"Ми вас за це розітремо в пил!" – легендарний Валерій Маренич розповідає про причини свого неочікуваного відходу зі сцени, своїх двійників та втечу з Москви.

Свого часу "Тріо Маренич" мали таку популярність, про яку більшість нинішніх зірок можуть лише мріяти. Їхні платiвки були чи не в кожній українськiй родині, а пісні лунали з усіх усюд. Однак раптом музиканти зникли з великої сцени. Подейкували, що все через те, що намагалися емігрувати до Канади.

Ось уже кілька років про легендарний гурт майже немає новин. Колектив, який залишив слід в історії, розпався, а Валерій та Антоніна Мареничі більше не є подружжям. На початку січня Валерій відсвяткував свій наступний день народження. OBOZ.UA вирішив зв'язатися з артистом, щоб дізнатися про його нинішнє життя.

Валерій Петрович живе у Луцьку і святкує своє 79-річчя. Він поділився, що відзначав цей день у колі найближчих людей: "Мої рідні приїхали, щоб привітати мене особисто". Проте він був вражений кількістю привітань, які отримав на своїй Facebook-сторінці: "Привітання надходили безупинно – як із мішка Святого Миколая (посміхається). Вони сипалися звідусіль – зліва, справа, зверху, з усіх боків. Я знову відчув, як мої шанувальники сумують за Мареничами. В останній раз я виступав у Києві вже давно. Багато хто запитує: 'Де Валерій? Чому його не чути й не бачити? Можливо, він полетів у космос і оселився на іншій планеті?' (сміється). Чому я не виступаю у Палаці "Україна"? Щоб організувати концерт, потрібно сплатити значну суму за оренду залу, а таких коштів у мене немає. Ось і вся причина моєї мовчанки".

- А правда, що справжня дата вашого народження - 14 грудня 1945 року, а не та, яку записано в паспорті? Читала, що в ті роки чимало батьків, бажаючи, щоб їхня дитина довше залишалася при них, ішли на хитрощі - записували грудневих хлопців на січень. І ваша бабця нібито якось зізналася, що така історія сталася і з вами.

Це, мабуть, хтось вигадував, щоб створити інтригу. Стільки чуток наслухали! Напевно, хтось почув якусь маячню на ринку. Мій приятель якось жартував, що було б цікавіше, якби сказали, що це 29 лютого — день народження, який святкується лише раз на чотири роки, звучить загадково!

Валерій Маренич - старший з братів у великій родині. Він з'явився на світ і виріс у Кривому Розі. У батьків, окрім нього, було ще двоє синів: Ігор та Віталій, які на шість років молодші. З самого дитинства хлопці були оточені музикою. Їхня мати, Тамара Олександрівна, виконувала роль солістки в місцевому драматичному театрі, а згодом - у Дніпропетровській філармонії. Батько, Петро Григорович, присвятив своє життя Криворізькому машинобудівному заводу і мав захоплення - грав у духовому оркестрі. Усі сини також отримали музичну освіту.

З цих трьох цілком могло б виникнути чоловіче тріо під назвою "Мареничі". "Тріо Мареничів з братами? Це було б можливо, але життя розпорядилося по-іншому. Під час служби в армії Ігор опинився на Кубі, а Віталій - в Угорщині. Повернувшись додому, вони зайнялися роботою. А для того, щоб побудувати творчу кар'єру, потрібно багато чим пожертвувати. Родинних зустрічей стає обмаль. Постійні подорожі - літаком, поїздом, автомобілем - вдається знайти лише маленький куточок, аби трохи перепочити. І безкінечні концерти - ось така доля артиста. Крім того, потрібно мати неабияку впертість і терпіння, адже не завжди все виходить з першої спроби", - з усмішкою говорить Валерій.

"Хоча мої брати і справді талановиті: Ігор грав на баяні, Віталій - на тромбоні, - додає музикант. - У нас був дуже талановитий край - через хату хтось співає чи грає. Або трохи танцює. Я от виляти стегнами так і не навчився. Мені казали: "Валерику, ну хоч який фокстрот чи чарльстон можна ж вивчити? А ви все тільки граєте та граєте (сміється). Дитинство в нас було непростим, післявоєнним. Як ми живі залишилися - не знаю. По кар'єрах лазили, знаходили снаряди усілякі... Алгебра-геометрія - це не дуже йшло, а фізкультура - п'ять, співи - теж. Чого так діти зараз хворіють? Бо не мають такого загартування, як ми. В нас у школу заходив - стояли на дверях директор школи, чергова вчителька та медсестра з риб'ячим жиром. Кожному ложку в рота - і пішов далі. Тому дівчата й хлопці в нас усі були з гарним імунітетом".

