Продюсерка Іванна Хіцінська розповідає про свій документальний фільм "To Die To Live", про враження від овацій у Карлових Варах та про спадкоємця Тараса Шевченка.

Головною подією 17-го Міжнародного Одеського кінофестивалю (ОМКФ) став документальний фільм "To Die To Live". Спочатку стрічка отримала статуетку "Золотий Дюк" за найкращий документальний фільм, а згодом була удостоєна ще й Гран-прі фестивалю, завойованого в результаті голосування глядачів.

Коли Юля Гонтарук, режисерка, з’явилася на сцені для отримання нагороди, зал, що в основному складався з професіоналів кіноіндустрії, вибухнув оплесками. Здавалося, що ніхто не мав жодного сумніву в справедливості цього визнання.

Фільм "To Die To Live", назву якого творці стрічки перекладають як "Померти, щоб жити", дійсно унікальний вже хоча б тим, що документалістка Юлія Гонтарук знімала його 12 років, фіксуючи на камеру трьох своїх героїв -- добровольців "Азову" з позивними "Шахта", "Поттер" і "Танцор" -- спочатку під час бойових дій часів АТО, потім їх повернення в мирне життя в кінці 2015-го -- на початку 2016 року. А далі сталося повномасштабне вторгнення, і ось уже камера Гонтарук супроводжує героїв стрічки, які знову пішли на війну. Ця двогодинна кіноісторія сьогодні чи не єдина спроба показати глядачу, як одна війна витікає з іншої і що для України це все одна війна й ті ж самі герої.

Фільм "To Die To Live" -- це про людину на війні, про те, якою вона повертається в мирне життя і намагається знайти в ній своє місце. А ще про прийняття людьми на війні власної смерті і про те, як залишатися живим, коли частина тебе померла там, на полі бою.

Цей фільм справді торкається глибоких почуттів і вдало відображає образ сучасного ветерана. Він показує, хто такі добровольці війни 2014 року, а також роз'яснює, як, незважаючи на всі труднощі, їм вдалося здобути успіх на початку великомасштабного вторгнення, як вважає багато людей.

Наразі "To Die To Live" розпочав свій успішний шлях по міжнародних кінофестивалях. Продюсерка фільму Іванна Хіцінська поділилася враженнями про те, як його сприймають за кордоном, зокрема, про те, як глядачі в Карлових Варах аплодували стоячи протягом восьми хвилин. Вона також розповіла про те, як з'явилася ідея створення продовження стрічки, що присвячена героям АТО, зосередженого на нинішніх подіях війни.

У Карлових Варах ми стали частиною Книги рекордів фестивалю.

Іванно, на якому етапі ви приєдналися до процесу створення фільму? Що спонукало вас повірити в цей проект?

-- Повноцінно я підключилася до проєкту в березні 2022 року, коли стало зрозуміло, що Юлі Гонтарук потрібно допомогти завершити цей фільм і розказати історію наших героїв. І одразу в березні ми сконтактували з латвійським копродюсером, якого ідея фільму дуже зацікавила. Ми подались на Латвійський фільмфонд і почали з моєю партнеркою Олександрою Братищенко шукати фінансування для фільму.

У березні 2022 року в Україні ніхто не думав про кіно – всі були зайняті порятунком себе або ж тихо сиділи вдома, охоплені страхом. А ви, незважаючи на це, вирішили зайнятися кінематографом?

Є особи, які в стресових ситуаціях замикаються в собі, а є й ті, хто реагує активними діями. Я належу до другої категорії. Моя депресія посилюється, коли я перебуваю в стані спокою. Саме тому цей фільм став своєрідним порятунком для мене.

