Пацифіст під час конфлікту та в ув'язненні: Історія виживання Сергія Миронічева в Маріуполі та Бійську.

#Політика

Знімки, представлені героєм цієї статті.

Сергій Миронічев, військовослужбовець Національної гвардії України, зазнав серйозного поранення під час боїв у Маріуполі, але зміг пережити полон.

"Я завжди був пацифістом, проти зброї та всякого насильства. Нікуди не лізти туди, де небезпечно", -- так говорить про себе Сергій Миронічев. Що змінилося у переконаннях маріупольця після того, як він боронив своє місто під час російської навали та у полоні Сергій розповів "Новинам Донбасу".

Сергій Миронічев з'явився на світ у 1989 році та провів свої дитячі роки в Приморському районі міста Маріуполя.

"Я виростав, як багато дітей 90-х. Мене завжди захоплювали спорт і музика. Коли мені виповнилося 11, я разом з друзями записався на секцію легкої атлетики в 'Портовик'. У нашому році народження не було футболу, тому під час перерв ми грали в легку атлетику. В результаті, я став єдиним, хто залишився там тренуватися на тривалий час," – розповідає Сергій.

Знімки, представлені героєм цієї статті.

По завершенні школи Сергій вступив до інституту, де отримував спеціальність інженера-механіка. Паралельно з навчанням він працював тренером з футболу в дитячо-юнацькому клубі. На третьому курсі в його житті відбулася важлива подія — у нього народився перший син.

"Відчуття були справді незвичайними. З одного боку, ти вже досить зрілий, а з іншого – є бажання просто блукати вулицями. Мали місце певні унікальні труднощі. Я починаю усвідомлювати це лише зараз, з погляду на пройдений шлях," – ділиться він.

Сергій залишив посаду тренера та вирішив працювати прибиральником у Палаці піонерів. Він отримував стипендію від університету, спортивну стипендію та мінімальну зарплатню. Усе це разом становило фінансову основу для молодої родини.

Знімки, представлені героєм цієї статті.

По закінченню навчання Сергій отримав роботу в підрядній компанії Торгового порту. Проте з 2014 року у діяльності порту виникли серйозні проблеми.

"Я маю дитину, і не міг залишатися без роботи. Тож вирішив стати слюсарем на "Азовсталі", де займався ремонтом доменних печей та різних агрегатів... Це була справжня боротьба — бруд, шум, на початку було важко. Але з часом звикаєш", — ділиться своїм досвідом маріуполець. Під час роботи він також приділяв багато уваги спортивним змаганням.

У 2016 році у Сергія з'явився другий син. У зв'язку з цим його заробітку стало недостатньо, і він вирішив шукати нову роботу.

Знімки, представлені героєм цієї статті.

Знайомий з СБУ порекомендував Сергію піти служити у маріупольську частину Національної гвардії. На одну вакансію він не підійшов, але йому запропонували займатися охороною судових приміщень. Більш вільний графік та вища зарплатня привабила Сергія. Так, в 28 років, він познайомився з армією та її життям.

"Досі я вважав себе переконаним прихильником миру. Я був проти будь-якої зброї і вірив, що всі проблеми можна вирішити через діалог," — зазначає він.

Життєві обставини склалися так, що стосунки з дружиною почали втрачати іскру. Сергій вирішив переїхати і жити окремо. Щоб не поринати в хмурі думки, він погодився пройти сержантські курси в Золочеві, де мав можливість глибше зануритися у військову службу. І з великим подивом усвідомив, що це заняття приносить йому справжнє задоволення.

Після завершення навчання Сергій повернувся до рідного Маріуполя.

"Після того, як я певний час провів без дітей, усвідомив, що не можу жити без них. Тому я вирішив боротися за їхню опіку. Все склалося успішно. На роботі мене підтримали, зменшивши навантаження та запропонувавши більш адміністративну посаду," – розповідає Сергій.

У 2019 році Сергій зустрів нове кохання. Пара почала жити разом, та у 2021 році у них з'явилась донька.

