертеп. А в ньому щонайважче - це залишатися собою". Це дуже важливо. Це написав хлопець у 17 років. І його відоме, оце, що Тарас співає, - "Коли до губ твоїх лишається пів подиху". Це неймовірний романтик з дуже добрим серцем, дуже саркастичний, дуже зламаний, дуже побитий. Він був різний.

Хтось написав про Грицька Чубая, що він "принц оцього безщастя". Безщастя такого принц, король, князь, не знаю хто, але я вважаю, що він геніальний поет. Якщо ви берете його збірку, якщо ви глибока людина, ви знайдете там сенси дуже важливі.

І те, що він писав у 1960-х роках, і в 1970-х (він перестав писати практично уже на початку 1970-х), і далі, - ви побачите, що він говорить про сьогодення.

Якщо заглянути в цю ситуацію, ми вже набагато старші за твого батька, який покинув нас так рано. Але чому ж ця система так невпинно переслідувала його? Чим він їх розгнівив? Можливо, через свої вірші? Яка ж у них така загроза?

Одного разу я дізналася, що Сталін також був письменником і створював власні твори. Він усвідомлював, що слово має величезну силу. На мою думку, саме він започаткував систему терору, яка тривала з часів Розстріляного відродження і далі, бо розумів, що слово здатне надихати, завдавати шкоди, заспокоювати, а також виражати любов чи ненависть — воно викликає різноманітні емоції. Для нього найбільшою загрозою були поети та письменники, які могли передати важливі історії через свої вірші або прозу. Це становило реальну небезпеку.

Грицько Чубай був однією з цих небезпек, тому що він був розумний, нереально начитаний, він був геній. Він вважався вундеркіндом, у 15 років він цитував Розстріляне відродження. Він створив гурток у себе в селі в 15 років - це Совєтський союз, 1960-якийсь-там рік, Розстріляне відродження заборонене, заборонене взагалі. І він створює гурток десь на закинутій хаті, де вони запалюють свічки й читають поезію Розстріляного відродження.

Вперше він втрачає контроль через дівчину, яка стала об'єктом його почуттів. Її батько, тим часом, був військовим, що боровся проти упівців. У нашому селі стоїть три будинки, які ми називаємо Гетьмани-Чубаї, оскільки наше справжнє прізвище – Гетьман, а точніше, Гетьман-Чубай. Це три домівки, де ховаються упівці.

Батько повністю занурений у цю розповідь. Коли він вирушає до Рівного, щоб вступити до університету, його запитують: "Поясніть історію України". Він відповідає: "Хочете правдиву чи вигадану версію?" А ректор, який сидить поруч, зауважує: "Давай правдиву".

Батько ділиться справжньою історією України. Справжньою. Українці досі не мають повного уявлення про свою історію. Ми лише починаємо її досліджувати, особливо стосовно нині окупованих територій та тих, хто повернувся. Південні регіони, Донеччина, Луганщина, Харківщина, Сумщина, навіть Вінниччина та Галичина — навіть мешканці Галичини не усвідомлюють глибини своєї історії.

Батько мав глибокий інтерес до історії. Він проживав у своєму селі, що розташоване за тридцять кілометрів від Берестечка. У нього зберігалася справжня булава та шабля. Є навіть фотографія, на якій він, будучи підлітком, приблизно 13-14 років, позує в красивому козацькому вбранні з вусами, тримаючи шаблю біля ялинки.

Чи справді варто знищувати людину лише за те, що вона поділилася справжньою історією?

Для них це стало символом всього, що пов'язано з інакомисленням, тобто з тим, що він більше не належить до системи. Пам'ятаю, як мій дядько колись сказав мені: "Ти не вписуєшся в цю систему. Ти здатний її зламати". Знаєш, це справді страшно — коли є люди, які можуть порушувати систему, навіть не вдаючись до слів. Вони настільки глибоко зламали його як фізично, так і морально, що все одно залишалися його жертвою.

Яким чином завдали фізичної та моральної шкоди?

Розпочалися репресії. У віці 15 років його затримали за те, що він зачитав заборонені вірші Тараса Шевченка біля його пам'ятника — тоді не всі твори поета були дозволені. Після цього він побив Валентина Мороза на судовому засіданні, оскільки вважав вирок несправедливим. За цей інцидент його знову посадили до в'язниці, і це не було останнім разом. Його сильно побили, він страждав від холоду, що призвело до захворювання на туберкульоз нирок. Влада вже знала про його хворобу, і під час численних допитів, а також коли поміщали в сирі камери, вони повільно й систематично знищували його.

Відповідно, він начебто помер від чи пієлонефриту, чи якось називалася ця хвороба нирок. Але це все просто система, дуже красиво. Але найгірше для нього було те, що ця система знищила довіру друзів до нього і його довіру до друзів. Це було найболючіше, коли найближчі від тебе відвертаються. І вони це знали. Це була його болюча точка.

