Українські художники в умовах війни: замість пензля та нот – зброя, сцени, пера і диригентські палички.

Укрінформ підготував добірку розповідей про людей, які з самого початку агресії ворога сміливо трансформували культурну сферу в військову.

У часи війни культура виступає не лише як символ єдності, але й як потужний інструмент опору. Хоча ворог забирає життя та руйнує інфраструктуру, він не в змозі знищити наш дух і пам'ять. Ми захищаємо свою ідентичність так само рішуче, як і кожен сантиметр нашої землі.

9 листопада відзначається Всеукраїнський день працівників культури і майстрів народного мистецтва. Сотні з них, плече до плеча з представниками інших цивільних професій, з перших днів Великої війни вступили до лав ЗСУ. Мистецтво завжди було потужною силою, а тепер у їхніх руках -- справжня зброя. Кожен з них має власну мотивацію та захищає не тільки родину, землю, а й власну культурну ідентичність, мову та традиції.

Своїми життєвими історіями з нами поділилися: диригент Сергій Лихоманенко, письменник Богдан Коломійчук, актор Володимир Ращук, художник Петро Примаченко, співак Віталій Кириченко та працівник Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" Олег Пивовар.

Сергій Лихоманенко є диригентом вищої кваліфікації Харківської обласної філармонії, а також художнім керівником і головним диригентом експериментального колективу Eclectic Sound Orchestra з Києва. В даний час він служить у 5-му окремому штурмовому полку.

24 лютого 2022 року я планував диригувати концертною програмою в Києві. О третій годині ночі почулися вибухи. Я відправив родичів у місця, які тоді видавалися безпечними, а сам залишився на місці. У той момент зрозумів, що в умовах такої біди потрібно боронити свою землю, а не залишатися бездіяльним. Якщо вже доведеться зустрічати ворога, то краще зі зброєю в руках, готовим до боротьби.

Вирушив до іподрому, де збиралися хлопці. Тоді я не мав жодного уявлення про організацію військових сил, і служба в теробороні здавалася мені найкращим вибором — я був у Києві і прагнув його захистити. В результаті мене зарахували до роти територіальної оборони Голосіївського району.

Військову кафедру я не закінчував, за плечами були тільки уроки ДПЮ в школі, їх вів майор Колосов. Ми були дітьми, але він нас досить ґрунтовно підготував - регулярно ходили на стрільбища, вчилися копати окопи, кидати гранати. Тому, коли взяв до рук автомат, знав, куди цілитися і що робити.

Після завершення тероборони, коли ми успішно зупинили ворожий наступ на Київ, мені запропонували приєднатися до щойно сформованого 5-го окремого штурмового полку. У 2022 році ми вирушили виконувати бойові завдання в Донецьку область. Так розпочалась моя кар'єра, яка вела мене від посади медика взводу до керівника служби зв'язків із громадськістю.

Якщо чесно, перші два роки я не відчував жодної спонукання зануритися в мистецтво. Але цього року ностальгія мене потрапила. На день заснування нашої частини (12 березня) мені запропонували взяти участь в урочистостях у залі Київської міської ради. Це була моя перша спроба продиригувати "Як тебе не любити, Києве мій" та Гімн України після тривалої перерви, всього на п’ять хвилин. У мене з'явилися сльози на очах – руки все ще пам'ятають... І я дуже сильно захотів повернутися до музики, тому почав займатися активно. Диригенти мають свої власні підходи до репетицій, тож коли з'являється вільна хвилинка, я відкриваю партитуру, граю або диригую.

Зараз є задумка в лютому-березні 2025-го року зробити серію подій на підтримку моєї бригади за участю симфонічних оркестрів. На річницю повномасштабного вторгнення плануємо почати з Києва, потім поїдемо Одесу, Запоріжжя. Львівська Національна філармонія теж приймає наш проєкт. Будуть виконуватися твори композиторів, написані під час війни, і присвячені Україні. Мій друг, італійський композитор Габріеле Денаро, написав фортепіанний концерт, який присвятив Україні. Ми вперше будемо його виконувати й він сам має приїхати.

