Режисерка Катерина Горностай зазначає: "Документальне кіно – це витвір, який має обмежений термін придатності".

Зображення: Андрій Максимов, Катерина Горностай "Ми не прагнули до драматичних моментів та подібних обставин."

Почнемо з назви. "Стрічка часу" звучить дуже поетично, але водночас це також елемент, що фіксує момент накладання. Чому ти обрала саме таке ім'я для свого фільму?

Не впевнена. Ми працювали над сценою з такмедом (в якій інструктор демонструє, як правильно накладати турнікет. -- Авт.), і в той момент мені спало на думку: "Вау, цей елемент називається стрічкою часу".

Стрічка є важливим елементом у шкільному житті і використовується в багатьох контекстах. Випускні стрічки, а також стрічки для різноманітних свят — це лише кілька прикладів. У нас навіть була сцена, яка не потрапила до фінального монтажу, де першокласники передають велику стрічку, тримаючи її разом, що символізує єдність класу. Це дуже зворушливий момент, але, на жаль, він не вмістився в загальний хронометраж.

Безумовно, в англійській мові це не звучить так яскраво, адже "стрічка" перекладається як "ribbon", а "time stamp" означає "мітка часу". Проте цей інший зміст, що існує в англійському, теж має свою цікавість. Ми пережили обмежений час, який був дуже конкретним і насиченим контекстом війни. І саме цей період став основою для сюжету фільму.

У твоїй структурі помітно, що є чіткий розподіл: старт — це перший дзвоник, а завершення — випускний. Чи це той навчальний рік, який ти прагнула зберегти в пам'яті? Що спонукало тебе обрати саме таку організацію?

Є кілька аспектів. Ми не почали знімати одразу з початку вторгнення, як це робили багато документалістів, оскільки я перебувала у певному незвичному стані. Наші зйомки стартували вже у 2023 році, коли змінилася обстановка. Хоча насправді це була не лише зміна обставин, а й адаптація психіки.

Це фільм не про початок вторгнення і не про історії, які пов'язані з тим, як це все починалося, а саме про те, як це вже увійшло в певну буденність.

У всесвіті підліткових переживань: "Стоп-Земля" від Катерини Горностай.

Звідси виходила і структура. Оскільки це фільм про школу, ми точно знали, що потрібне 1 вересня, потрібен Новий рік, потрібен випускний і потрібно щось між цим, що буде також вказувати на час шкільного року.

Це також була одна зі стратегій монтажу -- керуватися колесом року. Хоча все одно, наскільки ти бачив, ми не витримували це дуже чітко. Також керувалися сезонністю, переходом від руйнації до відбудови. Та найбільше зважали на ритмічність й емоційність сцен.

Твій фільм виділяється поміж інших стрічок, що розповідають про життя в умовах війни. Попри те, що у фільмі ми постійно чуємо сирени повітряної тривоги, бачимо руйнування -- у тебе немає вибухів. Знаєш, я вже звик, що фільми про війну в Україні починаються так: ще нічого не показують, чорний екран, виють сирени, і потім бух-бух-бух -- типу війна. Такого матеріалу не було чи ти свідомо від нього відмовлялася?

Дякувати долі, що ми не стали свідками такого складного сюжету та не потрапили в центр подій. Проте, пам’ятаю один випадок: ми прибули до школи за 40 хвилин до початку уроку, і раптом оголосили повітряну тривогу. В місті почулися вибухи, і постало питання, чи прийдуть діти. Адже обстріл був досить інтенсивним. Тим не менше, діти все ж з’явилися на заняття, хоч і з затримкою в 15 хвилин. Це було справжнє диво.

Ми після цієї знімальної зміни поїхали подивитися, куди прилетіло, і це присутнє у фільмі. У цьому сенсі це не просто ілюстрація війни, а контекст: цього дня був приліт, і потім ми бачимо урок у шелтері школи в тому самому місті. Але я не мала на меті перебирати міру, драматизувати цю реальність.

Дуже цікаво: діти зазвичай більше переживають не за себе, адже в школі, коли починається тривога, вони швидко потрапляють в укриття, що значно підвищує їх шанси на виживання. Натомість турбуються про батьків, які залишаються поза укриттям, не знаючи, де саме і в якій безпеці вони перебувають, як і багато дорослих, які не можуть знайти прихисток. Це насправді велике емоційне навантаження, яке важко передати у фільмах, але так воно і є.

"Часова стрічка" Катерини Горностай: двогодинний шлях до порятунку.