У віці 2,5 років ти опинилася в ролі напівсироти. І тепер ти часто розповідаєш про свого батька. Це все те, що ти вивчала, читала та відкривала для себе. Чому для тебе було так важливо дізнатися, хто твій батько?

В нашій родині ніколи не обговорювали тата. Незмінно говорилося про те, що він великий поет, геній. Його ім'я використовувалося для маніпуляцій: наприклад, часто звучала фраза: "За таку доньку твій тато перевертається в могилі". Це була одна з найпоширеніших висловлювань, які я чула. Суть полягала в тому, що я не відповідала його геніальності. Я повністю відсторонилася від статусу доньки Грицька Чубая, вважаючи, що це належить лише Тарасу Чубаю. Грицько Чубай — це була особа тільки для Тараса, він мав право писати пісні і згадувати його. У нашій родині склалася думка, що я ніколи не зможу досягти рівня Грицька Чубая.

Коли я вирішила поринути у спогади про батька, я виявила, що він пішов з життя у 33 роки, а я сама прийшла до нього у такому ж віці. Маркіян Іващишин, який був директором мистецького об'єднання "Дзиґа", завжди підкреслював: "Ти теж його донька, ти – його частина". Також письменниця Мар'яна Кіяновська підтримувала мене, кажучи: "Ти його донька, не бійся діяти".

Соломія Чубай, зображення: facebook.com/solochubay

Я займалася різними справами і віддавала вечори цій меті. Однак усвідомлення того, що я є донькою Грицька Чубая і заслуговую на цю роль, прийшло до мене лише в 33 роки. Тоді я створила "П'ятикнижжя", яке здобуло Гран-прі на Форумі видавців. Цю книгу ми видали разом із Видавництвом Старого Лева. Вона повністю була надрукована вручну. Спільно з дизайн-студією "Графіка" ми розробили унікальний дизайн. У книзі зібрані вірші для мого тата, а також листи, які він написав Лишезі. Передмову написав Костик Москалець.

Набирала вручну, бо вони ще не були опубліковані?

Я набирала текст вручну, оскільки це було частиною роботи над татового самвидаву "П'ятикнижжя". Я вводила незмінені версії, які були підготовлені до того часу. Таким чином, я організувала матеріал так, як би це зробив тато. У книжці ми реалізували аплікації, адже він мав пристрасть до написання листів, які завжди доповнював малюнками та іншими елементами. Його листи були справжніми мистецькими витворами, адресованими друзям та мамі. Проте, з ревнощів тато спалив усі листи, які написав матері.

Після того, як я здобула Гран-прі, я зняла один фільм, а потім ми з Михайлом Крупієвським створили ще один проект під назвою "Чубай. Говорити знову".

І в мене був ще один гештальт незакритий, це його вірші для дітей, які я просто хочу так зробити, як я хочу зробити, - де дитина зможе бавитися цією книжкою. Тобто не просто красиві картинки і тексти.

І це єдине, що зараз у мене не закрито. Але мені зараз 46, і для мене я зрозуміла певні речі - що я достойна, достойно несла його прізвище, бо я його шалено люблю.

Я не можу сказати, яким він насправді був. Безумовно, я склала уявлення про нього з різних фрагментів, з шматочків спогадів, наче зшила кольорову ковдру, якою іноді укриваюся. Але я точно можу стверджувати, що коли мені бракує грошей або чогось важливого, раптом я отримую якийсь гонорар — можливо, це роялті від тата чи щось подібне, і я не маю уявлення, звідки це береться.

Я не вірю в те, що він десь на небесах пишається мною, і в мене немає впевненості в цьому. Але я точно знаю, що стала для нього підтримкою і допомогла підняти його ім'я. Тепер існують вулиці, названі на його честь, а його біографію знають багато людей. Його присутність в соціальних мережах та вікіпедіях зросла, чого раніше не було. Я постійно відчувала потребу в Грицькові Чубаї, адже такий талант не може просто зникнути.

Проте я вважаю, що його потенціал ще не розкритий повністю, адже він заслуговує зайняти місце поруч із такими видатними постатями, як Шевченко, Франко, Стус, а також Ліна Костенко та Леся Українка, які є більш відомими.

Отже, тепер ти більше не маєш наміру змінювати своє прізвище Чубай на інше.

Це дуже довгий процес був у мені - коли я хотіла змінювати це прізвище. Бо дуже складно є, коли тебе презентують "сестра", особливо сестра Тараса Чубая. Для тих, хто не знає, Тарас Чубай - це мій рідний брат, музикант, відома його пісня - "Вона, вона" ("...по русифікованих містах..."). Тобто це Костика Москальця пісня, але заспівана Тарасом, геніально заспівана.

Це було дуже складно. Спочатку я сама себе позиціонувала як сестра, бо я вважала, що я не маю талантів (бо мені так артикулювалося в родині) і що я нічого не вмію. Але потім якийсь момент - і ти йдеш в терапію, і коли ти повністю губиш себе, ти потроху в терапії себе віднаходиш. І я почала співати знову, почала малювати. Я зараз підняла й буду зараз робити пісню, яку я написала в 17 років. Я знайшла казку, яку я написала в 16 років про птаха, який забув, як літати.