Але тут варто розповісти передісторію створення стрічки. Юля Гонтарук робила цей фільм початково з продюсером Ігорем Савиченко -- він тоді мав назву "Залізна сотня" на честь Другої роти "Азову", в якій воювали герої стрічки ("Залізною сотнею" військові назвали себе після того, як протрималися добу лише зі стрілецькою зброєю проти танків. -- Авт.). І тоді Юля з Ігорем виношували ідею фільму, який би розповідав про добровольців 2014 року, про їхнє життя поза війною, чи зможуть вони адаптуватися у суспільстві і, певною мірою, про ПТСР. Знімати цей фільм режисерка почала у 2015 році, а закінчила у 2017-му. І на той момент вони завершили фільм з цією ідеєю.

Проте Юля не зупинилася на досягнутому і продовжила самостійно стежити за життям наших героїв. У 2022 році, коли хлопці знову взялися за зброю, щоб захистити Україну, стало очевидно, що необхідно оновити вже наявні матеріали та доповнити їх свіжими подіями, викликаними повномасштабним вторгненням.

Схоже, що сам Всесвіт вирішив відкласти цей фільм до 2022 року, адже тепер він виглядає як повна ілюстрація нашої війни, що розпочалась вісім років тому, ще до початку масштабного вторгнення. Яка, на вашу думку, є основною темою цього фільму сьогодні?

-- Думаю, що основним посилом фільму і нашою мотивацією, чому його було потрібно зробити, є питання: що буде після завершення війни? В будь-якому разі перемога має бути за Україною, але потрібно думати, що буде з нашими воїнами після неї. Росія у 2014 році вторглася в Україну, українці пішли боронити свою землю, далі було підписання Мінських домовленостей, які ні до чого не привели. Наші герої повернулися з першої кампанії в цивільне життя і зіткнулися з тим, що суспільство не зовсім їх розуміло і не приймало. Кожен з них проходив період реабілітації й боротьби з ПТСР по-своєму.

Після завершення війни, коли наші хлопці повернуться додому, нас чекає новий етап. Можливо, цей фільм стане корисним для близьких та рідних наших захисників, а також для всіх цивільних, адже він допоможе зрозуміти їх переживання. Важливо усвідомити, що вони не самотні у своїх труднощах, що інші, як і наші герої, стикалися з подібними випробуваннями. Зрештою, потрібно навчитися жити повноцінно, відштовхуючи думки про смерть.

— Ви вже мали можливість демонструвати свій фільм в Європі. Які враження у іноземців від цієї роботи?

Нашу міжнародну прем'єру ми провели на престижному кінофестивалі в Карлових Варах, який має статус А-класу. Вражаючим свідченням того, як іноземні глядачі сприйняли наш фільм, стало те, що глядацька зала аплодувала стоячи, а овації тривали цілих вісім хвилин. Організатори фестивалю зазначили, що подібна реакція спостерігалася лише раз за останні десять років з ігровим фільмом, а щоб документальна стрічка отримала таку підтримку, їм не пригадалося. Таким чином, наш фільм "To Die To Live" потрапив до неофіційної Книги рекордів фестивалю. Це винятковий випадок для документального кіно – мати настільки тривалі овації, адже, наприклад, новий фільм Роберта Паттінсона на Венеційському фестивалі отримав значно меншу реакцію. І це дуже приємно.

Ми створили справді унікальне і емоційне кіно.

-- Довгі овації свідчать про те, що ми маємо справу з справжнім мистецтвом кінематографу. Це означає, що глядачі в залі були глибоко вражені подіями, які відбувалися на екрані. А які коментарі лунали від європейських продюсерів у закритих бесідах?

-- Днями у нас була прем'єра у Латвії, де у нас теж був солдаут: люди просилися на показ і дві години сиділи на сходах перед екраном. Зал був просто переповнений. І в фіналі теж стоячі овації.

Пізніше у кулуарах багато хто стверджував, що цей фільм обов'язково потрібно переглянути всім, оскільки він детально розкриває важливі аспекти. Він висвітлює історію конфлікту між Україною та Росією, пояснює, чому українці нині так запекло відстоюють свою незалежність, а також підкреслює, чому європейські країни мають продовжувати підтримувати Україну в цій війні.