Цей проєкт -- має культурну місію, це цивільно-військове співробітництво на підтримку збройних сил. Ми запрошуємо ветеранів, благодійників та всіх, хто допомагає нашому підрозділу. Це буде символічна вдячність від усіх нас та від мене, як куратора благодійного напрямку в бригаді, -- розповів Сергій Лихоманенко.

Володимир Ращук — український актор театру та кіно, який наразі виконує обов'язки командира 7-ї роти 3-го батальйону "Свобода" в складі Бригади швидкого реагування Національної гвардії України "Рубіж". Він має звання лейтенанта.

Тоді думок було небагато — прийшла біда, і потрібно було діяти. З 2014 року я постійно замислювався про участь в АТО, почав цікавитися історією нашої країни, визвольною боротьбою за державність, націю, мову та культуру. Коли я потрапив до війська, це усвідомлення стало ще більш потужним — я зрозумів, чому ми воюємо, адже в будь-який момент Україна може зникнути... фізично. Тому наше благородне завдання — захищати рідну землю зі зброєю в руках. А в умовно мирному Києві, незважаючи на загрози з боку дронів і ракет, ми повинні говорити українською, популяризувати все українське, та згадувати про те, що раніше свідомо знищувалося російською пропагандою. Ми не безхатченки — ми українці, і ми повинні цим гордитися.

На початковому етапі повномасштабного вторгнення думки про акторську діяльність були досить суперечливими. Я навіть мав враження, що моя кар'єра завершилась назавжди. Мене охоплювало неприйняття, і я відчував сильне роздратування, коли спостерігав за своїми колегами, які продовжували виступати, в той час як ми тут щодня зіткнулися з небезпекою. Згодом це відчуття минуло, пройшовши через численні етапи, і ось тепер я знову трохи займаюся театром: тричі виходив на сцену в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, граючи Ромео в "Джульєтті і Ромео" та Малюка Боббі в "Каліці з острова Інішмаан", але ці виступи були для наших побратимів. Тепер ми працюємо над постановкою, присвяченою дружинам військових — це дуже важлива тема, про яку зазвичай не говорять.

Я усвідомив, що моя робота є своєрідною реабілітацією, адже вона допомагає повернутися до реальності, заземлитися і надати правильні перспективи, що все ще можливо. Останні два з половиною роки я блукаю в цих непростих обставинах, в своєрідному "маргарині". Мені пощастило вистояти, і тепер у мене є чим поділитися — як з глядачами, так і з тими, хто приходить в кіно або театр, — зазначив лейтенант Володимир Ращук.

ПИСЬМЕННИК КОЛОМІЙЧУК: ПЕРЕПОВНЮВАЛО ГОСТРЕ ВІДЧУТТЯ - ЯКЩО НЕ СТАТИ НА ЗАХИСТ КРАЇНИ ЗАРАЗ, ЦЕ БУДЕ ЗЛОЧИНОМ

Автор Богдан Коломійчук — письменник, що спеціалізується на історико-авантюрних, історичних та детективних романах, а також є членом Українського ПЕН-клубу. У лютому 2022 року він презентував свій новий роман у жанрі історичного детективу "300 миль на схід", який є частиною трилогії про оберкомісара Адама Вістовича. На той момент він вже розпочав роботу над четвертою книгою, але через обставини змушений був призупинити свої літературні плани.

"На мою думку, сигнал про необхідність чинити опір Росії і сходу було надіслано ще в 1920-х роках," -- підкреслив він в інтерв'ю для Укрінформу 20 лютого, а всього через кілька днів вирушив добровольцем, щоб захищати свою країну.

У лютому 2022 року, щоб вступити до лав збройних сил, мені знадобилося провести два дні в черзі біля ТЦК. Я відчував надзвичайну відповідальність — здавалося, що якщо я не візьмуся за захист своєї країни в цей момент, це буде справжнім злочином.

Безумовно, наступні роки стали свідками тяжких втрат і гірких розчарувань. Особливо відзначається розчарування в мобілізаційній політиці держави, яка виявилась недостатньо ефективною. Адже своєчасні кроки в цій галузі могли б значно знизити кількість втрат на передовій.

Досить рідко можна зустріти людей, які пишуть у польових умовах. Творчість вимагає певного спокою та затишку. Тому, коли з'явилася можливість пройти курс лікування, я відчув радість, як дитина, якій не потрібно йти до школи.

