"Мене гнітить усвідомлення того, що я маю захищати свою дитину від російської мови". Катерина Алдошина розповідає про свого чоловіка на фронті, повсякденність в РФ та момент, коли їй хотілося кинутися з вікна.

Акторка та фронтвумен рок-гурту "ШАNA" Катерина Алдошина (Леонова), яка є дружиною актора та військовослужбовця Павла Алдошина, переживає гіркоту розлуки з чоловіком, як і багато інших українських жінок. Самостійно виховуючи свою маленьку донечку, Катерина зіткнулася з труднощами, які принесла війна. Напередодні масштабного вторгнення пара презентувала спільний музичний кліп, активно виступала на гастролях, не підозрюючи, що їхнє життя незабаром зазнає кардинальних змін.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA Катерина відкрито розповіла про несподівані виклики, які їй довелося подолати, пояснила, чому остаточно вирішила перейти на українську мову, і висловила свою думку про те, чому вважає спілкування з дітьми російською мовою злочином. Вона також згадала про своє життя в Росії, поділилася попередженнями, які їй дав вітчим, і розкрила, чому її чоловік, батько трьох дітей, не скористався можливістю на демобілізацію.

- Катерино, яким було 24 лютого 2022 року для вас?

Я належала до тих, хто до останнього не сподівався, що це може статися. Проте, на всяк випадок, я вирішила організувати сольний концерт у Харкові 19 лютого, щоб мати можливість бути ближче до своїх близьких. У той час усі думали, що якщо й станеться щось непередбачене, то це трапиться саме 20-го.

Ми були неймовірно натхненні тим, як минув концерт, як презентували кліп і як провели час разом. У чудовому настрої поверталися до Києва з нашою подругою Соломією (акторкою Соломією Кириловою. - Авт.). Дорогою співали дурні пісні про Путіна, раділи й узагалі вирішили, що все це лише "лякалки". А за кілька днів отримали ляпас реальності: рожеві окуляри розбилися склом усередину...

Ввечері 23 лютого Павло мав виступ із "Дизель-шоу" в Палаці "Україна" - повна зала глядачів, усі сміялися, адже це розважальний проєкт. Але в якийсь момент у повітрі зависла тривога - у Telegram-каналах почали писати про введення надзвичайного стану. Близько опівночі ми вийшли надвір, сіли в машину, і я запитала Павла: "Ти ж туди не підеш, якщо почнеться?". На що він спокійно відповів: "Авжеж піду". У мене почалася істерика, якої не було ніколи в житті.

Ми добиралися порожніми вулицями Києва майже до другої ночі. Павло заправив автомобіль до повного баку — це важливий момент, адже невдовзі розпочнеться справжній хаос. Удома, в сльозах, я впала спати, попередивши чоловіка, що вранці варто завершити збори для тривожної валізи. Лише закривши очі, я відчула, як Павло торкається мого плеча й просить: "Прокидайся, будь ласка, нам потрібно діяти, ЗАРАЗ". Спочатку я відчула лише роздратування через його будильник, але за мить почула вибухи — і все стало зрозуміло.

Ми домовилися, що в разі небезпеки заберемо Соломію і вирушимо до Львова. Так і сталося. Однак, коли ми застрягли в заторі на виїзді з міста, Павло повідомив, що залишає нам автомобіль, а сам вирушає до своїх друзів-військових, щоб приєднатися до них. Тоді ми з Соломією також вирішили залишитися в Києві. Так почалася наша тривала історія волонтерства, виживання і пристосування до нових умов. Я щаслива, що в той непростий час, коли я залишилася на самоті, поруч була моя найкраща подруга.

Приблизно через два тижні Павло написав мені, що "війна затягнеться", і пора мені починати пакувати речі для переїзду в Європу, щоб будувати нове життя. Я відповіла, що не вирушу нікуди, поки він не повернеться додому, не сяде переді мною, і я не зможу заглянути в його очі, щоб зрозуміти, чи дійсно моя відсутність буде йому на користь. Через тиждень він приїхав, виглядаючи дуже втомленим, і ми довго розмовляли про різні речі. Тоді я зрозуміла, що хочу залишитися з ним. Це стало переломним моментом. Я б пройшла через це ще мільйон разів, якби знадобилося. Жодного разу не шкодую про своє рішення.