-- Так, він зачіпає 2015 рік, чого зараз ніхто не робить, бо всі знімають кіно про війну тут і зараз. І в цьому сенсі цей фільм є дійсно унікальним.

Отже, ми створили справді неперевершене людське кіно. Режисерка Юля Гонтарук занурилася у життя наших персонажів і тривалий час спостерігала за ними. Вона змогла втілити на екрані надзвичайну емпатію, так що глядачі відчувають усі етапи шляху героїв, переживають разом з ними весь їхній біль. Це, безперечно, залишає сильний відгук у душах глядачів.

-- Я вам скажу, що режисерка в цій історії теж героїня, тому що це велика робота і велика сміливість так працювати. Її перебування всередині війни разом з героями -- це прецедент в кінематографі. А як ви з Юлею познайомились?

Ми дружимо вже досить довго, приблизно з 2016 року. Тому я добре знайома з її історією, пов’язаною з фільмом. Коли виникла необхідність завершити проект, Юля звернулася до мене та Олександри, як до найближчих подруг, за підтримкою. Хоча я все своє професійне життя присвятила кіноіндустрії, мрії про продюсування фільмів у мене ніколи не було. Це сталося якось природно. Мій значний досвід роботи з фондами та міжнародними організаціями став у нагоді під час реалізації "To Die To Live".

-- Ви сказали, що вас латвійці одразу підтримали. Чому саме вони?

Юлія Гонтарук представила цей фільм у 2019 році на форумі Baltic Sea Docs, який є міжнародною платформою та фестивалем документального кіно для професіоналів, що проходить у Ризі. Крім того, вона також брала участь у B2B Doc, що представляє собою мережу підтримки документалістів з країн Східного партнерства.

На той момент латвійський копродюсер Улдіс Цекуліс виявив інтерес до фільму, хоча ще не був формально залучений у копродукцію. Коли в березні 2022 року розпочалася повномасштабна війна, ми звернулися до нього за підтримкою. Улдіс миттєво відгукнувся, і з того моменту фільм отримав новий імпульс. Він висловив думку, що ця стрічка дуже важлива і її повинні побачити глядачі. Це не дивно, адже Улдіс — людина, яка постійно підтримує Україну. Кожного разу, коли він відвідує нашу країну, намагається привезти автомобілі для наших військових та гуманітарну допомогу. Таким чином, це наші латвійські союзники, які чітко розуміють, хто є ворогом і кому потрібно допомагати.

Юлія Гонтарук працювала над цим фільмом протягом 12 років, і за цей час, напевно, не раз ставила своє життя під загрозу.

У 2015 році Юля разом із хлопцями вирушила на лінію зіткнення, де неодноразово потрапляла під обстріли. Вона відверто зізнається, що страх її не покидав, але заради цієї історії була готова на все. Якось вона згадувала, що під час обстрілу єдине, про що вона турбувалася, — це щоб залишитися в цілості, адже їй потрібно було продовжити монтаж фільму.

Слухала, що для підтримки цього довірливого стилю спілкування, режисерка вирішила обійтись без оператора та багато знімала самостійно.

Після того, як наші хлопці повернулися з фронту і стало очевидно, що настав час відвідати їхні домівки, вона дійсно прийняла рішення відмовитися від оператора і фактично зняла більшість матеріалу сама. На проєкті працювало кілька операторів, які в певні моменти підтримували Юлію, але основна частина фільму була знята саме її рукою.

"To Die To Live" — це абсолютно оригінальне кінематографічне творіння. Юля виступила не лише як режисер, але й як оператор, а також реалізувала значну частину монтажу, беручи на себе роль монтажера. Вона зняла понад тисячу годин матеріалу, з якого створила близько 80 різних версій монтажу для двогодинного фільму. Юля вклала в цю стрічку величезну кількість зусиль — у мову, форму, монтажні рішення, теми та сюжетні лінії. Як вона сама зазначала, цей фільм є складним, і процес його створення також не був легким. Вона була готова на все, щоб донести історію свого покоління, яке зіткнулося з численними викликами.

