Наша родина з Африки

Хто такі амазиги й чим вони близькі українцям

Наприкінці листопада на веб-сайті Черкаської обласної державної адміністрації з'явилася інформація про виставку, що відбулася в Марокко: "У Королівському інституті берберської культури в Рабаті представлено експозицію "Рушниковий гай: світ українського рушника", організовану черкаською майстринею Олександрою Теліженко", - йдеться в повідомленні. Це подія вразила, адже відбулася не в Європі чи США, де є сильні українські громади, а в мусульманській країні з зовсім іншими культурними традиціями. Чому ж обрали саме Марокко? І яке відношення до цього мають бербери? Відповіді на ці запитання дала сама Олександра Василівна.

Під слідами воїнок-амазонок

Для видатної художниці України Олександри Теліженко рушники не є лише елементом народного мистецтва. Вона використовує їх як інструмент для дослідження символів культурного коду давніх українців. Більше того, їй вдалося не тільки розуміти ці символи, а й передавати їх значення сучасникам і майбутнім поколінням. Є багато чого, що варто передати.

- Знаєте, чому ми поїхали в Марокко?

- Презентувати українське художнє мистецтво, зокрема його символічні елементи.

- А якщо я вам скажу, що не це було головною метою? Виставка - то тільки засіб для здійснення задуму. Насправді задум був навести родинні зв'язки. Глибоченні. Я художник, але ще й науковець. От, дивіться: моя книжка "Основи національної культури". Від найбільших глибин, тобто від верхнього палеоліту - і дотепер. Народне мистецтво - це генетичний код наш. Це я писала в 2010 році. Концепція була в мене в голові вже давно сформульована, але треба було наситити її першоджерелами, щоб аргументувати хід думок. Книжку видав Національний університет банківської справи, де я викладала основи національної культури. Книжку видали, але на цьому моя викладацька діяльність там завершилася, бо пішли інші напрями.

Художниця, переглядаючи сторінки книги, зацікавилася ілюстраціями, що стосувалися верхнього палеоліту. Уже тоді анонімні майстри творили мистецтво, використовуючи меандри та напівсварги, вирізаючи їх на мамонтових кістках. Первісний художник, можливо, прагнув передати цими знаками важливу інформацію своїм співплемінникам, а, можливо, й іншим людям.

У цій книзі мистецтво досліджується через призму ключових моментів загальної історії. Історія в усіх її проявах, зокрема історія народного мистецтва, розвивається паралельно. Однією з тем, яку я розглядаю, є амазонки. Існують підстави вважати, що їхнє виникнення пов'язане з нашими праукраїнськими землями в епоху, коли Трипільська цивілізація переживала перехід від матріархату до патріархату. Це стало відповіддю на жорстокі зміни, що супроводжувалися патріархальними установками на територіях, де протягом тисячоліть домінував культ Жінки, що приносив із собою мир, процвітання та демократію. І не забуваймо про магію! Адже саме жінка має здатність "читати" Небо і дарувати життя, використовуючи знання законів всесвіту у повсякденному житті та господарстві.

Але чому та коли відбулися такі кардинальні зміни? На думку мисткині, причиною цього стали небесні сили, або ж космічні явища. Зокрема, мова йде про зміну великих небесних Зодіаків, яка відбувається з періодичністю приблизно у 2300 років. Космічні рухи мають значний вплив на життя на Землі, а енергетичні ритми нашої планети, в свою чергу, формують долю людства. Хвиля кочових народів, що прийшла з Заходу та Лівобережжя Дніпра, принесла із собою культ меча, культ війни та патріархальні цінності.

Відбулася трансформація епохи, коли доба міді поступилася місцем добі бронзи. Замість витончених мальованих космічних мотивів з'явилася груба "шнурівка", коли на посуді почали створювати малюнки, відтискаючи прості шнури в мокрій глині. Це стало початком занепаду Трипільської культури, а разом з цим змінювалася й роль Жінки, яка з Великої Правительки перетворилася на товар для обміну. Ці зміни знайшли відображення й у шлюбних звичаях українських сіл, які почали формуватися саме в цей період.

...ПЛЮС ЯЗИГИ

Звісно, що мудра й смілива Жінка, яка володіла знанням світобудови і техніками зв'язку з енергоінформаційним полем Всесвіту, не могла змиритися з таким станом речей. Це було повстання общинної цивілізації, де не знали рабства, проти цивілізації рабства. Жінки Аратти утворили свою бойову вольницю. На арену історії вийшли амазонки. У подальшому ця войовнича община давньоукраїнського жіноцтва ІІІ-І тисячоліть до нашої ери заселила причорноморські та приазовські степи й багато інших територій.