Я занурююсь у читання і думаю: боже, які ж вражаючі образи, який грандіозний сюжет! Але коли твоє оточення навколо тебе постійно нагадує, що твоє місце лише в прибиранні, митті, пилососінні, приготуванні борщу, одруженні та народженні дітей, і що це твоя єдина роль, адже ти, можливо, в їхніх очах не є геніальною чи видатною особистістю — не Тарас Чубай і не Грицько Чубай, — то в такому випадку виникає бажання вирватися з цього прізвища, повністю знищити свою історію.

Але потім я дійшла до того, що я не хочу цього втрачати, бо це все-таки прізвище мого батька. Це мій рід - рід потужний, сильний, Гетьманів-Чубаїв. І я хочу просто гідно нести це прізвище. І все.

Соломія Чубай, зображення: facebook.com/solochubay

Твій проєкт "Колискові для Олекси", створений на знак любові до твого сина, став для тебе справжнім порятунком, коли ти виявила, що у нього діагностували синдром Аспергера.

Конечно.

Іноді можна почути таку образливу фразу: "Ти що, аутист?" Як ти реагуєш на такі слова? І що взагалі означає синдром Аспергера? Ми записуємо цю бесіду напередодні Дня обізнаності про аутизм. Чи готове наше суспільство до справжнього розуміння цієї теми?

Сьогодні таких дітей стає все більше. Люди запитують мене: чому ж раніше їх не було? Я пояснюю: по-перше, тоді не було діагностики. Але, на мою думку, зараз дійсно з'являється більше таких дітей у нашому божевільному світі. У людей є все: прогрес, комфорт, благополуччя, але, незважаючи на це, вони все ще розв'язують війни, прагнуть захопити чужі території і займаються безглуздими справами. І саме в такій атмосфері народжуються ці діти.

Цей світ, в якому ми живемо, побудований на брехні, маніпуляціях і сарказмі. Але більшість дітей, зокрема і Олекса, не сприймають сарказм. Вони дуже прямолінійні і відчувають лише чисту любов. Я зосереджуся саме на Олексі, адже досвід інших батьків може бути різним. Щоб заручитися його довірою, потрібно спілкуватися з ним на рівних і бути максимально чесним. І він відповідає тим же — з ним можна говорити щиро. Однак така відвертість може бути й ображаючою, і дуже легко завдати болю.

І, звісно, там ця емпатія така дивна в нього - то вона є, то вона вмикається, то вона вимикається.

Кажуть, що діти з аутизмом не здатні відчувати емпатію, але мені здається, що Олекса має цю здатність. Він проявляє значно більше співчуття до кота, ніж до мене, хоча іноді я помічаю, що його емпатія до мене також прокидається.

Тобто найголовніше - це зацикленість на якійсь певній речі. Зараз, скажімо, Олекса фанат року, він збирає, колекціонує CD. Йому 17. Він далі їсть тільки хліб з "Нутелою" - млинці з "Нутелою" і хліб, який я спечу. Він перестав уже навіть їсти картоплю фрі. У нього сосиски певного виду - і все. Я йому підсуваю постійно якісь там вітаміни - банани, яблука, полуницю, коли з'являється в нас. Але він практично обмежив собі, сказав, що цього йому достатньо, щоб вижити на цій планеті.

Кризи в Олекси не такі, як в інших людей. Це якесь таке накопичення. І я ще раз повторюю, чому потрібно дітьми з аутизмом займатися, - бо вони дико деградують, якщо ви не будете підтримувати їхній внутрішній стан і не розберетеся, що відбулося.

Наприклад, з початку війни Олекса вирішив не митися. І я не могла зрозуміти, чому він перестав митися. Тобто перестав взагалі. Ми з його психотерапевткою розібрали те, що він подумав: що зараз криза, у мене немає достатньо коштів, відповідно, вода коштує гроші, газ коштує гроші, і він буде таким чином економити. Я тоді ще й розлучилася якраз перед війною, і в нас був такий період змін величезний і війна. Відповідно, він подумав, що немає коштів. І от бач, як його мозок спрацював: я не буду митись. І я йому мала пояснити, що коли я йшла на розлучення, я робила свідомий крок, але я доросла, я за нього подбаю.

У Олекси все має свою чітку структуру. Раніше він лягав спати о 21:13 і прокидався о 07:13. Вранці у нього є певний порядок дій, який не можна порушувати. Коли я прокидаюся раніше, то вношу в його розклад певний хаос. Це дуже цікаво - жити з ним. Про аутизм не розкажеш простими словами, його потрібно відчути на власному досвіді, адже він не завжди помітний.