Які виклики постали перед вами як парою? Як війна вплинула на ваше життя? Наприклад, українська телеведуча Марічка Падалко, чий чоловік також служить на фронті, відкрито зізналася, що звернулася до психолога за підтримкою. А от шлюб акторів Наталки Денисенко та Андрія Федінчика, на жаль, завершився розлученням.

Перед початком масштабного вторгнення Павло досягнув успіху в акторській кар'єрі, тоді як я лише нещодавно оселилася в Києві. Паралельно я працювала над сценарієм у курсі Дмитра Собчука, готувала до виходу альбом після тривалої перерви, виступала в театральних постановках і почала викладати акторську майстерність у Харкові. Це був дійсно чудовий етап нашого життя, і ми мріяли про яскраве майбутнє.

Після початку повномасштабного вторгнення всі мої проекти або призупинилися, або зовсім зникли з горизонту. Музиканти з групи "ШАНА" виїхали за межі країни і досі перебувають за кордоном. Усі наші творчі плани та ідеї опинилися на тривалій паузі, оскільки на місце мистецтва прийшло мистецтво виживання, яке довелося освоювати швидко і з нуля. Я ділюся цим досвідом, адже вірю, що стосунки між людьми залежать від того, наскільки змінилися їхні життєві шляхи.

У кожного українця є своя унікальна історія та власні наслідки. Все у нас змінилося: Павло, колишній успішний актор, став військовим, а я - домогосподаркою, мамою та дружиною, яка чекає. Його потреби, емоції та обставини стали для мене на першому місці. Я відклала свої мрії та амбіції, адже зараз для мене найважливіше - щоб він залишився живим. І не лише фізично.

У перші два роки, поки я не стала матір'ю, мені здавалося, що я не зовсім адекватна. Я постійно тримала в своїх думках і молитвах свого малюка, вважаючи, що це критично важливо для його виживання. Був час, коли я засинала, промовляючи молитви, уявляючи, як Павло під захистом. Якщо ж я була дуже втомлена і не могла помолитися перед сном, то прокидалася серед ночі в паніці, бо здавалося, що моя недбалість може загрожувати йому. Ми бачилися більш-менш регулярно, але з кожним його поверненням я помічала, як важко йому даються нові контузії та ПТСР. Цей період виявився надзвичайно складним, особливо під час моєї вагітності. Тож, відповідаючи на ваше запитання про труднощі, з якими ми стикалися, можу сказати, що це були всі можливі випробування.

Ми змінили місце проживання, переїхавши з столиці до будинку під Києвом, і забрали з собою маму Павла, яка пережила окупацію. Розпочали облаштування нашого нового житла, і вже четвертий рік займаємося цим процесом. Це вимагає чимало часу, зусиль і фінансів, які, на жаль, швидко вичерпуються - на відміну від війни, яка не закінчується. Проте найважливіше, що для всього цього потрібна присутність обох партнерів. Звісно, народження доньки лише підсилює ці процеси.

Батьківство саме по собі - дуже непростий етап для пари, а тут ще й накладається постійна відсутність чоловіка поруч. Коли ж він приїжджає додому, я прекрасно розумію: людині хочеться тиші, щоб про неї піклувалися. Натомість тут є інша маленька істота, яка потребує уваги 24/7, і нескінченно втомлена жінка. Нескінченно втомлена...

Найскладніший момент настав, коли я остаточно втратила всі сили. Раніше, коли Павло повертався в стані виснаження, я закривала очі на багато речей. Я намагалася наповнити його всім найкращим, чим могла, поки він не розслаблявся і не ставав справжнім Павлом. Процес його відновлення вимагав чимало моїх ресурсів, а також спільних зусиль як пари. Але в один момент я усвідомила, що мої ресурси вичерпалися. Вони пішли разом із дитиною, повсякденними турботами та безкінечним очікуванням — я потрапила у свою особисту яму. Я опинилась на темному етапі, де мені надзвичайно потрібна була допомога, але ніхто не міг її надати. Коли зустрічаються дві абсолютно виснажені особистості, і одна з них внутрішньо кричить: "Допоможи мені!", а інша відповідає: "Ні, це ти мені допоможи", — тут і починається справжня драма...