Розлого розповідати про амазонок у короткій статті нема сенсу. Про войовничих жінок древності є багато видань, не кажучи вже про чималу фільмографію. Але до чого тут бербери? Справа в тому, що самі себе вони так не називають. Вони - амазиги. Якщо не заглиблюватись в історію на кілька тисячоліть, одне з сарматських племен називалось язигами, а сармати, за Геродотом, з'явились від шлюбів скіфських юнаків з прекрасними амазонками, які тоді мешкали на берегах Танаїсу. Тобто на теренах сучасної України (недарма Богдан Хмельницький вважав козаків нащадками сарматів). А далі все більш-менш просто: АМАЗонки + язИГИ = АМАЗИГИ. А бербери - то від зневажливого "варвари" (давньогрецькою βάρβαρος).

Ідея відвідати амазигів виникла після того, як Олександра Теліженко організувала, як вона сама це називає, перформанс, під час якого презентувала свій рушник "Зеніт українського сонця". Цей рушник став символом нагадування українцям про нашу культуру початку І тисячоліття, коли люди в священних лісах і на священних деревах вішали рушники, в яких закодовані звернення до Вищої Сили з проханням допомогти у вирішенні бідів: неврожаю, посухи, чуми тощо. "У цьому рушнику закладено потужний набір благословенних символів та значущих комбінацій. Центральним елементом є велике палаюче Сонце, що перебуває в зеніті. Це космічний вогонь - чоловічий початок, сила небесного воїнства. Сонце знищує тіні неправди та випалює все зло. Воно благословляє наших воїнів на перемогу", - так охарактеризувала своє творіння художниця.

- Чому цей обряд був важливим? Бо якби це не спрацьовувало, тобто Вищі Сили не виконували запитів людей, то і традиція відразу б заглухла. А якщо традиції - принаймні півтори тисячі років?.. На перформанс із Києва приїхав викладач Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого Данило Тютюн. Живосил Лютий співав "Меч Арея". Крутили там усі круги, зверталися - усе, як належить; хліби й меди - як жертва. Та цього було мало. Довелося й мені особисту жертву приносити. Все працює. Донині працює, - розповідає Теліженко.

У ході спілкування хтось згадав про берберів. Данило зазначив, що ніхто не знає, звідки біле плем'я прийшло в Чорну Африку. І коли. "Я знаю", - заперечила художниця, яка писала про це у своїй книзі.

Я випадково згадала. А Данилова мама працює в українському посольстві в Марокко. Коли вона поділилася цією історією, вона привернула увагу марокканців. Адже амазиги - це справжня загадка. Вони пережили п'ять хвиль завоювань - від римлян до французів, але їм вдалося зберегти не лише свою розмовну мову, а й унікальний орнаментальний стиль. Вони оселилися в гірських районах і, незважаючи на численні заборони, зберегли свою культуру завдяки пам'яті своїх предків. Чи не нагадує це вам нас? Нашу народну творчість?

Жінок з Черкас запросив до Африки Королівський інститут амазигської культури, розташований у Рабаті. Підготовка до цієї події тривала близько року, але організація була виконана на найвищому рівні. Уявіть собі маршрут: Черкаси - Київ - Варшава - Париж - Рабат. Дорога до Києва здійснювалася автомобілем, а від столиці до Варшави - потягом. Далі слідував переліт до Парижа, а потім пересадка на літак до Рабата. Загальна вага вантажу становила приблизно 150 кілограмів, що вимагало шести місць для багажу і лише двох жінок: Олександри Василівни та її дочки Олесі. Крім того, було залучено посольство Польщі, яке запропонувало провести виставку у Варшаві на зворотному шляху. Це прохання було задоволено.

ТИСЯЧОЛІТНІ ПАРАЛЕЛІ

У Рабаті художниця отримала безпосереднє підтвердження своїх теорій. Ось, наприклад, у амазигів є свій національний прапор, що складається з синьо-зелено-жовтих кольорів, а також герб під назвою "Живиця". Якщо придивитися уважніше, можна помітити подібність із нашими тризубами. А ось так виглядає назва цього народу його рідною мовою: ⵉⵎⴰⵣⵉⵖⵏ. Літера ⵣ, що входить до слова "Живиця", також зустрічається в текстах "Велесової книги". Хоча багато істориків ставлять під сумнів її автентичність, виникає питання: звідки ж тоді така схожість між реальною літерою і вигаданою?

Це неймовірно! Ми ж так довго були розділені, і між Україною та Марокко не існувало жодного зв'язку. Цей проєкт став першим кроком у відновленні нашої взаємодії. І раптом виявляється, що у амазигів є свій прапор та герб, які нагадують українські. А літера ⵣ також є частиною їхнього герба.