Зображення: Суспільне/надано Катериною Горностай У складі команди фільму 'Стрічка часу' працювали: звукорежисер майданчика Олексій Дьяченко, продюсер Віктор Шевченко, фокус-пуллер та механік камери Віктор Конкевич, а також Катерина Горностай і оператор Олександр Рощин.

У жодному випадку ми не прагнули до вибухів чи подібних ситуацій, але був момент, коли ми знімали, і повітряна тривога, яка була нам необхідна для фільму, не починалася під час навчального дня. У нас є велика камера Alexa, яку ми замовляємо заздалегідь. Ми не могли просто взяти і вирватися на зйомку за годину. Найбільше, що ми могли зробити, це запланувати екстрену зйомку на наступний день, але ніколи не можна бути впевненим, чи буде тривога, чи ні. Ось зараз у Києві вночі є тривоги, тому вдень навчальний процес не переривається. У цій ситуації ми знімали певний час, і я думала: "Як може бути фільм про школу у сучасних умовах без тривог?". І ось, пам’ятаю, ми сиділи з Олександром (Олександр Рощин, оператор фільму) та Віктором (Віктор Шевченко, співпродюсер фільму) у шкільному кабінеті, який нам надали, і я скаржилася, що все пропало. І якраз коли ми виходили на наступну перерву, почалася тривога. Це, звичайно, звучить цинічно, але я була дуже рада, адже в Черкасах є чудове укриття – величезне, на тисячу людей, і виглядало воно справді епічно.

А що ще ти б хотіла побачити у фільмі, окрім сцени з напругою?

Ми прагнули віднайти глибину, просякнуту контекстом війни. Повсякденність, у якій проглядає війна. Іноді вона яскраво виступає на поверхню, коли приїжджаєш, а частина школи знищена, і діти навчаються в іншій будівлі – ось цей контекст. Потрібно лише знайти спосіб, як це відобразити кінематографічно, без необхідності брати інтерв'ю у директора. Ми шукали подібні моменти в новинах. Пригадую, що десь натрапили на повідомлення про школу в Михайло-Коцюбинському, і це стало поштовхом до її відвідування. Виявилося, що там чудова адміністрація та сама школа була вражаючою – мені дуже сподобалося. Проте були й складні моменти. Наприклад, новина про те, як дрон влучив у школу, де вчителі готувалися до 1 вересня – наступного дня ми вирушили туди. Це була наша найшвидша реакція.

Це були зрозумілі аспекти. Менш очевидні моменти, які я також частково прогнозувала. Наприклад, ситуація в школах прикордонних і прифронтових зонах. У Донеччині, де війна триває вже тривалий час, фактично немає традиційного навчання в районах, наближених до фронту. Всі заняття давно перевели в онлайн-формат.

Саме тому ми зосередили свою увагу на південному регіоні. Там виявилося можливим дістатися до конкретних локацій, де залишилося багато дітей, які продовжують навчання. Деякі з навчальних закладів функціонують лише як укриття, тоді як інші надають більш широкий спектр послуг. Проте, всього за 15 кілометрів розташовані позиції російських військ, і над містом постійно перебуває дрон.

Фото: Суспільне/надано Катериною Горностай Зі зйомок фільму 'Стрічка часу'.

Проте, коли ти відвідуєш будь-яке з цих місць, реальність починає розгортатися сама по собі. Іноді з таких гарячих точок нам не вдається створити сюжет. Це просто чудовий урок, добрі, виховані діти, все йде гладко. А буває, що приїжджаєш і натрапляєш на заняття, яке стосується питання, чи потрібно нам дружити з людьми іншого кольору шкіри. Діти діляться своїми думками, і ти розумієш: "Вау, як цікаво, що ми випадково опинилися на цьому уроці". Або ж виникають інші несподівані ситуації, які не були заплановані.

На той час, коли ми переважно працювали в регіонах, тривога стала для нас серйозною проблемою. Якщо в початковій фазі зйомок я іноді намагалася подолати це відчуття, то до кінця проекту воно почало поглинати мене: "Знову ця тривога. Ми знову не змогли нічого зафіксувати. Знову урок переривається".

У тебе немає шкіл на Івано-Франківщині чи у Львові.

Нема. Абсолютно свідомо. Бо там, на щастя, усе плюс-мінус добре.

Але ви також проводили їхнє дослідження?