Дві реальності, що буквально затягнули тебе в трясовину, і тепер потрібно знайти вихід. Іноді задаєш собі питання: "Скільки ще терпіти? Я ж стільки вже зробила, час для мене!". Але потім приходить усвідомлення: ніхто тобі нічого не винен. І буває так, що навіть двоє людей, які шалено люблять одне одного, в один момент опиняються без сил і не знають, звідки їх взяти. Згодом ми змогли зрозуміти одне одного і усвідомити, що перебуваємо в схожих ситуаціях, хоч я й не на передовій. Ніколи не забуду момент, коли я запитала Павла: "Як ти?", а мій чоловік, який вже п'ять років служить у самому пеклі, відповів: "Я краще, ніж ти". У ту мить я не змогла стримати сліз. Досі не знаю, як мені вдалося це витримати. Виникало бажання вийти у вікно.

Ми пройшли цей етап минулого року, і я вважаю, що це і є наша велика перемога. А ще нас завжди рятувало переконання: любов - це вибір. Це не емоція і не почуття, це вибір, який ти робиш щодня. Іноді потрібно собі про це нагадувати навіть у моменти повного неприйняття та відчаю.

Коли я згадую про себе п'ятирічної давності, в уяві постає молоденька жінка з наївними уявленнями щодо справжнього життя. Але життя привело мене в зовсім інший світ, де доводиться приймати важливі рішення, брати на себе серйозну відповідальність, а також займатися побутовими справами, такими як черпання води з криниці, заготівля дров і розпалювання печі. Зараз наш рівень комфорту значно підвищився, але в перші роки мені довелося вчитися всьому з нуля. Врешті-решт, ця нова реальність відкрила мені очі та надала стільки сил, що я досі намагаюся зрозуміти, як їх використати.

Яка історія вашого знайомства з Павлом?

Ми зустрілися на театральному марафоні в Харкові ще у 2008 році. Це була любов з першого погляду, яка більше року залишалася виключно платонічною: вірші, спільні пісні, нічні прогулянки містом. Павло ділився зі мною своїми дивовижними снами — він бачить їх і досі. Усе це було так, як буває лише в молодості (усміхається).

Проте життя розвело нас у різні напрямки. Протягом наступних 13 років ми йшли своїми шляхами, але наша дружба залишалася незмінною, і ми завжди були в курсі справ одне одного. І ось одного дня я вирішила запросити Павла на чашку чаю. Це стало моментом, коли між нами виникло щось нове і потужне — опиратися цьому було безглуздо. Це почуття визрівало і накопичувалося протягом більше десяти років. Ми зустрілися вже як дорослі, незалежні люди з життєвим досвідом, тому відразу з’ясували: у нас серйозні наміри, без жодних зайвих романтичних жестів.

Коли ваша спільна донька, третя дитина Павла, з'явилася на світ, чи обговорювали ви можливість офіційно піти зі служби?

Цей важіль існував лише в моїй уяві. Павло — це людина з надзвичайно патріотичними поглядами: він свідомо обрав свій шлях і продовжує йти ним щодня. Але зараз він переживає складні часи та відчуває виснаження. Ви тільки уявіть собі тих, хто пішов на фронт у перші дні конфлікту. Це зовсім не ті, кого нині намагаються мобілізувати представники ТЦК. Такі рішучі та досвідчені воїни не можуть бути відпущені, незважаючи на кількість дітей у них.

До дев'яти років ви провели в Росії, зокрема на острові Сахалін. На своїй сторінці у Facebook ви писали, що вже тоді відчували неприязнь до цієї країни. Однак у 2013 році ви вирушили назад, щоб працювати в одному з театрів Москви. Поділіться своїми враженнями про цей етап вашого життя.