Юлія Гонтарук зізналася, що найбільше переживала через те, як відреагують на фільм його персонажі, адже саме вони є для неї найважливішими глядачами. Яка ж доля чекає на "Поттера", "Шахту" та "Танцора"? Чи мали вони можливість переглянути стрічку?

Найважливіше, що персонажі "To Die To Live" завжди залишаються з нами. Це єдина справжня винагорода. Сьогодні вони активно служать у різних підрозділах, мужньо захищаючи нашу країну.

Всі три головних герої були присутні на фестивалі в Карлових Варах. Був "Поттер" (Андрій Паторжинський), був "Шахта" (Сергій Кутраков), разом з яким на фестивалі були присутні його дружина Сніжана та син Лука. І ще один головний герой фільму "Танцор" (Олексій Олексіюк) приїхав до Чехії зі своїм маленьким сином Ярославом.

Вони вперше переглядали цей фільм, і, на мою думку, кожен із них сподівався на більш традиційний сюжет. Тому всі були приємно здивовані тим, що побачили. Я помітила, як у героїв іноді з'являлися сльози на очах. Всі одностайно відзначали, що це кіно варто дивитися, адже воно порушує важливі теми: осмислення досвіду тих, хто воює, адаптацію ветеранів, а також ілюструє історію конфлікту між Україною та Росією, не забуваючи про багато інших значущих аспектів.

Фестивальна перспектива стрічки. Що ще чекає на вас в майбутньому?

Фестивальна подорож тільки розпочалася. Ми вже відвідали Карлові Вари, а згодом відбулося відкриття Baltic Sea Docs — це була прем'єра в Латвії. Лише через кілька днів наш фільм презентували в Словаччині на фестивалі. У найближчому майбутньому ми очікуємо ще кілька фестивалів, але поки що не можу розголошувати деталі до офіційного оголошення. Я впевнений, що наш фільм також буде представлений на ключових міжнародних заходах, де збираються політики та дипломати. У цьому напрямку ми тісно співпрацюємо з командою Держкіно України, Міністерством закордонних справ та Українським інститутом, тому планується активна дипломатична діяльність, пов'язана з фільмом.

До речі, яка ситуація з виходом цього фільму в Україні?

-- Звичайно, що після Гран-прі Одеського фестиваля ми б хотіли мати широкий прокат, але потрібна гарна промоція фільму та підтримка партнерів. Ми поки що шукаємо спонсорів, які могли б нам допомогти з прокатом. А поки фільм буде подорожувати світом.

Продюсер Улдіс Цекуліс зазначив: "Ми прагнемо донести до світу справжнє обличчя азовців – це захисники своєї країни, а не терористи".

У той самий час, коли журналістка Коротко спілкувалася з Іванною Хіцінською, до них підійшов латвійський копродюсер проекту Улдіс Цекуліс. Ми вирішили дізнатися про його мотивацію, запитавши цього відомого кінопродюсера та оператора документального кіно, чому він вирішив приєднатися до фільму "To Die To Live" у 2022 році.

У 2019 році на заході B2B Docs я вперше почув про фільм Юлії Гонтарук. На воркшопі, де демонстрували кілька українських проєктів, мене вразила енергія Юлії та її концепція.

У стрічці присутні три ключові персонажі: "Шахта", "Поттер" і "Танцор" — вони відразу ж захопили мою увагу і залишили враження. Я поглянув на них і зрозумів, що ці хлопці справді вражаючі. Однак на той момент я не міг долучитися до цього проєкту, оскільки в нього вже був закріплений продюсер.

Проте, коли війна розпочалася в 2022 році, я відразу зателефонував Юлі. Моє перше запитання було: "Як просувається робота над фільмом?" Дізнавшись, що процес ще не завершений, я запропонував їй спробувати подати заявку на фінансування до Національного кіноцентру Латвії. Ми заповнили всі необхідні документи, і кіноцентр швидко дав свою згоду — так і стартувало наше справжнє партнерство.