Звичайно. Наприклад, існує школа-інтернат, де навчаються численні діти-переселенці. Ми розглядали можливість знімання про це. Проте це зовсім інша історія — історія про канікулярні та санаторні програми. На мою думку, це навіть заслуговує на окремий фільм.

Зображення: Женя Педін, Катерина Горностай "Вчителі стали першими жертвами російської окупації, оскільки вони є носіями культурного спадку."

Ти згадала, що ваша присутність на уроках була випадковою. Є кілька цікавих моментів, таких як урок історії, де розповідається про те, як Російська імперія та Радянський Союз пригноблювали українську мову, або урок англійської, що торкається теми мінної небезпеки. Також можна помітити елементи патріотичного виховання — ідеологічні аспекти, які варто донести до міжнародної аудиторії. Це частина твоїх планів щодо показу, наприклад, тривог, чи все це виникло спонтанно?

Отже, так було. Ми приїхали до школи в той день, коли вся команда могла це зробити. Крім того, вчителі також були налаштовані на зустріч. Після цього ми переглянули розклад занять. Іноді я імпровізувала. Наприклад, якщо ми бачили, що на уроці історії — а ми ще жодного разу не знімали його — ми вирушали туди. В результаті нам пощастило, адже розглядалась тема, що стосувалась Директорії, УНР та Скоропадського, де виявились важливі контекстуальні аспекти.

Я щасливий, що в школах обговорюють питання цензури української мови на різних етапах нашої історії. Це надзвичайно важливо. Хочу, щоб люди усвідомлювали, що такі теми піднімаються в навчальних закладах, і щоб вони знали (навіть якщо це не відображено у фільмі), що під час окупації росіяни першими націлювалися на вчителів. Серед найбільш уразливих категорій були також письменники, журналісти, культурні діячі та родини ветеранів АТО або військових. Ці люди тримають наш культурний код, і саме тому вони ставали мішенню.

На уроці біології ми опинилися в обговоренні впливу людської діяльності на навколишнє середовище, коли вчителька несподівано запитує: "Що сталося?" Учні відповідають: "Підрив Каховської ГЕС". Це дійсно надає уроку певний контекст. Він виникає у звичайній обстановці, і мені подобається, що це відбувається спокійно, без агресивного навіювання. Вчителька продовжує: "Які причини підриву Каховської ГЕС? Антропогенний фактор". Таким чином, це м'яке формулювання фактично описує те, що сталося.

Підтримайте LB.UA - ми працюємо для вас

Іноді я запитувала про теми, які плануються, а іноді ми прямо готувалися до зйомок. У нас є одна сцена, що не увійшла до фінальної версії, про вчителів, які приходили до школи для проведення онлайн-занять. Наприклад, вчителька хімії демонструє досліди, транслюючи їх через Zoom або Teams. Вона заходить до порожнього класу, вмикає відеозв’язок і показує учням експерименти. Ми зняли цю сцену, і вона вийшла дуже цікавою. Перед зйомками ми зустрілися з цією вчителькою, обговорили теми та експерименти, вибрали найбільш вражаючі, і приїхали знімати її в пустому класі. Але, на жаль, часу в фільмі на неї не вистачило.

Зображення: Олександр Рощин Сцена з фільму "Часова стрічка".

В окремі моменти стає очевидно, що ви доклали зусиль до підготовки. Поглянь навколо — всі викладачі вбрані у святкові вишиванки...

Це був День вишиванки, до речі.

...в інших ситуаціях вбрання і настрій на заняття виглядають досить звично. Наприклад, вчитель історії, про якого ми вже говорили. Його захоплення темою, яку він викладає, очевидне. Або ж є надзвичайно талановитий викладач, який захоплюється дронами і навчає студентів основам архітектурного креслення.

Зараз він служить і, на жаль, більше не викладає. Це був один із сюжетів, який ми планували розробити. Створення сценарію для цього фільму виявилося досить поверхневим процесом. Просто потрібно було знайти цікаві сюжети. Я провів кілька інтерв'ю з вчителями, які стали військовими. Ми навіть роздумували над поїздкою туди, щоб провести зум із колишніми учнями, які могли б запитати цю людину про її нинішнє життя. Але згодом ми відмовилися від цієї ідеї, адже під час спілкування з вчителями, які тепер служать, ми зрозуміли, що цивільна професія вже не має значення. Ти або військовий, або цивільний. Я чув багато історій про вчителів, які продовжували викладати з окопів. З’ясувалося, що це свого роду компроміс: або ти погано викладаєш, адже з окопів це зробити важко, або ж погано воюєш.