- Так, на жаль, у моїй біографії є історія з Росією. Я народилася в Харкові в абсолютно російськомовній родині інтелігентів, де напам'ять знали Чехова, Достоєвського, Буніна. Не знаю, чому так склалося, але з дитинства від Росії в мене залишився осад, і я за це дуже вдячна.

Протягом багатьох років мені регулярно снився якийсь віддалений північний російський містечко: ковзаюча крига, люди, яких несе вітром, а я спостерігаю за небом, яке здається таким низьким, що чорні хмари можна торкнутися рукою. Цей сон постійно повторювався, нагадуючи жахливий кошмар. Саме той стан, в якому я опинялася у сні, для мене і є втіленням Росії. Навіть коли в 2013 році я вирушила до свого наставника, щоб працювати в театрі та займатися улюбленою справою, мені було важко перелаштуватися, адже я не відчувала себе там комфортно. У Харкові існувала легенда: мовляв, якщо ти поїдеш у Росію, перед тобою відкриються великі можливості, а свої комплекси ти зможеш замінити на "велику російську душу".

Незважаючи на це, я ніколи не думала, що ми різні нації. Коли я вирушала до Москви, мій вітчим зауважив: "Ми — різні люди". Я не могла в це повірити. Мені здавалося, що ми говоримо однією мовою, і між нами є багато спільного... Але він знову повторював: "Ти сама все зрозумієш, це інші люди". І я справді зрозуміла.

Я працювала в театрі, який мав покровителів серед чиновників. Вони були готові дарувати нам землі, будинки, обіцяли громадянство... А в мене складалося враження, що я для них - наче екзотична мавпочка. У мені було світло, відкритість серця, талант і сила. Коли такі люди бачать у комусь справжню енергію та життя, вони прагнуть згрібати їх під себе, засипати матеріальними благами, аби тільки володіти ними й харчуватися цією силою. Я саме так це відчувала. Коли почалася Помаранчева революція, мене ледь стримали: хотіла поїхати в Київ того ж дня. Вдячна другові, який мене тоді зупинив, бо я була абсолютно скажена - це могло погано закінчитися. Але одразу після Нового року я все ж забрала речі й поїхала з Росії назавжди.

Як ви потрапили до Львова? Здається, саме в цьому місті розпочалося ваше справжнє захоплення українською культурою та перехід на українську мову.

Після повернення з Мордора я прийняла рішення зосередитися на формуванні свого музичного колективу. У той час мої твори були виключно російською мовою, а українською мовою існувала лише композиція "Малюк".

Я переконана, що творча особистість повинна не лише перейти на українську мову, а й навчитися мислити нею так вільно, щоб жоден слід російської мови не відчувався. Професійне володіння мовою – це зовсім інший рівень, порівняно з повсякденним спілкуванням. Я не прагнула вводити когось в оману, стверджуючи, що розмовляю, думаю і люблю російською, а коли настає час створити "музику", переходжу на українську. Я не з тих людей.

У 2015 році я вперше відвідала Львів на виставу мого друга Артема Вусика і закохалася — як у місто, так і в нього. Я безмежно вдячна Артему, адже саме завдяки йому я відкрила для себе українську культуру та мову! Люди, яких я зустріла там, стали моїми найкращими друзями. Львів відіграв важливу роль у моєму житті та розвитку. Однак після повернення до Харкова під час пандемії я почала сприймати російську мову. Я переходила на неї, спілкуючись із кожним, хто так звертався. Оскільки більшість спілкувалася російською, я в один момент перестала помічати, якою мовою розмовляю — українською чи російською. Межа між ними розмилась, і здавалося, що це вже не має жодного значення.

Коли я почала зустрічатися з Павлом, ми постійно перемикалися з однієї мови на іншу, адже обидва маємо потужний російськомовний фон. Ви ж розумієте, яке це непросте рішення для творчої особистості — відмовитися від 20 років своєї кар'єри? Не використовувати старі тексти, які дійсно були чудовими? Але з'явився новий принцип, нова позиція, і тепер це вже неможливо. На жаль, до того, як почали летіти бомби просто у наш дім, ми не були готові повністю відмовитися від минулого. Лише тоді зрозуміли: скільки ще можна балансувати на двох стільцях?