"Моя точка зору може викликати неоднозначну реакцію. Я вже згадував, що до 28 років був переконаним пацифістом. Під час полону я багато розмірковував над питанням: чому я тут? Виявляється, я обманював себе. Мав намір служити в армії, але не хотів справжніх випробувань. Я не воїн. Прийшов за грошима, займався адміністративною діяльністю та підтримував хорошу фізичну форму. Тому мені вдавалося тримати високий рівень у частині," -- ділиться Сергій.

Перший день повномасштабного вторгнення він пригадує так: Тривожна валіза була складена та дозвіл на вивіз дружиною дитини без нього вже написана.

"Але в іншому я поставився якось легковажно. Але в 4 ранку 24 лютого черговий по роті зателефонував та наказав з'явитися в частину. Дружина дуже переживала. Я сказав, що це все маячня. Що ми просто посидимо в частині та я ж такий, що ніколи не піду ризикувати", -- каже маріуполець.

Сергій ділиться, що в частині почалася активна метушня. Перші патрульні підрозділи вирушили на зустріч ворогу в Старому Криму та Кам'янську, розташованому на північному сході міста. Інші ж займалися забезпеченням охорони периметра.

Пощастило, що в перший день дружина Сергія разом із донькою змогли залишити Маріуполь, а його колишня дружина пізніше вивезла синів до Німеччини.

"Які емоції переповнювали мене 24 лютого 2022 року? Я чув звуки вибухів. Але подібні звуки вже лунали в 2014 році. До моменту, коли вороги вторглися в Маріуполь, ситуація була більш-менш спокійною. 26 лютого ми вирушили на 'Азовсталь', виконували свої обов'язки там і виїжджали в місто, щоб зайняти оборонні позиції," - ділиться Сергій.

З 8 березня Сергій Миронічев почав теж виходити на позиції. На 5 днів він виїхав у кафе "Наш куточок", що на Лівому березі, яке стало позицією "Медуза". Росіяни на той час перебували у селище Виноградне. Бої ставали все жорстокішими. Вороги випалювали квартали за допомогою техніки та штурмували українських оборонців.

Знімки, представлені героєм цієї статті.

Сергій зазначає, що на початку ситуація складалася сприятливо. БМП ефективно діяли проти ворога, були наявні протитанкові засоби та системи ППО. Проте з часом довелося покладатися тільки на власні можливості.

26 травня Сергій отримав наказ змінити позицію та відійти на "Гараж", що були ближче до комбінату "Азовсталь". Але там не було де закріпитися тому було прийнято рішення залишатися на "Нашому куточку".

"Тоді ситуація була вкрай напруженою. Літак літав над нашими головами цілий день. Ворог безперервно наступав і здійснював мінометні обстріли. Ми евакуювали двох наших хлопців, але один з них не вижив... Далі все в пам'яті розмивається. Я лише пам'ятаю, як лежу на землі, бачу світло крізь повіки і чую, як хлопці по рації повідомляють про 200-ті і важкі 300-ті," -- розповідає боєць Національної гвардії України.

Знімки, представлені героєм цієї статті.

Сергій усвідомлював, що отримав серйозні поранення, проте в його душі панувало дивне почуття щастя.

"Я відчував радість, що мені ще дозволено залишитися на цьому світі хоча б на кілька хвилин, і в той момент перед очима промайнули спогади. Я думав, що не шкодую про можливу загибель, адже все в моєму житті складалося добре, все було просто чудово. Мені хотілося вірити, що це не кінець, а лише початок чогось нового і захоплюючого. Мені було цікаво, що ховається за завісою майбутнього," -- згадує він.

Сергія перевели на територію заводу "Азовсталь", де йому провели кілька медичних процедур в польових умовах. Відкритий череп з уламками та обгоріла шкіра вимагали термінового лікування. До моменту, коли його захопили в полон, Сергій залишався на заводі та продовжував виконувати свої обов'язки, наскільки це дозволяло його самопочуття.