Чимало людей висловлюють думку: "Я б не вважала його аутистом". Я відповідаю: спробуйте провести з ним трохи часу, поспілкуватися, дізнатися, як він сприймає світ. Він потребує знати все заздалегідь: в який літак ми сідаємо, на який потяг, що нас чекає далі, скільки часу ми проведемо на кордоні. Я ж кажу: чесно, не можу сказати, скільки часу ми будемо на кордоні.

Але зараз уже з цим легше. Бо колись, коли він був менший, і ми, наприклад, їхали до садочка, а ми жили за містом, я мала йому пояснити і він знав, скільки часу працює світлофор. Якщо, не дай боже, були поламані світлофори, - це була катастрофа, день просто зруйнований.

Ти в даний момент з легкістю обговорюєш це.

Зараз я говорю спокійно. Зараз в нас нова криза насправді - він закінчує 11 клас і він поступає. Знову зміна. Я бачу, що він переживає, він знову закрився. В нас є проблеми з друзями - бо всі ж лицеміри і всі говорять неправду. І, власне, чому я говорила перед тим, що такі діти важливі взагалі, це про "як жити без маніпуляцій і валити правду матку в очі". І як ти це будеш сприймати?

Але зараз Олекса закінчує школу. І це здається, напевно, нереальним для тебе, що, коли Олекса тільки пішов до школи, був епізод у 1 класі, коли батьки збирали підписи, щоб його виключили зі школи, бо він "якийсь не такий". Як ти цю ситуацію прожила?

Я дуже важко це прожила. Я плакала. Найважче було, що я не отримала підтримки від чоловіка тоді, який у мене був. Я зараз тепер розумію, що я була кинута під потяг сама повністю з цим всім, бо ж моя родина це теж не підтримувала, цю всю історію. Коли я відверто почала говорити про аутизм, мені ж усі закривали рот.

Чому так?

Це просто неможливо. Як я можу показати, що у нас вдома є щось на кшталт каліки? Ніхто з родини — ані брат, ані мама — не підтримує. Я повинна була залишитися в тіні, просто відвідувати монастир, щоб спокутувати свої гріхи. Це був дійсно жахливий час. Алкоголізм мого колишнього чоловіка також додавав проблем: він уявляв сина зовсім інакше — той мав би мовчки подавати йому ключі з гаража, приносити пиво і говорити "Татко, я тебе люблю", а ще ходити з ним на рибалку.

Таким чином, ти опинився в боротьбі з цим світом наодинці, тримаючи на руках дитину, яку обіймаєш, бо інакше просто не можеш... Я безперечно продовжую любити його і сподіваюсь, що ця любов ніколи не згасне. Ти стоїш, мов образ Марії, з малюком на руках, прагнучи захистити його від усіх негараздів. Це дуже важко. Іноді, навіть у машині чи в інших місцях, я згадую ті часи і просто плачу за собою. Не те щоб шкодувала - мені потрібно просто виплакатися, адже тоді не було часу на сльози, бо з усіх боків постійно щось тисло. Я покинула рідний дім, оселилася за містом у чужому домі. Колишній чоловік не надавав ні любові, ні підтримки. Усе виглядало так, ніби фінансово все гаразд, але всередині відчувався постійний холод.

Я завжди задумувалася: чому в цьому світі так холодно? Це питання не дає мені спокою, тому я вирішила звернутися до терапії. Під час сеансів ми дуже важко працювали над переживанням похорону мого батька, адже я зберегла в пам'яті всі деталі. Я пам’ятаю, як мені було всього два роки, але я досі чітко згадую той день. Запахи, дерева навколо, навіть момент, коли я поцілувала його в холодне чоло. Дуже добре пам’ятаю, як мене загубили під час похорону — я залишилася сама. У той момент я поверталася додому від стадіону "Україна", львів’яни напевно знають, що це таке, на Погулянку.

Я завжди відчувала себе ніби викинутою, ніби хтось постійно відштовхував мене. Я ж була дитиною інтернату, проживала своє дитинство в інтернаті в Мюнхені. На перший погляд, все здавалося прекрасним: великий будинок, сповнений людей, ігри та веселощі. Але тепер я усвідомлюю, що моя душа була надзвичайно вразливою. Хтось колись сказав мені: "Ти наче кришталева ваза". І я почала вчитися не бути такою. Я боролася із цим, думала: "Ось, я стану іншою - буду брутальною". Я грала у футбол, носила шорти - про спідниці не могло бути й мови. Я не потребувала квітів, мені були не потрібні жодні дівчачі забаганки...

Коли у мене з'явився син, я з усією серйозністю прийняла роль матері, прагнучи забезпечити йому те, чого мені не вистачало в дитинстві — відчуття підтримки, тепла і захисту. Я не хотіла, щоб мій малюк пережив те, що пережила я, — відчуття самотності, коли немає нікого, до кого можна звернутися, нікого, хто міг би обійняти. У мене виникло глибоке бажання змінити свою історію. Багато дітей, які зростають у складних умовах, або повторюють моделі поведінки своїх батьків, або, навпаки, повністю змінюють сценарій. Я обрала другий шлях і вирішила створити нову, більш світлу реальність для Олексія.

