У відтінках спогадів та мрій.

У культурному просторі Lem Station у Львові відкрили виставку художниці з Ізраїлю Зої Сєвєр -- мисткині, чиє життя пов'язане зі Львовом, а творчість сьогодні говорить про Україну, війну, дітей і силу людської солідарності

У просторі галереї – живопис, відтінки та візуальні образи, які спонукають до роздумів. Тут немає місця байдужості. Кожна картина, немов, розповідає свою унікальну історію – про людей, яких спіткала війна, про Україну, що залишається для художниці рідним куточком, і про надію, яка завжди знаходить спосіб пробитися крізь найглибші темряви до світла.

Для Зої Сєвєр Львів — це не просто місто, де відбулася її виставка. Тут вона провела своє дитинство, і це місце наповнене першими спогадами, знайомими вулицями, родинними історіями та тим особливим відчуттям дому, яке залишається в серці навіть на відстані тисячі кілометрів. До 15 років вона жила у Львові, а в 1990-х роках разом із батьками виїхала за межі країни. Проте зв’язок із Україною не був розірваний. Тема дому стала основною в її виставці "Там, де дім".

Сьогодні Зоя Сєвєр не лише створює мистецтво, а й активно займається волонтерством. Приблизно раз на місяць вона приїжджає в Україну, щоб підтримувати людей, які живуть у прифронтових територіях. Разом із дітьми художниця розмальовує укриття, перетворюючи холодні й похмурі приміщення на простори з кольорами, казковими героями та дитячими мріями.

Під час відкриття виставки обговорювали, що концепція дому не завжди асоціюється з певною адресою чи країною. Дім може бути спогадом, ароматом, звуком голосу дорогої людини, впізнаваним пейзажем — або відчуттям, яке супроводжує людину у будь-якій подорожі.

Унікальність цієї розповіді підкреслюється українсько-ізраїльським контекстом. Співпраця з Посольством Держави Ізраїль відіграла ключову роль у цій події, поєднавши культурні та особисті наративи обох країн.

Експозиція під назвою "Там, де дім" ставить запитання, на яке у кожного відвідувача є свій власний відповідь. Сила цієї виставки полягає, можливо, в її неспроможності запропонувати однозначний висновок. Вона закликає нас згадати про свій дім — чи то той, в якому ми зараз перебуваємо, чи той, що залишився в минулому, або ж про місце, куди ми постійно повертаємося у своїх думках.

Під час урочистого відкриття виставки у Львові лунали думки про Україну, дитячі спогади, повернення до коріння та обов'язок художника перед епохою, в якій він існує. Гості мали можливість ознайомитися з картинами, поспілкуватися з авторкою творів та обмінятися враженнями.

Її оповідь — це також розповідь про повернення. Не завжди потрібно фізично повертатися, щоб відчувати зв'язок із рідною землею. Іноді це повернення відбувається через мистецтво, відтінки, благородні вчинки або усмішки дітей.

-- Я мріяла вчитися в художньому училищі імені Івана Труша, -- розповіла журналістці "ВЗ" Зоя Сєвєр. -- Склала успішно всі іспити, а на іспит чи то з написання твору, чи інший, переплутала дату і прийшла на день пізніше. Через це не вступила в омріяний заклад. І ми з батьками виїхали в Ізраїль.

Чи почали ви малювати ще в дитинстві?

-- Так. А в Ізраїлі навчалася не на художника, а на архітектора. Після школи пішла в армію, а потім закінчила архітектурний факультет та Академію мистецтв і дизайну. Я одна із засновників скульптурної студії, яка робить ландшафтні скульптури.

Як часто ви відвідуєте Україну, і яка саме ваша роль у наданні допомоги?

-- В Ізраїлі у перші дні великої війни ми створили фонд "Об'єднані люди планети". Тоді ж мені вдалося зав'язати стосунки з ізраїльським заводом -- основним забезпечувачем нашої армії. Ми там почали закупляти шоломи та бронежилети, яких не було на той час в Україні. Ми мали дуже потужного спонсора, тож вдалося завезти в Україну майже на 2 мільйони доларів бронежилетів і шоломів, розподілили їх по підрозділах. Маємо ще залишки, які особисто даємо бійцям, які є на нулі, або в сірій зоні. Наша допомога військовим триває досі, я збирає донати там, де можна. В Україні буваю що два місяці, іноді навіть раз на місяць.

На церемонії відкриття ви поділилися інформацією про те, що займаєтеся оформленням бомбосховищ. Яким чином у вас виникла ця ідея?

-- Ідея прийшла випадково. Мене попросила подруга розписати бомбосховище в одному з київських ліцеїв. Я приїхала, ми зробили це бомбосховище разом з дітьми, а вже дорогою я вигадала такий проєкт, який називається "Вікно в мир" (не у світ. -- Г.Я.). Починаю розписувати кожне бомбосховище після зустрічі з дітьми у лікарні або у школі і кажу їм: "У нас є такий бетонний мішок -- це бомбосховище. Воно страшне і жахливе. Що би ви зробили, якби нам вдалося відкрити тут умовне вікно, оскільки уява не має обмежень, і ми можемо побачити в тому вікні будь що". І діти починають вигадувати сюжети. Хтось каже, що це тварини, які не існують, хтось "бачить" у тому вікні якісь країни. Дівчинка одного разу сказала: "Тата бачу". Я не знала, що відповісти, бо не знала -- є тато, чи його вже нема. Прошу дітей малювати те, щоб вони хотіли побачити у тому вікні у мирний час. Потім ми ці малюнки переносимо на стіни, таким чином перетворюємо дітей з позиції жертв на позицію творець. І це вже не так страшно. Діти підписують свої малюнки на стінах, таким чином залишаючи щось добре у цьому страшному бомбосховищі. На сьогодні ми розписали 11 бомбосховищ у прифронтових містах. Наступного тижня буде 12-те.

Сьогодні творчість Зої Сєвєр являє собою не просто мистецтво. Це своєрідний міст, що з'єднує минуле і сучасність, Львів, де вона виросла, з сучасною Україною, а також художню майстерню з укриттям на передовій.

Поки діти разом із художницею беруть до рук фарби та пензлі, сірі стіни укриттів поступово наповнюються життям. На них з'являються сонце, квіти, тварини та казкові герої. Це те, що так необхідно дитячій душі — усвідомлення того, що навіть у часи війни існує місце для краси.

Тому виставка Зої Сєвєр у Львові сприймається не лише як культурна подія. Це можливість зустрітися з особистістю, яка через своє мистецтво та волонтерську діяльність прагне внести більше світла в Україну.

Адже іноді один пензель здатен змінити не лише вигляд стіни. Він може підняти настрій, викликати усмішку у дитини та нагадати, що навіть у найскладніші моменти кольори життя завжди залишаються з нами.