З 10 травня 2022 року почалися дискусії про те, що єдиним способом врятувати життя захисників Маріуполя є здача в полон. 16 травня Сергій отримав наказ на вихід. Спершу він допомагав виносити поранених товаришів, які не могли рухатися, а згодом, маючи власне поранення, вийшов сам у складі першої групи.

"Нас посадили в звичайні автобуси, які прибули з Ботайська та Ростова. Конвоїри були дагестанцями, які погрожували нам, що можемо 'піти в расход'. Сонце яскраво світило, а я прощався зі своїм містом. Мій погляд ковзав по церкві Савчука, висоткам Пентогону, проспекту Ілліча та стадіону. Я усвідомлював, що більше сюди не повернусь..." -- розповідає він.

Першим місцем, де Сергій опинився в полоні, стала Оленівська колонія. У "прийомному" відділенні ніхто не застосовував насильства, проте вже в той момент стало ясно, що ставлення до полонених не відповідатиме стандартам Женевських конвенцій.

"У мене була сітчаста мочалка, яку використовують для ловлі хамси. Під час обшуку мене запитали, чи вирушаю на рибалку. Я сказав, що ні, і усміхнувся. 'Чому ти усміхаєшся?' — запитав мене охоронець, і я зрозумів, що тут не варто розслаблятися," — розповідає Сергій.

Розпочалися допити. Ночувати доводилося в крижаному бараці, де замість матраців були лише металеві сітки. Спочатку нам видали по шматку хліба, і це здавалося справжнім дивом. Проте з часом порція їжі ставала все менше і менше.

"У бараках ніхто не зазнавав насильства, і можна було спати стільки, скільки забажаєш. Також дозволяли займатися спортом. Проблеми виникали з їжею та водою, а перерви між прийомами їжі були тривалими. У порівнянні з подальшими подіями, це можна вважати 'м'яким режимом', -- згадує Сергій. Він розповідає, що деяким вдалося пронести телефон, тож певний час був зв'язок із Україною."

"Серед нас були "підприємці", які обмінювали свої мобільні телефони на їжу. У них були свої ціни. Найскладніше – це відсутність контактів з рідними. Тому доводиться думати, що варто витримати цей голод, аби мати можливість поділитися шматком хліба і кількома хвилинами розмови з родиною," – ділиться Сергій.

В Оленівці маріуполець залишався до 1 серпня 2022 року. Після цього його перевели до Горлівки, де в перший же день зазнав жорстокого побиття. Він зазначає, що про жахіття в Горлівці вже сказано чимало, тому не бажає повторюватися. У цьому місці він провів 1,5 року, а потім його направили до Тореза.

"Режим там щось середнє між Оленівкою та Горлівкою. Оптимальна "золота середина". В принципі, непогано. Погано тільки те, що я попав у відділення, де був поганий завгосп. Я людина мирна, намагаюсь зрозуміти всіх людей та їх вчинки. Але дивлячись на нього у мене стискались кулаки та я мріяв опинитися з ним в одному автобусі на обміні, та уявляв, як буду безліч разів бити його у обличчя", -- говорить Сергій. Завгосп підлабузнювався до адміністрації, співпрацював з окупантами, постійно шукав, кого можна відвести оперативникам на покарання. Одного разу побачив полонених, що сиділи на ліжках вдень та розказав про це спецназу. Хлопців забили так, що у одного стався інсульт.

Перед тим як повернутися додому, Сергій пройшов через СІЗО в місті Бійськ, розташованому в Алтайському краї. Він був етапований туди 8 грудня 2024 року.

"Я усвідомив, що найскладніше доводиться тим, хто залишився в Росії. Це стало зрозуміло ще мені на практиці. Дорога зайняла 5 днів, а нам видали лише 3 порції їжі. Проте, що цікаво, конвоїри на поїзді виявилися досить доброзичливими: вони підгодовували нас і дозволяли відпочивати", -- ділиться Сергій.

У перший день у Бійську Сергію наділи на голову мішок, завдавали йому ударів палками, застосовували електрошокери та відпускали на нього собак. Це тривало щоранку. Військовополонені сподівалися, що таке жорстоке поводження триватиме лише протягом перших двох тижнів, але після Нового року ситуація залишилася без змін.