Мабуть, цей аутизм став для нас справжнім поштовхом, адже ми опинилися серед сімей, які сприймають різноманітність – з дітьми, що мають ДЦП, синдром Дауна, аутизм та інші особливості. У таких умовах без любові неможливо допомогти дитині, інакше ви просто не зможете з нею жити. Саме там я відкрила для себе справжню, безумовну любов, де немає вимоги до дитини бути ідеальною танцівницею, співаком чи декламатором. Не потрібно бути чемпіоном Європи чи світу – достатньо просто бути самим собою.

Вибач, але навіть якщо ти сидиш у візочку і у тебе може бути слиночка на губах, ти все ж таки заглядаєш мамі в очі, хоч і не можеш промовити жодного слова, адже ти немовля. І мама від цього неймовірно щаслива. Або ж вона радіє, коли бачить, як твоя дитина супроводжує її на концерті, аплодує і насолоджується моментом. Як сказав мені один батько хлопчика з аутизмом: "Моя найбільша мрія - почути, як він вимовляє 'тато'". І це все, що має значення.

Коли я потрапила у цей новий світ, усвідомила, що все, що було раніше, справді не має значення, люди! Чистота в домі чи безлад, що хтось сказав або не сказав — все це стає неважливим. Я, звісно, все ще звертаю на це увагу, але вже не так, як раніше. Коли у тебе є дитина з особливими потребами, твої думки зосереджені зовсім на іншому. Ти тільки й мрієш, як облаштувати її життя, щоб вона могла стати незалежною. Це — найголовніше для мене.

І коли Олекса пішов перший раз у магазин, а він 10 разів заходив у магазин, йому було дуже важко поспілкуватися з продавчинею, я стояла в куті, бо я мусила, як шпигун була, і я просто плакала.

Кожен його самостійний крок змушував мене плакати. Я плакала, коли у нього з'явилися вірні та віддані друзі. Мої сльози не стримувалися, коли він чогось бажав. Наприклад, коли він попросив гроші на заняття карате — я плакала, адже це було його бажання. Я не могла стримати емоцій, коли він звернувся до мене з проханням купити йому гітару, щоб займатися музикою. Час від часу я чую, як він спілкується зі своїми друзями у своїй кімнаті, яка знаходиться поруч з моєю вітальнею. Я чую, як він ділиться з ними своїми знаннями про метал-музику або навіть проводить з ними сеанси психотерапії, адже з двох років відвідує психотерапевта і тепер допомагає іншим.

Я плачу, тому що це величезна робота і це величезний шлях, який ти без любові не пройдеш ніколи в житті. Бо я, наприклад, жила в шлюбі, де не було любові. І ти не можеш комунікувати з людиною, коли не горить. А коли горить - от тоді ти можеш все. Ти можеш переходити різні кризи, сварки, ще якісь речі, але ти тоді ростеш, коли є оця любов, бо вона дає можливість рухатись.

"Колискові для Олекси" — це проект, що виник у складний період, коли ти зрозуміла, що твоя дитина має свої особливості. З одного боку, він покликаний підвищити обізнаність про аутизм серед людей. З іншого боку, це значна підтримка для українців, які раніше не були знайомі з українськими колисковими. Тепер вони можуть із задоволенням співати їх своїм діткам.

Вмикайте більше.

Які ти маєш відгуки від таких батьків? Що кажуть?

Це щось неймовірне взагалі. Я зараз зустрічаю батьків, які мені присилають мої повідомлення, мої переписки, бо через проєкт "Колискові для Олекси" у мене проконсультовано вже майже 650 сімей від 2016 року, яких я консультувала, чи є в них аутизм, чи немає, таку а-ля школу батьківства, де ми говорили - навіть коли мамі треба просто виговоритися чи татові. Я їх запрошувала чи на каву, чи ми просто так сиділи.

Наразі я знову маю можливість спілкуватися з такими ж батьками — ці два тижні я витрачаю по три-чотири години на розмови з ними, адже лише ми можемо повноцінно зрозуміти одне одного. У мене є хлопець із синдромом Аспергера — йому вже трохи за тридцять. Він стикається з труднощами в стосунках, і ми також спілкуємося по три-чотири години, адже він не може збагнути: як так — я ж виконував ті дії, я був таким. І все це стосується проєкту "Колискові для Олекси".

Інколи мені надходять повідомлення: "В ті важкі часи я прагнула піти з життя, але почула вашу історію та послухала вашу колискову, і це дало мені сили."

Моя дитина під ваше "Сердечко" заснула". У мене просто є ще інший проєкт - "Поети. Діалог поколінь", який присвячений татові. Теж одна мама, яка виїхала в Бельгію до чоловіка, з чоловіком вони розлучилися, вона каже, що на роботу їхала, по-моєму, 20 км на ровері: "Я їхала по лісу бельгійському, і в навушниках у мене грали ваші поети. І таким чином я не з'їхала в рів і не покінчила життя самогубством". І ти думаєш: Боже, ось воно.