Мисткиня зазначає, що це - найголовніший символ на наших рушниках. Тризуб на тризубі, але якщо придивитись, то це Рожениця. Як писав академік Борис Рибаков, "жінка в неприглядній позі". Процес народження: ноги розкинула, руки розкинула, вгорі - голова, а внизу через пуповину народжує подібну до себе істоту. На відміну від нашого тризуба, для якого законодавчо затверджені форма і пропорції, амазигська "живиця" має певну свободу. Може стояти вертикально, а може "злітати" кудись вправо і вгору.

Королівський інститут берберської культури є значно більше, ніж просто навчальний заклад – це справжній науково-дослідний центр. У контексті мого викладання в Східноєвропейському університеті, де я маю звання доцента (однак вже отримала визнання як професорка), ми розглядаємо можливість налагодження співпраці з Королівським інститутом. Оскільки цей інститут спеціалізується на дослідженнях, наша мета полягає в глибшому вивченні існуючих зв'язків.

Олександра Василівна згадала, як двадцять років тому виконувала замовлення одного київського ресторану, що спеціалізувався на каві. Аби зробити ескізи для їхнього персоналу, вона проштудіювала одяг тих африканських країн, де займаються кавою.

На базі їхніх етнонаціональних вбрань я створила чотири варіанти ескізів. Ось, подивіться: тут відчувається вплив Єгипту, явно проглядаються арабські мотиви. А тут, безсумнівно, простежується дух Трипілля. Тобто, хоча я працювала над ескізами, пов'язаними з кавою, вони так органічно переплітаються з нашим Трипілля, що це вражає.

СПАДКОЄМИЦІ

Чи стикалися ви з проявами дискримінації або чоловічої зверхності? Ви знаходитесь в ісламській країні, а yourselves - дві жінки.

Ні, зовсім не так. На виставці були не тільки наші дипломати, але й представники ще чотирьох посольств. Присутніми були також члени міської влади та багато поважних осіб. Уявіть собі цю сцену: просторий хол інституту, вхід заблокований червоною стрічкою. Біля неї стоїть дівчинка з подушечкою, на якій лежать ножиці, а поруч — посли, мери та інші важливі люди, всі в чорному. Вони підходять до дівчинки, беруть ножиці, перетинають стрічку і розходяться в боки, пропускаючи мене вперед. Це справді свідчить про повагу. Я йду вперед, а вони слідують за мною. Того ж дня в пресі було багато матеріалів. Вже ввечері Центральне телебачення Марокко показало репортаж. Знаєте, як мене назвали? Аль-Касандра Телі-Желенко.

Ми спеціально вирушили в Касабланку разом із представницею посольства. Там не відбулося жодної виставки, але була зустріч із жіночою організацією "Калина", яка об'єднує українських жінок, що вийшли заміж за марокканців. Багато з них познайомилися ще в Україні, коли їхні майбутні чоловіки навчалися в університетах. Ці дівчата — освічені, привабливі та вільно носять європейський стиль одягу. Коли я запитала, чи є у когось із їхніх чоловіків ще одна дружина, одна з них відповіла: "Так, нехай спочатку впорається з однією!"

Нас там тепло зустрічали... Я ніколи раніше не стикалася з таким, хоча це була вже моя дванадцята виставка за кордоном. Жодної миті ми не залишалися без підтримки господарів. Постійно поруч були представники посольства, а ми встигли відвідати Рабат, Марракеш — колишню столицю, що зараз стала туристичним магнітом, а також Касабланку. Ми також завітали до менших міст, де мали зустрічі з українськими громадами, переважно жіночими. Все почалося в Королівському інституті амазигської культури. Я думала, що це буде наукова конференція, підготувала цілий трактат на сорок хвилин. Проте в результаті це стало великим знайомством, яке охопило всю країну. У амазигів неймовірні прикраси — корали та срібло. Як і українські жінки, вони надають перевагу сріблу замість золота.

Чи зверталися ви до якоїсь із організацій Черкащини для допомоги в плануванні вашої подорожі?

Не було необхідності. Фінансування отримали посольство України в Марокко, Міністерство закордонних справ України, Міністерство закордонних справ Марокко та Королівський інститут. Ми не розголошували деталі цієї подорожі, відомо було лише нашому колективу. І лише коли ми вже готувалися повернутися до Києва, всі вийшли на поріг і промовили: "А ми й не сподівалися". Це дійсно незвично. Поїздка була складною, витратною, але організація була на високому рівні.

Колектив складається з працівників (зокрема, працівниць і одного чоловіка-техніка) дизайнерського центру, який вже понад тридцять років займається дослідженням глибоких етномистецьких традицій українського народу. На цій основі вони створюють інноваційні продукти, серед яких рушники є лише частиною. Окрім цього, тут розробляють сценічні та повсякденні наряди, оформлені розкішною вишивкою, а також вишиті картини, геральдичні витвори та національні сувеніри. Колекція одягу також була презентована під час африканського турне.