"Найстрашніше було потрапити на допит. Я був з хлопцями яких туди водили часто. Як тільки відкривались двері, всі впадали в ступір та починали заїкатися", -- розповідає Сергій.

У січні ситуація покращилася. На обмін з Бійська прибули військовополонені, які мали гематоми та переломи. Їхні рідні влаштували мітинги і почали звертатися до міжнародних організацій з вимогами припинити жорстоке поводження. У цей час режим став більш м'яким.

"З'явилися інспектори. Вони заборонили нам вигукувати 'Дякую!' за їжу, стояти зігнутими та навіть надали папір, щоб ми написали листи. Але варто було їм піти, як у колонії почулися слова: 'Все, хлопці, повертаємося до старих порядків,'" – згадує Сергій.

Маріуполець розповідає, що його одного разу перевели в іншу камеру, де температура опалення досягала +50 градусів. Усі були змушені ходити в мокрому одязі, адже відкрити вікна чи зняти верхній одяг було заборонено. На шкірі почали з'являтися виразки та гнійники. Ліки, які надавали у в'язниці, не приносили полегшення. У камері була душова, але її використання забороняли. Полонені, на свій страх і ризик, іноді приймали душ, щоб хоч якось полегшити свої страждання, але одного разу їх за це жорстоко покарали.

Усі камери вивели до коридору, де тривалий час лунали удари та крики: "Чи прагнете ви сирої землі?"

За три доби до обміну Сергія Миронічева відвели в іншу камеру. Там він побачив хлопців зі своєї частини. Стали водити на допити, давали заповнювати анкети та автобіографію. Тих, у кого порвані речі, переодягли у нові. Запитували, що кожен буде робити після обміну та стали наголошувати на тому, щоб поводили себе обережно, та випадково не вдарились.

"Тоді ми стали підозрювати, що буде обмін та почали молитися, щоб він не зірвався", -- говорить Сергій. Далі все відбувалось за стандартною схемою: вихід з камери, поїздка до аеропорту, літак, Білорусь та довгоочікуваний кордон з Україною в Чернігівській області.

"Здавалося, що я опинився в справжньому Раю на землі. Усе навколо розцвіло. Я повернувся додому навесні, напередодні Великодня, про що мріяв усі ці роки. Вірити в дива необхідно, адже без цього нелегко витримати," – ділиться своїми враженнями маріуполець.

В Україні він опинився 19 квітня 2025 року. У полоні Сергій Миронічев пробув майже 3 роки.

Сергій пройшов реабілітаційний курс у Нових Санжарах, Києві, шпиталі МВС та Трускавці. Під час цього процесу він вилікував переломи, видалив уламок з голови, що звільнило його від головних болей. Завдяки ударно-хвильовій терапії він також отримав лікування для м'язів шиї та колінних суглобів. Наразі Сергій займається лікуванням зубів.

Сергій Миронічев розповідає, що тепер щодня займається пробіжками в лісі, перетворивши це на невід'ємну частину свого життя. Спортивні активності стали його звичкою, а також він регулярно відвідує заходи для ветеранів, читає безліч книг і переглядає фільми. У вечірній час він підтримує зв'язок з дружиною та донькою, які мешкають у Швеції, через відеозв'язок. Наразі Сергій вивчає нову мову і розглядає можливість переїзду за кордон. Чоловік прийняв рішення звільнитися з військової служби.

"Буду "якоритися" поряд з сім'єю. Ніде себе краще не почуваю, як поряд з ними. Рефлексую по всяким моментам...Працювати за кордоном буду фізично, я не проти роботи на свіжому повітрі. Схильностей до економіки та програмування у мене нема. Знаю, що у мене є точка куди можу повернутися. Можливо, угомонять старого лисого дядьку, та я зможу повернутися в Україну назавжди", -- говорить він.

Сергій каже, що у нього є мрія приїхати до дружини у Європу на велосипеді, але вона вже не може чекати так довго. Тому планує реалізувати таку поїздку з донькою, коли вона трішки подорослішає.