Головне в цьому всьому — те, що такі моменти приходять, коли я відчуваю себе абсолютно розбитою і втрачаю віру в себе. У мене теж трапляються кризи. Коли кількість переглядів на моєму YouTube-каналі не вражає (підписуйтесь на мій YouTube або Instagram), або коли важко зібрати публіку на концертах з симфонічним оркестром у рамках мого проєкту "Поети". Навіть коли мова йде про "Колискові", і люди не купують квитки, а я помічаю, що хтось інший випустив щось на вірші тих же поетів, і всі кидаються на це. Але потім я чую, як вони в гримерці розмовляють російською, і розумію, що вони зовсім не знають, хто ці поети. Вибачте за прямолінійність.

Тобі постійно говорять, що ти "нішевий" артист, і ти намагаєшся знайти своє місце в музиці та мистецтві. В той час, як інші, такі як Пивоваров, здобувають популярність завдяки поетичним текстам, ти вже давно організовуєш поетичні вечори з музичним супроводом, починаючи ще з 2010 року, коли все розпочалося з "Дзиґи". Я пам'ятаю, як влаштувала вечір, присвячений Антоничу та Чубаю, а потім були Москалець та інші поети. І ось ти усвідомлюєш, що пройшло багато часу, але публіка поки що не відповідає так, як ти сподівалася, і з якоїсь причини не можеш пробитися до більш широкої аудиторії. Це призводить до відчуття кризи.

Соломія Чубай, зображення: facebook.com/solochubay

Можливо, ти була попереду епохи з цими поетами.

Грицько Чубай теж випереджав час, я вважаю. Але зараз кажуть, ніби зараз час поетів, але я ще цього не відчула по фідбеку грошовому чи якимсь там прослуховуванням на спотіфай чи на ютубі. Тому що в мене в проєкті поети ХІХ-ХХІ століття, тобто це від Лесі Українки і вже далі. Зараз я створила пісню на слова Вишебаби, тобто вже навіть не Жадана, бо всім вже Жадан оld school.

Повертаючись до "Колискових для Олекси", ти не лише збирала давні колискові, а й вигадувала нові мелодії.

Найбільше я займалася створенням нових колискових. Пам'ятаю, як Гордій Старух, який виготовляє ліри і зараз також співає, приніс мені на старому жорсткому диску 500 колискових з різних куточків України. Я прослуховувала кожну з них, і згадую, як зранку думала: "Ну, послухаю 10-20 колискових..." У цих піснях бабусі співали: "колишу тя, залишу тя", і постійно повторювали ці рядки, "ти помреш, утоплю тя, а листочок тебе нагодує".

А я ж тоді вже пішла в терапію. І ми в терапії, коли працюємо з внутрішньою дитиною, ми перезаписуємо все, що вона чула. Тобто ми їй даємо цей посил: "Я люблю тебе, я тебе підтримую, ти люблена". Чи там дають тобі певні афірмації: тебе світ і Бог любить, Бог на тебе дивиться люблячими очима.

І, відповідно, я думаю: Боже, оце наші діти, наші травмовані батьки, мами, тати оце ж слухали. Плюс повністю було виключення чоловіка. Чоловік якось був взагалі виключений з виховання дитини. А я взяла колискові українських авторів-чоловіків. У мене і Вінграновський, і Тичина, і Грицько Чубай. Там є і жінки, звичайно, Леся Українка в мене є, і Катя Міхаліцина, і на мої слова є теж колискові. Але мені так хотілося, як-от у Вінграновського є: "Тато-мамо колисали":

В білій льолі, люлі,

Соннісенькі-сонечка, --

Батько-матір, батько-матір.

Качали...

Оскільки дитина повинна володіти цими двома крилами.

Коли я створювала ці колискові, моя мета полягала в тому, щоб передати дитині відчуття любові. Є одна колискова для сина Івана Малковича, де звучать слова: "Щоб захистити ліс від сліз, і рідну нашу річку, і те подвір'я, де ти зріс". Ці рядки також відображають тему війни. Наприклад, у рядках "Дніпро для рибок - рідний край, це наша і їхня Україна" я намагаюсь донести до маленької дитини, як можна любити свою країну. Через зв'язок з природою: рибки в Дніпрі, ліс, зайчики – все це є частиною нашої України.

Як можна пояснити комусь, що, як писала Леся Українка: "Радій, малюче, поки ти ще малий, адже твоє життя розквітає, мов весна. Твої думки ще легкі, а мрії — ясні". І в цьому вірші є повторення: "Мрія здійметься разом із думкою". Тут мова йде про те, що "радій, малюче, поки ти ще малий" і що важливо мріяти. Леся Українка — це не просто жінка, яка страждає від туберкульозу, а смілива особистість, яка мала великі мрії. Я використовую цей вірш у своїх арттерапіях, оскільки зараз веду сесії на основі "Колискових для Олекси" та "Поетів". Я заохочую учасників співати, але й уважно слухати ці тексти поетів, які черпали натхнення з рідної землі. Вони не просто існували — вони раділи, любили та були сповнені життя. Цей меседж у колискових також має надзвичайну важливість.