З часом ми створили потужну команду, і справа не тільки в проєкті — ми, як особистості, навчилися добре розуміти один одного. Це має велике значення в кіно, адже фінанси не завжди є ключовим фактором.

Фільм триває понад дві години. Як вважаєте, чи зможуть європейці витримати перегляд цього фільму до кінця?

Ми вже демонстрували цей фільм у Ризі, де його дуже добре сприйняли, а в Карлових Варах все пройшло взагалі без жодних питань — там відбулася восьмимінутна овація. Юлія вже в цей момент зрозуміла, що було варто так довго чекати, щоб досягти такого вражаючого результату. Нам також важливо донести до світу, хто такі азовці: це люди, які захищають свою країну, а не терористи, як багато хто в Європі досі вважає. Вважаю, що фільм має велике значення не лише через емоційно насичену історію трьох сміливих молодих чоловіків, які люблять свою батьківщину і родину.

Як саме глядачі в Латвії відреагували на фільм?

Ми, латвійці, маємо свою особливу традицію: аплодуємо лише після завершення фільму, на відміну від італійців чи чехів. Однак позавчора, на прем'єрі "To Die To Live", глядачі почали аплодувати вже з перших кадрів. Потім в залі настала тиша, і вже після фінальних титрів усі підвелися, віддаючи шану стоячи. Це були справжні, щирі емоції.

На тому заході була редакторка з Балтійського телебачення, яка зазначила, що для них важливо побачити фільм у повному обсязі, всі його дві години. На її думку, саме цей часовий проміжок створює особливий настрій, який необхідно відчути. Крім того, важливо підкреслити, що фільм "To Die To Live" варто дивитися лише на великому екрані. Причин для цього безліч, але одна з ключових — звук. У цій стрічці звук відіграє критично важливу роль, а музика Антона Байбакова створює надзвичайно потужний саундтрек, який відчувається найяскравіше саме в умовах кінотеатру.

А в цей же момент...

Про Тараса Шевченка, його генетичний код та можливого нащадка Кобзаря.

Чому стрічка "ДНК нації" здобула відразу дві нагороди на Одеському міжнародному кінофестивалі?

На Одеському міжнародному кінофестивалі було представлено ще один проект, у якому Іванна Хіцінська виконала роль продюсера. Повнометражний документальний фільм "ДНК Нації" (режисер Іван Сауткін) здобув перемогу в індустріальному пітчингу Work in Progress.

Згідно з висловлюваннями авторів стрічки, вона являє собою самоіронічне антропологічне дослідження українського суспільства, а також спробу знайти своє коріння через історію зубного техніка Михайла, який переконаний, що є нащадком Тараса Шевченка.

Ми попросили продюсерку розповісти також і про цей фільм.

-- "ДНК нації" -- це фільм, в якому українці впізнають себе і матимуть змогу подивитися на самих себе, -- розповідає Іванна Хіцінська. -- Іноді це буде сумно, а іноді весело. А зарубіжна аудиторія теж зможе подивитися на українців не лише через призму війни, а й зрозуміти, хто є їхніми сусідами. Ми ж бо йдемо всі в європейську сім'ю, тож час їм розбиратися.

І як і в кожної нації, у нас є власний національний герой. В Данії це -- Ганс Крістіан Андерсен, у Франції -- Віктор Гюго, а у нас -- Тарас Шевченко. І довгий час Тарас Шевченко був саме пам'ятником -- таким його зробила радянська влада. Але ж насправді ні для кого не секрет, що в оселях багатьох українців у свій час портрети Тараса Шевченка висіли на стіні поряд з іконами. У кожної сім'ї був "Кобзар" і, мабуть, кожен українець знає хоча б кілька віршів Тараса Шевченка. Крім того, Шевченко був і великим художником. Тобто постать велика, а навколо подібних особистостей завжди формується багато міфів, в тому числі і про їх сімʼю.

-- У Тараса Шевченка, як свідчить історія, не було дітей.