Інколи я займаюся написанням есеїв. У наступному році ми з видавцем маємо на меті випустити мою збірку коротких творів про війну, -- поділився сержант ЗСУ Богдан Коломійчук.

Віталій Кириченко — український артист, лідер рок-групи "Нумер 482", відомої завдяки хіту "Добрий ранок, Україно". З початком повномасштабної агресії він без вагань вирушив на фронт як доброволець. У коментарі для Укрінформу він поділився своїми особистими причинами цього кроку:

- А як інакше? Бути людиною, яка співає "Добрий ранок, Україно", бути першим музикантом, який заспівав українською мовою рок в Одесі, весь час створював контент українською мовою, і в такий страшний момент не бути там, де ти маєш бути?

У мене троє донечок, і я б відчував сором, якби вчинив інакше. Батько завжди має бути опорою і захищати свою родину. Тому, коли розпочалася Велика війна, я не вагаючись почав готуватися. Вирушив до 130-го батальйону 241-ї бригади ТРО, де провів 12 годин у черзі, підписав контракт, отримав зброю, дав присягу і розпочав виконувати свої обов'язки як військовослужбовець Збройних Сил України.

У ролі стрілця я здійснював виконання бойових завдань. Наш батальйон протягом восьми місяців стояв на захисті України в Харківській області. У грудні 2022 року нас перевели на Донбас, де ми брали участь у запеклих боях під Бахмутом.

В даний момент я проходжу службу в творчому підрозділі Збройних Сил України під назвою "Культурний десант", під керівництвом нашого командира Колі Серги.

У складі підрозділу є військовослужбовці, які до початку військових дій працювали професійними артистами. Багато з них брали участь у найжорстокіших боях, а деякі отримали поранення, але після одужання знову повернулися до служби. Цей підрозділ діє в зоні бойових дій і виконує завдання, пов'язані з морально-психологічним забезпеченням військових.

Чи виникають у мене сумніви щодо свого вибору відправитися на фронт? Розумієте, справжня суть людини не в наявності сумнівів чи жалю, а в тому, як вона реагує на ці почуття. Я продовжую свою службу в Збройних Силах України, -- підкреслив Віталій Кириченко.

Петро Примаченко, онук відомої української художниці Марії Примаченко, нині виконує обов'язки старшого стрільця в мобільно-вогневій групі Збройних Сил України.

Для мене та моїх друзів повномасштабний наступ Росії на територію України не став раптовістю. Після Майдану, починаючи з 2014 року, ми активно займалися волонтерством в Іванкові, що в Київській області. Тому ми мали чітке уявлення про ситуацію в Донецькій і Луганській областях. Завдяки зусиллям активістів була сформована група "Народний оборонпром", яка займалася підтримкою українських військових: ми надсилали на передову відремонтовані автомобілі, саморобні "буржуйки", тепловізори, придбані за донати, а також продукти харчування. Ми, чоловіки-добровольці з Іванківського району, заснували "Народну службу охорони". За кілька місяців до масштабного вторгнення Росії в Україну ми надавали допомогу прикордонникам у контролі Чорнобильської зони, яка знаходиться неподалік кордону з Білоруссю.

24 лютого 2022 року я разом із двома своїми найкращими друзями, Сергієм Приходьком та Володимиром Вождаєнком, вирішив приєднатися до Територіальної оборони, щоб стати на захист України. Нам не давала спокою думка про те, що ми могли б залишитися осторонь. Коли на нашу землю насунула загроза, кожен з нас був зобов'язаний стати на її захист!

Я швидко освоїв протитанковий комплекс NLAW і став старшим стрільцем. Тепер я впевнений, що моя бабуся, художниця Марія Примаченко, передбачала цю війну. Вона пішла з життя 18 серпня 1997 року. Незадовго до цього вона зібрала всю родину на свято, яке місцеві називають празником. Вона покликала мене та мого брата Івана і сказала: "Ой, хлопці, вам ще доведеться пережити таке — таке пережити! Що ви навіть не можете собі уявити". А ми відповіли: "Що пережити? Та у нас все добре". Але вона додала: "От побачите: ще таке буде!"