Якщо ознайомитися з текстами російських колискових, то можна натрапити на справжню безодню безнадії. Вибачте за використання російської мови: "Спи, дитя моє, дороге. До осені буде одне, на іменини — інше. Сьогодні Ванюшка помре, завтра — похорони. Ми будемо хоронити Ваню, великий дзвін звучатиме". Ось така ось колискова.

Ну, чудесно.

Отже, з самого народження дитині співають про те, що "ми її похоронимо". Якщо звернути увагу на їхнє життя, стає зрозуміло, що вони готують своїх дітей до можливості війни і втрат, адже "жінки завжди народять ще".

Так, так. Мене завжди питають: чим ми відрізняємося? Бо ти говориш з людьми - внутрішньо переміщеними особами, вони потрапляють на Галичину, і з галичанами іноді їм не ок. А потім я кажу: ви розумієте, що ми росли в іншому контексті? Нам співали ці колискові, нам читали дуже крутезні казки українською мовою. В нас були оці традиції наші, а вони виховувалися там на тих "Огоньках" чи на отаких колискових цих русскіх, чи на оцих русскіх ваньках-встаньках цих всіх. Відповідно, мозок зовсім інакше працює, ти не бачиш цей світ ширше, ти не бачиш красу цього світу.

Знову ж таки, важливість цінностей виявляється у традиціях родини та особливостях виховання, які створюють певний контекст взаємодії. Ми спостерігаємо результати цієї війни, коли одна сторона просто гине без жодних міркувань. Натомість наші захисники борються за свою країну, оскільки у них є глибоке усвідомлення цінності: вони не віддають свої життя за уряд чи президента. Для них важливіше те, що тут їхня родина, мати, рідна хата і земля. Тут також спочивають пращури, і за їхні могили вони готові стояти до останнього. Це їхній особистий контекст, їхня історія, за яку вони готові боротися, адже вони прагнуть зберегти те, що їм дороге.

Те, що мене найбільше вражає в наших захисниках, є справжнім дивом. Я зараз борюся за те, щоб молодше покоління могло жити в вільній країні, сповненій свідомості, де цінують свою землю, де корупції немає, а панують повага і взаєморозуміння, де панує любов, де звучить українська мова, де бережуть традиції, де якісна освіта є нормою, а бізнес активно підтримує культуру, яка процвітає. Ми рухаємося цим непростим шляхом, але я сповнений надії, адже мої проєкти саме про це.

Ти згадуєш, що ще з 2010 року проводила вечори, де звучала поезія наших митців, навіть до появи проєкту "Поети". Деякі артисти лише зараз починають звертатися до цього формату. Чому ж вони не займалися цим у 2010 чи 2019 роках?

Вони були в невіданні.

А чому вони не знали? Україна незалежна вже 30 з гаком років. Про Розстріляне відродження почали говорити в 1990-х.

Як почали говорити? Що це нудно, що це нецікаво. Леся Українка - це нудно. Розстріляне відродження, Хвильовий - Боже, який Хвильовий, про що ви говорите? Тільки Тичина.

Але чому зараз не нудно?

Коли прийшли агресори і заявили, що знищать нас всіх, як вони планують, в тобі виникає щось потужне: раптом ти починаєш замислюватись, що саме потрібно захищати. Ті ідеї, про які ти говорила раніше, знову виходять на поверхню. Це активізує в тобі глибокі почуття, і ти прагнеш зрозуміти свою сутність, свою приналежність до українського народу. Виникає питання самоідентифікації: чому я маю залишатися на цій землі, чому повинна боротися і які цінності мені потрібно нести далі?

Чесно кажучи, я вважаю, що значна частина сучасного шоу-бізнесу — це всього лише хайп. Це помітно, адже багато хто з них активно читає твори Грицька Чубая, я помічаю їхні відео в TikTok та сторіз. Коли я запитую у них про Грицька Чубая, вони не знають, хто це. А про Стуса чують лише в загальних рисах — «так, Стус, це круто, Розстріляне відродження, ага, Будинок "Слово"». І, на жаль, у нас дуже мало артистів, які справді переживають за свою творчість.

Пивоварову испытывает боль?

Я не можу висловити думку, оскільки не знайомий з ним як з особистістю.

Хлопці, які роблять проєкт МУР "Ти", кажуть, що вони в гримерках далі розмовляють російською.

На жаль, це дійсно російською мовою. Я припускаю, що Пивоваров, ймовірно, також спілкується російською, хоча я цього не чула. Напишіть у коментарях, чи говорить він російською чи ні.

Цікаво, чи зміняться погляди цих людей, якщо в країні відбудуться якісь зміни в адженді?