-- Але наш режисер Іван Сауткін познайомився з героєм, який має підстави вважати, що він може бути прямим нащадком Тараса Григоровича. Сауткін запропонував йому пройти ДНК-тестування, і він погодився -- з цього і почалася історія фільму. І ми почали ниточку за ниточкою розплутувати цей клубочок.

Хоча насправді основна тема цього фільму не стільки в ДНК-тестуванні, скільки в тому, як через родичів поета ми створюємо загальний образ України та її народу. У нашій стрічці представлені різноманітні персонажі: від драг-королеви та представника ЛГБТ-спільноти до співачки з хору та військового. Крім того, ми включили багато сцен з простими людьми, яких зустрічаємо на вулицях, коли вони читають вірші Тараса Шевченка.

Наші хлопці, які повертаються з полону, перше, що роблять, цілують землю українську і цитують Шевченка. Тобто Тарас Шевченко дуже глибоко в сучасній українській культурі, і він явно не бронзовий постамент. І от саме через такі історії ми й хочемо показати, хто ж такі українці є насправді, що ми різноманітні і що нам може різне подобатися, але в суті всіх українців є одне -- це свобода волі, любов до своєї країни. Вона може відрізнятися, у кожного по-своєму проявлятися, але це те, що нас об'єднує.

На якому етапі перебувають ваші зйомки?

-- Ми все ще в процесі зйомок, але вже на фінальному етапі. Сподіваюся, що роботи триватимуть до кінця року, і якщо все піде за планом, ми зможемо представити фільм на фестивалях та телебаченні вже на початку наступного року. Безумовно, цей фільм буде транслюватися на "Суспільному".

Чи знімаєте ви "ДНК нації" в рамках копродукції?

Так, це спільний проект між Україною та Литвою, і ми також маємо намір залучити ще одну країну до співпраці. Нещодавно ми отримали фінансування від українського національного конкурсу "Тисячовесна". Крім того, ми отримали підтримку від Литовського кіноцентру та місцевої влади Вільнюса, оскільки частина наших зйомок планується в Литві.

Ви також виявили Шевченка там?

-- В Литві ми будемо проводити ДНК-тестування.

Цікаво, що стосується ДНК-тестування. Де ж ви плануєте взяти зразок ДНК Тараса Шевченка? І чи вважаєте ви, що це може зацікавити міжнародну аудиторію?

Глядачі матимуть можливість дізнатися про ДНК Шевченка, переглянувши фільм, тому я не стану розкривати всі деталі. Що стосується інтересу європейців, то, на мою думку, їх більше привабить не стільки особистість Тараса Шевченка, скільки загальна історія українського народу. Ми готуємо для них захоплюючу напівдетективну розповідь, яка точно викличе їхній інтерес.

-- На останньому Одеському кінофестивалі фільм "ДНК нації" отримав кілька технічних призів. Що це за нагороди?

Ми раді повідомити, що отримали підтримку для постпродакшн звуку від CinemaSound.ua. Це надзвичайна новина, адже завдяки цьому ми зможемо реалізувати фільм у форматі Dolby Atmos, що дозволить створити дійсно якісний звук. Крім того, ми стали лауреатами головної нагороди в секції Working in Progress від UPHub, що складає 80 тисяч гривень, для проектів, які перебувають на завершальному етапі виробництва.

Які ще переваги приносить ця нагорода, окрім грошового винагороди?

По-перше, це неймовірно престижно, оскільки у пітчингу брало участь понад десяти проєктів, і ми стали найкращими серед них. Зараз я перебуваю в Ризі на Baltic Forum, де представляю інший документальний фільм, і всі мене вітають, адже виграти пітчинг Working in Progress – це справжнє досягнення. Чесно кажучи, ми не сподівалися на це. Це вже є своєрідною відзнакою якості нашого майбутнього фільму. Тепер на нас звернуть увагу всі фестивалі, адже наш фільм виходить з кількома знаковими досягненнями відразу.