- В інтерв'ю нашому виданню Олександр Злотник розповідав, що вашому несподіваному зникненню з усіх телевізійних програм та сцен України посприяв один з українських адміністраторів. І тоді запустили плітку про те, що ваш гурт планував утекти до Канади.

- Я зараз розкрию вам безкоштовно інформацію, яка коштує мішок золота. Запоріжжя, Палац спорту. В залі - холод, навіть верхній одяг не рятує. А з нами мають виступати дитячі колективи. Керівники до нас бігають: "Діти падають з температурою, треба щось вирішувати". Я до колег - це був збірний концерт. Дмитро Гнатюк не став на мій бік. Ауріка та Лідія Ротару теж делікатно промовчали. Директор закладу: "В мене через тиждень міжнародні хокейні змагання, лід топити не буду". І ми з ним дуже посварилися.

Я віддав вказівку скасувати участь у концерті, звільнити номери в готелі та купити квитки на літак. Від керівництва закладу надійшла відповідь: "Ну ми вас за це знищимо!" Після цього почали ширитися чутки про нас. Спочатку говорили, що у мене багато романів, потім — що ми прагнули залишитися в Японії, згодом — у Кореї, а врешті-решт з'явилася байка про Канаду. Ми просто сміялися з цього. А між тим, кожен керівник відділу культури в регіоні слухав ці чутки і думав: "А може, вони справді хочуть емігрувати? Не будемо їх запрошувати — хай сидять вдома". Навіть деякі з наших близьких друзів повірили в це і стали перепитувати. Злотнику телефонував Роберт Рождественський, який також працював з нами: "Це правда, що вони виїхали?"

Яка ж у нас Канада, люди добрі? Якось одна з найзнаменитіших українських співачок сказала мені: "Валерику, наша Україна продана, ми залишаємося за межами". На це я відповів: "Моя люба, через два тижні я вийду з дому пішки в одних лише шортах і повернуся додому". Ось такий я, розумієте?

- Окрім Роберта Рождественського, вашим другом вважали ще одного російського музиканта - Олександра Сєрова, який народився та виріс в Україні, але мовчить про війну. Чи підтримуєте з ним зараз стосунки?

- Про теперішні стосунки з Олександром Сєровим говорити не хочу. Яка може бути дружба в такий тяжкий час? Свого часу ми справді мали багато спільних зустрічей (Олександр Сєров працював у Луцькій філармонії. - Ред.), фотографії залишилися. Скажу, що співак він гарний, і аранжувальник дуже класний - таких тоді було небагато. Де не з'являвся, до нього бігли музиканти: "Сашо, розпиши партію, для тебе ж це п'ять хвилин роботи".

Пам'ятаю, зустрілися в Києві, в готелі. Мали виступати на концерті в Палаці "Україна". Я спочатку й не знав, що його сюди заселили. Чую, хтось за стіною розспівується - і так голосно. Я терпів-терпів, потім хряпнув дверима, пішов сваритися. Бачу: лупає очима Сашко. Кажу: "Дай хоч годинку поспати, о 10-й буде репетиція - наспіваєшся". А він раптом видає: "Валерику, я буду таким популярним, як ти". Я не показав, але сподобалося. Колись зірковий Муслім Магомаєв якось обмовився: "Хотів би зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, які Мареничі зробили пісні українській". Часто згадую ці його слова.

- У вас ніколи не було думок завоювати Москву, як прагнув багато хто з ваших колег?

- Та ми ж навпаки втекли звідти! Було все: телезйомки, найкращі концерти зали. Виступи на "Олімпійському" - 70 тисяч глядачів. Звучить "Несе Галя воду" - і весь стадіон москвичів встає. Кидають квіти через охорону, яка була по периметру в два кільця. А взяти "Тишу навкруги"? Її ж переспівали всі народи нашої планети. Нещодавно мені показували, як її виконує грузинський жіночий колектив. Дуже гарно!

Шановний Валерію, чи маєте ви наразі якісь виступи?

Ні, хоча неймовірно хочеться захопити Палац "Україна"! Я б запросив своїх друзів, зокрема Олександра Злотника, з яким ми працювали разом. Він створив для нас кілька найвідоміших пісень, таких як "Маки червоні" та "Тиша навкруги".

Хочу поділитися однією цікавою історією. У мене є знайомий, який займається бджільництвом і продає мед у різних містах України. Нещодавно він поїхав до Івано-Франківська. На ярмарку до нього підійшов покупець у діловому костюмі, виглядав дуже солідно. Він запитав: "Ви з Волині? З Луцька? Хочу вам сказати, що я знайомий з Валерієм Мареничем, який живе у вас". Мій знайомий подумав, що чоловік просто намагається вмовити його продати мед дешевше. Але той продовжує: "Я приїхав з-за кордону, і він нещодавно виступав у нас, співаючи білоруські пісні". Мій знайомий був вражений і вирішив зателефонувати Валерію. Тим часом навколо них почали збиратися люди — всім було цікаво, що ж буде далі.