Я відчуваю великий страх, особливо зараз, коли війна може завершитися. Мене лякає думка, що після цього деякі люди можуть знову відчути себе в безпеці і повернутися до старих звичок. Зараз ми спостерігаємо, як чимало людей, які раніше боялися, почали говорити українською, купувати книги українською мовою та дивитися фільми в оригіналі. Цей момент викликає в мені тривогу. Це дійсно страшно.

Але ти справді вважаєш, що це станеться? Таке вже траплялося. Пам'ятаєш Революцію Гідності? Був момент піднесення, а потім все знову повернулося на круги своя. Перед цим була Помаранчева революція, яка також принесла надії, але згодом знову відбулося зниження.

Я просто вважаю, що для зміни ситуації мають відійти в минуле цілі покоління, які сприймали це як норму. І досі веду суперечки з друзями, які називають себе Альоною, Льошею, Пашею та Машею.

Чи залишилися вони твоїми друзями?

Вони мої друзі, бо вони чудові люди. Я ж розумію, у чому вони жили історично. Ну, це для них всі наші імена - Северин, Олекса, Соломія, Устим, я вже мовчу про Уласа, Меланка, Іванка, - для них це смішні імена, бо їх так вчили, що це смішно. І те, що ми колядуємо, - це смішно.

Це не геній Пушкіна, не мистецтво Булгакова, не класичний російський балет. Все, що стосується української культури, сприймається як щось смішне, те, що варто зневажати. Досі в мені живе це відчуття, адже воно було закладене ще нашими бабусями і дідусями — уявлення, що бути українцем — це причина для сорому. І все, що пов'язано з українською ідентичністю, асоціюється з селом, що також вважається чимось ганебним.

У мене є дуже близька подруга, яка ще у 2014 році відвідувала Донецьк, де купувала дітям казки російською мовою та читала їх. До 2021 року, поки її дім на півдні України не був окупований, вона спілкувалася лише російською. Проте, після того, як загарбники увірвалися в її оселю, вона вирішила заявити своїй родині: "Відтепер ми говоримо українською". Вона не усвідомлювала цієї необхідності до 2022 року, коли все змінилося.

Тому мусить пройти певне покоління. І ми зараз маємо стати тим підґрунтям і тим фундаментом величезним, щоб люди на ньому сіяли і засівали все українське, щоб воно потім проросло оцими красивими соняхами, оцим блакитним небом.

Це було б прекрасно, але є тенденція ровесників твого сина, підлітків, які далі продовжують слухати російську.

Це справжня біда. Олекса не має контакту з більшістю своїх однокласників, оскільки, по-перше, вони спілкуються між собою російською мовою.

Зачекай, зачекай - ми дійсно говоримо про Львів?

Львів — це місто з багатою історією, де досі зберігаються сліди минулого. В одній з колишніх російськомовних шкіл залишилися класи, які свідчать про ті часи. Сьогодні їхні учні — це онуки і правнуки тих, хто вважав себе "освободітєлями" і досі спілкуються російською. На одному святкуванні дня народження я ледь не влаштувала сварку з одним із батьків. Він почав розповідати: "Коли мій дідусь прийшов у цей будинок (в центрі міста), тут була справжня антисанітарія, розводили клопів". Я запитала: "А що ж було в цьому будинку?" — "О, ці меблі були в жахливому стані, їх сильно пошкодили". Я поцікавилася, що ж у них було — одяг, посуд? І тоді спитала: "А ким був твій дідусь?" — "Трактористом".

Я кажу: неймовірно - дідусь-водій трактора! Але як він отримав цю квартиру?

Чи не ділився тобі дідусь історіями про те, що, можливо, там ще могли залишитися тіла цих людей? А раптом їх розстріляли просто в тій квартирі, або ж взагалі вивезли кудись у Сибір?

Олекса не піддається тиску своїх однокласників, які спілкуються російською мовою.

Ні, звісно, він з ними свариться, він з ними не спілкується, він їх викреслив, видалив взагалі. Знову ж таки, ми живемо майже в центрі міста. Я тобі скажу, що більшість - це російськомовне середовище. Тому що окупанти - вони зайшли у всі красиві квартири і в центр у часи Другої світової.

Коли я відвідую свій спортзал, більшість бабусь, які є "корінними львів'янками", спілкуються російською мовою. Ця тенденція використання російської мови все ще залишається актуальною. Поки на телебаченні, радіо, в газетах і на YouTube не з'являться інтелектуали, які справді люблять цю країну і її культуру, ситуація не зміниться. Зараз на YouTube ситуація трохи покращилася, але загалом потрібно більше свідомих людей у медіа.

Але ж у тебе є друзі, які говорять російською?

Так, але вони спілкуються українською мовою.

З тобою на зв'язку?

Боятися. Я постійно намагаюся їх коригувати. Друзі — це чудові люди, вони змінюються на краще. Якби я не помічала їхні позитивні зміни, я б, напевно, вже давно втратила до них надію.