Поділись більше про мову у твоєму фільмі. Я помітив, що багато персонажів спілкуються українською. Це свідомий вибір, чи, може, в сучасних школах дійсно переважає українська?

У житті все відбувається по-різному. Вийшло так, що деякі зняті нами сцени, які ми створили поза класами в різних місцях, не потрапили до фінального варіанту.

Зображення: Олександр Рощин Сцена з фільму "Часова стрічка".

Колись був на Берлінале аж чотиригодинний фільм про вчителя "Герр Бауманн і його клас"...

Ми не мали можливості це собі дозволити. Є ще один цікавий аспект: у нас була камера, яка все фіксувала. Це не просто спостереження з відстані — ми усвідомлено і відкрито проводили зйомки. Ми виїжджали в різні місця як команда, що спілкується українською. І, на мою думку, навіть ті люди, які в повсякденному житті вживають російську, для того, щоб стати героями фільму, переходили на українську.

Я знаю деяких наших героїв, які свідомо переходять на українську мову. Можливо, раніше вони спілкувалися російською, адже це було простіше. Проте в контексті цього фільму, який є більш специфічним, ніж просто спостереження, немовби ми жили з ними протягом місяця, вони самостійно обрали свою мову. Ми ніколи не вимагали цього від них. Це стосується і тих міст, де, на нашу думку, люди традиційно спілкуються російською.

Камера завжди має свій вплив, і, наскільки мені відомо, у тебе була досить велика. Проте тобі вдалося створити певну атмосферу близькості в тому, що відбувається на екрані. Як тобі це вдалося?

По-перше, зум-оптика. Ми спеціально вибрали такий об'єктив, щоб не стирчати в обличчя людям, щоб бути трошки осторонь. Це так смішно, я не можу зрозуміти чому, але в документальному кіно, яка б камера в тебе не була -- це завжди норм, а от мікрофон -- це завжди інтересно. Не знаю чому. І мені це навіть подобається. Ми спеціально лишили ці погляди всередину камери, де якесь таке суперпряме спілкування героїв з нами -- з глядачами, з командою.

Зображення: Суспільне Фрагмент з фільму Катерини Горностай 'Часова стрічка'.

Діти вже не відчувають страху перед камерами. Звичайно, їхня відкритість варіюється в залежності від особистісних рис. Це також багато в чому визначається атмосферою в навчальному закладі. Якщо школа має невимушену, позитивну атмосферу з підтримуючим колективом педагогів, учні реагують на нас дуже позитивно.

"Коли ти фіксуєш конкретний момент реальності, слід негайно його продемонструвати."

Розкажи про інтонацію. Вона така ніжна і світло-позитивна. Коли фільм про війну, то це взагалі виняток. Як ти її досягала?

Це відбувається автоматично завдяки темі. Освіта — це про надію. Це процес, в якому люди навчаються, стають спеціалістами у своїй галузі, складають іспити та обирають майбутні професії. Це діти, які відкривають для себе нові знання, встановлюють дружні стосунки з однолітками та вчителями — завжди пов'язане з надією та створенням. Саме це мене і зацікавило в темі. Звичайно, 100% найважливіші події відбуваються на фронті — у місцях, де ситуація надзвичайно напружена, жорстока, і де панують зовсім інші умови і сутність життя. Це зона боротьби і загибелі. Але те, що відбувається в школі, є, в певному сенсі, її антиподом.

Це насправді покоління, яке стане наступним. Я сподівалася, що ситуація буде обнадійливою, і це те, що я спостерігала в навчальних закладах. Тут є своя боротьба. Не можна просто складати руки і чекати, поки все вирішиться само собою, а потрібно продовжувати робити те, що можливо. Якщо вчителі це роблять, особливо в умовах, коли половина школи зруйнована і закрита, а інша половина постійно ховається в укриттях, то нам також слід діяти: знімати про це документальні фільми, захищати вчителів, розповідати про все, що відбувається, та архівувати ці події.

Цей фільм викликає в мені багато смутку, адже коли дізнаєшся про евакуацію з Бахмута, усвідомлюєш, що це – все, що залишилося від тієї школи. Ось ці діти завершують своє навчання у 2024 році, але найкращі роки їхнього шкільного життя минули не там. Це дійсно сумно.