Мені зателефонували, коротко виклали ситуацію і передали слухавку тому чоловікові. Я кажу: "Слухайте, панове, навіщо ви вигадуєте? Поряд із вами стоять мої прихильники - соромно обманювати. Вони зараз можуть вам у відповідь дати по лобі ложкою з медом за наклеп". Виявилося, що в цій історії є частка правди. Справді, цей чоловік відпочивав в українському ресторані, де було оголошено про виступ Маренича. На сцену вийшов артист з гітарою в капелюсі. Але ресторан великий, і місця для глядачів розташовані далеко від сцени. Я кажу: "Тепер усе зрозуміло. Такі випадки траплялися й у київських ресторанах". Під час наших гастролей по Союзу, кілька фейкових Мареничів також їздили, їх ловили, але вони знову з’являлися. "То це був двійник? - вигукує він. - Намагається наслідувати вас?" "Так, і ще й співає білоруською", - зітхаю.

Пане Валерію, чи справді "Тріо Маренич" брали участь у Євробаченні?

- Так, було. Де ми свого часу тільки не виступали - на стадіонах, аеродромах, концертних залах, навіть у поїздах співали. Багато мали виступів. Сучасних співаків майже не слухаю. Наших пісень по радіо не чутно, а те, що крутять, мені здається, гірше за якістю. Проте, як каже мій друг Олександр Злотник, ще повернеться в нашу музику мелодика, гармонія, красиві інтонації - все, що набуто віками.

Чи можу запитати: які причини призвели до розриву вашого шлюбу з Антоніною?

Коли подружжя вирішує розлучитися, винні часто обоє. На даний момент я не спілкуюся ані з Антоніною, ані з її сестрою Світланою. З сином Богодаром також немає зв'язку – так склалися обставини. Вони не бажають, щоб я їх турбував, і я з цим погодився. Живу окремо, умови в мене чудові, лише здоров'я підводить. Відчуваю, що втрачаю зір, але не ділюся цим із кимось. Коли мене запитують: "Як ти?" відповідаю, що все гаразд. Не звик відкривати свої проблеми. Нас виховували бути сильними (усміхається). І я вмію сміятися навіть крізь сльози.

Яка ж у мене пенсія? Оксано, скажу відверто: це всього лише символічна сума. Коли я ділюсь цифрами з іншими, вони зазвичай вражені: "Справді? Ми думали, у вас суттєві кошти!" Наразі не хочу озвучувати конкретні виплати. Як колись казали: скромність додає людині шарму (сміється). Але запитайте будь-кого, навіть у Києві, чи задоволений він своїм життям — і кожен відвернеться та піде далі. Зараз усім нелегко. Проте я намагаюся завжди виглядати гідно.

Як проходить мій день? Якщо я не займаюся музикою протягом чотирьох годин, то це вже не я. Музика — це моє повітря, розумієте? Окрім цього, я маю ще одну важливу справу: щодня доставляю їжу безпритульним собакам. Ми можемо знайти щось поїсти для себе, а вони лише просять про допомогу. Я їду на велосипеді вранці, а вони біжать до мене з усіх боків — чорні, білі, породисті і дворняги. І знаєте, я задумуюсь: хто з нас насправді розумніший? Мого улюбленого пса, якого син назвав Атлон, вже немає поруч. Він супроводжував мене на концертах, і коли дивився мені в очі, здавалося, що в них відображається цілий Всесвіт. Я завжди мав велике серце до тварин. Коли я був дитиною, мене називали "котячим батьком" (сміється). Завжди, повертаючись зі школи, я приносив додому кота, ховаючи його під курткою, і давав йому притулок під столом.

У мене є ще одне захоплення - старовинні автомобілі. Протягом багатьох років я колекціонував їх і тепер проводжу час, займаючись ремонтом. На жаль, жодна з моїх машин не може виїхати на дорогу. Спробував би продати, але ніхто не виявляє інтересу. А за гаражі все ще потрібно платити, і це суттєво б'є по моєму бюджету. Багато хто не розуміє мою пристрасть. Кажуть: "Люди їздять на риболовлю, а він витрачає час на авто або займається музикою". Але це моє життя, чи не так?

Читайте на OBOZ.UA, куди зник головний телесиноптик України Микола Луценко: шалений успіх, перемога над страшною хворобою та переїзд до Чернігова.

Також на OBOZ.UA - інтерв'ю з поетом-піснярем Вадимом Крищенком - про освистаного в Києві Кобзона, жорсткість Ротару та суперечку з Кудлай про мову