У перші місяці повномасштабного конфлікту я разом з побратимами захищав свою рідну Київщину, зокрема Демидів і Козаровичі. Особливо яскраво запам'ятався Мощун, де вороги знищили близько 85 відсотків житлових будинків, і тепер поступово починається процес відновлення.

Служу старшим стрільцем мобільно-вогневої групи. Ми з побратимами працюємо по повітряних цілях, які летять Київ та область. Цього року побув у відпустці 15 днів -- приїхав у Болотню. Дні два прибирав, наводив порядки у хаті, де малим спостерігав, як на диванчику біля печі малювала лівою рукою бабуся. Навів красу -- і відпочивав. Нічого не хотілося, -- розповів Укрінформу Петро Примаченко.

Олег Пивовар є працівником Національного заповідника "Києво-Печерська лавра". Перед початком повномасштабної агресії він обіймав посаду завідувача сектора орендних відносин у науковому відділі моніторингу та оренди історичних пам'яток. У військовій службі він виконує обов'язки командира інженерно-саперного взводу.

Вранці 24 лютого ми з родиною прокинулися і почали обдумувати, які кроки робити далі: їхати кудись чи залишатися. Однак остаточного рішення так і не прийняли. Я вирушив на роботу до Лаври, де під час наради було оголошено про призупинення діяльності заповідника. Повертаючись додому, в мене виникло усвідомлення: ворог наближається до Києва, часу залишилося обмаль, і ми повинні боронити нашу землю — адже хто, якщо не ми? Зізнаюся, було страшно, адже до початку повномасштабної війни я не мав жодної військової підготовки. Найближчою метою стало Голосіївське військкомат. Я витратив багато часу на довгу чергу — тоді було непросто потрапити до армії. Найважливішим було повернутися додому і повідомити дружині, що я вже став добровольцем...

Свою службу я розпочав у Київській області, а згодом нас перевели до Харківської. Виконував обов’язки командира інженерно-саперного взводу, де ми щодня закладали близько півтори тисячі мін. Під час виконання завдань на Харківщині я отримав поранення, після чого повернувся на Київщину. Потім моя служба продовжилася в Бахмуті, куди ми виїжджали на ротацію.

На даний момент я не можу продовжувати службу через серйозне поранення, інакше я б залишався на фронті. Проте в Києві я приєднався до Добровольчого формування територіальних громад (ДФТГ). Це збройний підрозділ, створений на основі добровільності з мешканців України, які проживають у межах певної територіальної громади. Його метою є підготовка та виконання завдань територіальної оборони. Я виконую обов'язки на оперативних чергуваннях, а також займаюся організацією навчань для цивільних осіб, які стосуються мінної безпеки і правил поводження з вибухонебезпечними предметами, а також навчанням з інженерно-саперних навичок.

ДФТГ не є звичайною частиною Збройних сил, яка може сьогодні бути тут, а завтра отримати бойове завдання і опинитися на Донбасі, в Харківській або Сумській областях. Це постійна присутність, команда людей, які пройшли навчання для ведення бойових дій, і які вже брали участь у територіальній обороні, стримуючи агресора. У разі небезпеки вони готові захистити Київ, адже готові боротися за свою землю, - зазначив Олег Пивовар.

Станом на сьогодні, війна забрала життя 132 українських представників культури. Ці цифри свідчать не лише про величезні втрати, а й нагадують нам про трагічні етапи нашої історії. Подібно до того, як у 20-х - на початку 30-х років ХХ століття сталінський режим знищив ціле покоління українських художників, так і нині Росія систематично знищує культурну еліту України.

Переглянути список культурних діячів, які загинули під час повномасштабної війни, можна на веб-сайті МКСК. Ці особистості присвятили своє життя Україні, їхня творчість залишила слід у нашій культурі і продовжує надихати сучасних митців і борців за свободу.

Зображення з Facebook-акаунтів героїв даної публікації.

На зображенні, що супроводжує анонс, представлено виступ команди "Культурний десант" Збройних Сил України перед військовими 109 окремої бригади Сил територіальної оборони у жовтні 2024 року. Джерело фото: dn.gov.ua.