Якою мовою ви спілкуєтеся з дитиною?

Повністю українською мовою. Вона зовсім не сприймає російську.

Яке ваше ставлення до батьків, які спілкуються з дітьми російською мовою?

Я вважаю це злочином і виявом абсолютної безвідповідальності. Такі батьки завдають шкоди своїй дитині. Не варто навіть згадувати про негативний вплив на державну ідею — це очевидно. Для мене це свідчить про інфантильність та лінощі. Я сама змінила мову, якою спілкувалася не лише на професійному рівні, а й у творчості. Щоб знову почати писати, але вже українською, мені знадобилося багато років мовчання. Що таке мовчання для творчої людини? Це немов смерть. Ти існувала, виконувала пісні — чому ж тепер мовчиш? Тому, коли чую: "Моя мама співала мені колискові російською", — я відповідаю: "І що з того? Співай українською!"

Для мене це надзвичайно болюче й гостре питання. Я не знаю, що робити. Розумію складність завдання, але зараз у мені зовсім немає толерантності. Ми живемо в селі, і мені подобається, що тут люди більше спілкуються українською, ніж у Києві. Про Харків узагалі мовчу, хоча обожнюю його, як і всі харків'яни. З іншого боку, як мешканка цього міста, я усвідомлюю: те, що там подекуди вже чути українську - це велика перемога, хоч її й катастрофічно мало. Перейти на рідну мову в Харкові складно, проте ситуація в Києві - це просто ганьба. Торік ми з дитиною були у Львові: там теж звучала російська, і для мене це - абсолютне несприйняття.

Мені неймовірно боляче від того, що я змушена захищати свою дитину від російськомовного середовища. Живучи в Україні, я витрачаю купу сил і енергії лише на те, щоб моя донька не чула на вулицях, у садочку чи на дитячих майданчиках російську. Навіть від родичів... Це жахливо - виборювати право на рідну мову вдома.

Незважаючи на все, чи є у вас сьогодні якісь креативні задуми?

Плани вже сформовані, і нарешті з'явилися сили та час для їх реалізації. Подивимося, як все складеться. Зараз я намагаюся знову почути себе. Для мене в пріоритеті стоять сім'я та наш дім, в яких я знаходжу велику силу та сенс. Оскільки я перебуваю у декретній відпустці, нехай так і буде. Щодо акторства та музики, то тут є цікава історія: чим довше ти не виходиш на сцену, тим більше зростає очікування повернення. Ти накопичуєш досвід, який не можна просто уявити. У мене вже не раз виникала така ситуація з моновиставами — з часом вони стають лише глибшими.

Вчора я займалася записом голосу для одного проєкту. Коли пізніше вирушила до дитячого садочка, мене переповнювало неймовірне відчуття радості, хоча до того моменту я була втомлена після чергового обстрілу і засмучена через складні погодні умови, які значно ускладнюють життя в селі. Але варто було мені лише вдягти навушники та взяти мікрофон до рук, як я відчула прилив натхнення, і дорогою нарешті помітила красу навколишнього світу (усміхається).

Музика — це справжня магія. Вона завжди присутня в моєму житті, і насправді не має значення, чи чують її інші, поки я її відчуваю. Однак мушу зізнатися: останні кілька років я зовсім не слухала музики. Якщо б кожен художник замовкав у моменти, коли не відчуває внутрішнього звучання, скільки б менше беззмістовної інформації існувало б навколо! Створювати щось лише через те, що це модно або потрібно бути "в тренді" — це не справжнє мистецтво.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українською співачкою Всюдисвоя - про закулісся "Х-Фактора" і "Голосу країни", тугу за Україною та знаковий концерт у Норвегії: "Коли співали Потапа і Каменських, журі розверталося".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю танцівницею і колишньою дружиною Віктора Павліка - Ларисою Созаєвою - про втрату єдиного сина, зради Віктора Павліка і геніальну зірку, яку недооцінюють в Україні: "Я виходила з дому і вила, кричала..."