Звідки ж ви знаходили моделей для демонстрації одягу?

Там відбувався процес підбору моделей. Українки приміряли жіночі сукні, а марокканці демонстрували чоловічий одяг. Вони виконували це з великим ентузіазмом! Один з марокканців, одягнувши сорочку, несподівано почав танцювати гопак прямо під час показу. Він навіть не попередив – просто підхопився під музику!

Сонячна геральдика може бути перефразована як "Геральдичні символи сонця" або "Сонячні герби".

Протягом трьох років ви були членом комітету Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Чию кандидатуру серед лауреатів ви підтримували особисто, і чиї досягнення вас особливо радують?

Василь Чебаник отримав нагороду за шрифт "Рутенія" у 2019 році в рамках проєкту "Графіка української мови". Церемонія нагородження відбулася на Тарасовій горі, де були присутні такі особистості, як поет Іван Малкович та Володимир Шейко, художній керівник і головний диригент Заслуженого академічного симфонічного оркестру Українського радіо. У тому ж році Шейко став лауреатом у категорії "Музичне мистецтво" за аудіозаписи творів українських композиторів, що поповнили Фонд Українського радіо.

До речі, літери шрифту "Рутенія" в певних варіантах мають схожість з амазигською абеткою. Зокрема, серед них є символ "живиця" - ⵣ.

Необхідно додати кілька важливих деталей. У колекції представлені величні рушники, які колись вивішували на священних деревах праукраїнських жінок. Центральний експонат, названий "Зеніт українського сонця", має вражаючі розміри: довжина складає три з половиною метри, а ширина – трохи менше метра. Всього в колекції налічується три блоки.

- Я вже багато років працюю над темою "Стихії життєтворчі": Вода, Вогонь, Земля. Повітря ще нема, - зазначає Теліженко.

Щодо геральдики, варто зазначити, що герб Черкащини та герб рідної Звенигородки були розроблені Олександрою Василівною у співпраці з її чоловіком, народним художником України Миколою Теліженком. На жаль, у травні цього року Микола Матвійович пішов з життя. Основою герба Звенигородки став перший відомий історичний образ — лицар у срібних обладунках. Для молодої Черкащини подружжя створило символ сонця на блакитному фоні, обрамленого трьома пшеницями, що символізують динаміку та рух.

Цей ескіз справляє на мене велике враження: спіраль. А моя робота є не простою, а продовженням орнаментики та символіки. Тут також присутня спіраль – чоловіча і жіноча, що символізує народження життя. Вони поєднуються на фоні багатогранного кольорового спектра. Це мій триптих під назвою "Творення світу". Щодо Рабату, я підготував 26 публікацій за кілька днів. Для Марракеша їх було шість, а для Варшави – дві.

- Можете сказати, чому виник такий ажіотаж навколо ваших робіт?

Мені пояснили, що це вперше Україна має таку експозицію з подібною місією в Марокко. Основна ідея нашої участі не зовсім ясна, оскільки у них є своя інтерпретація. Я сподівалася, що крім виставки, відбудеться ще наукова конференція, але, на жаль, її не було. Ми провели зустрічі з мером, директором Інституту та представниками торгово-промислової палати. Ось ми на виставці в Марракеші. На фото - віцемер Мохамед Ідрісі, який, до речі, є почесним консулом України в Марракеші. Він дуже пишається цим. Я вручаю йому каталог наших робіт, а навколо мене стоять учасники зустрічі напівколом. Виставка представлена блоками - по три рушники в кожному, а також один великий акцентний блок з боків. Під час цих зустрічей я двічі наголошувала на тому, що ми, хоча й роз'єднані в часі та просторі, все ж є родичами. Між нами багато спільного, включаючи історію нашого походження, яка, на жаль, залишається маловідомою.

* * *

В кінці розмови Олександра Василівна підкреслила ще раз:

- Головна ідея - в тому, що амазиги - наші родичі. Дуже давні. Розвінчання міфів. Нам ще зі школи казали, що амазонки - то грекині. Греки створювали скульптури, картини, рельєфи на теми битв з амазонками, і чомусь воно так... Хто перший встав, того й капці. А це ось цікаво, чому вони виникли. Тут уже космос. Сармати походять від амазонок і скіфів. Сармати були непереможні, і ще Богдан Хмельницький сповідував цю ідею. А серед сарматських племен були язиги. Звідси, через поєднання цих етнонімів, виникли амазиги. Через багато століть. Отут я подаю симбіотичний союз двох культур, коли поєдналися культ Жінки-Миру і Війни-чоловіка.