Зображення: Суспільне Культура, Катерина Горностай

Як ти пережила своє повернення до документального жанру? Я пам'ятаю, що в тебе була цікава історія з фільмом для Docudays UA ("П'ятниця, субота, неділя". -- Авт.), який став своєрідним тестом, а тепер ти знову повноцінно займаєшся документалістикою. Ти згадувала, що залишила цю сферу, оскільки вважала, що твоя робота занадто особиста.

Ці фільми мали глибокий автобіографічний характер. Вони представляють собою зовсім інший жанр документального кіно. Існують різні ступені інтимності. Ті роботи, які я створювала, були надзвичайно особистими, оскільки в них йшлося про мою власну історію та людей з мого найближчого оточення — всі ми ставали героями. Якщо ми поглянемо на це з відстані, можна побачити історію персонажа, який ділиться своїми особистими переживаннями, а ти перебуваєш у його близькому колі. Це вже другий рівень. А наш фільм — це найбільше віддалений варіант такої інтимності.

Це така музична структура, де ми не заходимо сильно і глибоко в інтимні історії героїв, ми опиняємося випадково в різних ситуаціях з ними. Такий підхід найнеінвазивніший. Зараз він був найкомфортнішим мені. Можна було піти іншим шляхом -- вибрати одну школу і спостерігати за нею півтора року. Це був би теж цікавий фільм, але вже з іншим сюжетом.

Не здається, що ти є режисеркою, яка працює в швидкому темпі: тобі, можливо, потрібно більше часу для реалізації своїх ідей. Хоча я можу помилятися, адже фінансування в Україні може впливати на тривалість підготовки. Твій фільм було знято досить оперативно — ти завершила його приблизно за два роки. Чи є це для тебе прийнятними термінами?

Розумієш, документалістика -- це продукт, що швидко псується. Трошки. Адже якщо ти фіксуєш певний період реальності, його варто одразу показувати. Вона не може залежуватися, як ігровий сценарій, який буде актуальним роки по тому. Еґґерс хотів зняти "Носферату" з дев'яти років. Він міг зняти його що зараз, що ще через десять років. А документалістика... По-перше, вона конкурентна зараз, бо всі знімають документальне кіно. По-друге, вона дійсно така, що ти зняв -- а наступного року це все зміниться. І треба зараз показати це кіно, бо потім буде все інакше і треба знімати наступний фільм.

Можна було продовжувати зйомки, адже сюжети мали потенціал для розвитку. Деякі історії можна було б ще більше деталізувати. Я також розмірковувала над тим, що варто зняти матеріал про блекаути. Однак, у школі ці явища не так яскраво виражені. На щастя, навчальний заклад залишається досить освітленим вдень. Звісно, траплялися різні ситуації: неподалік у прокуратурі працює генератор, тоді як у школі панує темрява. Проте ми вже почали монтувати фільм і шукати способи, як конструктивно організувати те, що в нас було. Перша версія тривала п’ять годин, що є значним обсягом.

Изображение: Международный кинофестиваль в Одессе, Катерина Горностай.

Ти впевнений, що через рік твоя стрічка втратить свою актуальність?

Вважаю, що будь-який документальний фільм буде надзвичайно важливим для нас. Наше головне завдання полягає в тому, щоб зберегти цю реальність. Фільм Чернова має показати місто Маріуполь, адже тепер він доступний для перегляду — це справжнє відображення реалій перших 20 днів війни. Це чудово, що ми змогли зафіксувати ці моменти. Саме цей образ Маріуполя повинен залишитися в міжнародному дискурсі. Без роботи Чернова та цього фільму ми б стали жертвами російської пропаганди.

Ми повинні з нашої точки зору аналізувати, зберігати та формувати реальність у різноманітних висловлюваннях: від більш абстрактних до конкретних, концептуальних, як "Мирні люди", до менш концептуальних, що відображають особисті історії окремих індивідів. Це не має значення. Найголовніше — це те, що ми займаємося цим і створюємо загальний наратив, в якому присутні "20 днів у Маріуполі", "Мирні люди", "Пісні землі, що повільно горить". Проте не слід очікувати, що буде один великий фільм, який охопить все.

Але все ж їх треба, умовно, доставляти вчасно?

Щоб уникнути заторів і ситуацій, коли в один момент всі завершать свої фільми та випустять їх одночасно, важливо забезпечити, щоб кожна стрічка отримала належну увагу. Найгірше, що може трапитися з фільмом, це те, що його залишать без уваги.

Часопростір конфлікту: українське документальне кіно на фестивалі Docudays 2025.