"Я усвідомлюю, що в перший же бій мене можуть вбити". Це розповідь болгарки, яка вирушила до України, щоб підтримати армію.

Після початку масштабної агресії Росії проти України Горіца Радєва не могла залишитися байдужою.

5.UA продовжує публікацію матеріалів журналістки та волонтерки Наталки Васьо, яка розповідає історії наших героїв. Вона фіксувала будні військових на фронті, описувала долі поранених у лікарнях та зниклих безвісти. У наступному матеріалі Наталка поділиться історією болгарської волонтерки.

Горіца, родом з Болгарії, вражена відвагою українських солдатів, зокрема бійців "Азову", вирішила приєднатися до них. Вона переїхала в Україну, щоб підтримати фронт, створюючи репортажі і координуючи благодійні акції.

У неї - серце воїна. Дівчина важить 45 кілограмів, але попри тендітну статуру мріє стати піхотинцем - без жодного пафосу.

"Це вражає, але в ній стільки любові до України, що її можна порівняти лише з відданістю деяких наших співвітчизників", - зазначає журналістка Наталка Васьо. - "Це проявляється як у її діях, так і в висловлюваннях. Вона майстерно оволоділа українською мовою. Ми спілкувалися без жодного перекладача. Коли я зробила їй комплімент щодо її мови, вона усміхнулася та відповіла: "Я всім у Болгарії говорю, що живу в Україні і спілкуюся виключно українською"."

Ця дівчина справила на мене дуже глибоке враження. Вона наважилася йти проти певних засуджень у своїй країні. Саме з цієї причини я вирішила поділитися її історією з українцями.

Змінила сцену на допомогу військовим

Горіца — журналістка та акторка за фахом, яка вже має 28 років. До 2023 року вона перебувала у світі сценічного мистецтва, проте після початку повномасштабного вторгнення вирішила залишити театральну діяльність і присвятити себе підтримці українських військових.

З моменту початку війни вона уважно слідкувала за ситуацією в Україні, зокрема за відвагою воїнів 12-ої бригади Національної гвардії, які боронили Маріуполь. Їхня сміливість, вірність справі та незламний дух справили на неї надзвичайно сильне враження.

Коли я натрапила на інтерв'ю з військовими, що повернулися з полону, в мені щось змінилося. Я подумала: "Я хочу бути поруч з ними", - ділиться спогадами Горіца.

Літку 2023 року, після офіційного повернення на передову, бригада переїхала з Болгарії до України. Спочатку вони оселилися в Одесі, а згодом перебралися до Харкова, де залишаються і понині.

Горіца активно допомагає 1-му батальйону та Медичній службі бригади, яка стала для неї взірцем. Живучи в Україні, вона паралельно організовує збори в Болгарії - на автомобілі, зарядні станції, Starlink'и, тепловізійні приціли та інше спорядження. Також працює журналісткою.

- У нас багато хто не розуміє, що тут насправді відбувається, - каже вона.

В якості кореспондентки сайту offnews.bg, Горіца інформує болгарських читачів про події війни в Україні. Водночас вона не забуває про свою мрію – бути поруч із тими, до кого відчуває найбільше захоплення.

"Коли я змінила місце проживання, я усвідомила, що Україна - це не тільки люди, якими я захоплювалася."

Країна вразила Горіцу, адже вона виявилась зовсім не такою, як вона уявляла за своїми попередніми короткими візитами.

- Я була шокована, коли зустріла людей із проросійськими поглядами. Також було боляче бачити, як багатьом байдуже - живуть своїм життям, поки інші борються за свободу країни, їхньої ж країни.

Неодноразово виникали ситуації, коли я стикався з бюрократичними перепонами.

Я рада, що не втратила віру в тих, заради кого приїхала. Вони стали для мене справжнім острівцем стабільності в цій країні. Я навіть розплакалася і сказала: "Якби не ці люди, то я б уже зібрала свої речі і повернулася додому".

Однак я усвідомлюю, що в жодному куточку світу не існує досконалості. Кожна нація стикається зі своїми викликами. Бюрократія та корупція залишаються невід'ємною частиною суспільств у всіх країнах, і подолати їх повністю виявляється неможливим.

Спроби приєднатися до піхотних сил.

Горіца неодноразово озвучувала хлопцям, яких називає побратимами, прохання взяти її у піхоту. Дехто сприймав це як жарт. Але вона не жартувала.

- Я казала їм про це багато разів. А вони у відповідь: "Це смішно. От пробіжиш хоча б 10 кілометрів в екіпіруванні - тоді поговоримо". Найсмішніше, що я й без нього не можу їх пробігти. А повне екіпірування, мабуть, навіть не підніму - я ж важу 45 кілограмів.

Я знаю, що ніколи не стану суперефективним піхотинцем. Я знаю, що мене вб'ють у першому ж бою. Або раніше. Але я також знаю, скільки смертей та руйнувань я бачила. І єдиний спосіб зупинити це - протистояти ворогу на передовій.

Її бажання піти в піхоту - це також питання совісті. Горіца пам'ятає одного хлопця, з яким вона записала інтерв'ю. Йому було 20. Він мріяв побачити світ, бо ніколи не виїжджав за межі України. Був єдиним сином у матері. І загинув.

У мене є три сестри та брат. Я більше мандрувала і мала більше досвіду в житті. Мене не покидає думка, що я могла б загинути замість нього. Багато молодих хлопців, яким було лише по 20, втратили життя.

Вона визнає, що останні роки виявили в ній безліч почуттів, і далеко не всі з них мають позитивний відтінок.

- Це також факт. Не позитивний, але факт. Але це реакція на всі смерті й руйнування. Я накопичила багато злості на тих, хто приніс сюди стільки болю. І це не по-християнськи, але я хочу помститися.

- А чому саме піхота? - запитую у дівчини.

- Піхота має здатність вражати ворога впритул, чого не можуть зробити безпілотники.

Односторонній квиток

Горіца вже неодноразово бувала у Краматорську, Слов'янську, Лимані, Покровську, Костянтинівці - там вона збирала матеріали для репортажів про війну та життя українців. Але найголовніше - познайомилася зі своїми улюбленими воїнами.

Найбільш пам'ятною стала перша поїздка, бо дівчина була переконана, що назад вже не повернеться.

Я вважала, що поїздка на Донбас стане моїм останнім шляхом. Мріяла про цю подорож, сподівалася зустрітися з хлопцями, але відчувала, що ймовірність загинути становить 95%. Сьогодні це викликає усмішку, але тоді такі думки були для мене реальністю.

Прощання відбулося навіть з моєю вірною собакою:

Вночі в Одесі я міцно обняла свого чотирилапого друга, шепочучи йому про свою любов, і попрощалася. Пізніше, перебуваючи в Києві, я спілкувалася практично з усіма своїми близькими та друзями (які теж вважали, що це може бути моїм прощанням). Вони намагалися умовити мене не їхати. Я відповідала: ми все одно всі колись підемо, тож краще зустрітися з тими, хто мене надихав ще з часів подій у Маріуполі.

- Коли я приїхала, було досить смішно, бо я соромлюся перед незнайомими людьми. Хлопці говорили мені щось, пропонували їжу, питво... А я сиділа, соромилася і просто казала: "Ні, дякую. Я нічого не хочу".

Це було тільки вперше. Після цього я їжджу до них, як до себе додому. Ну, я досі соромлюся, якщо там незнайомі люди - але тільки спочатку.

Найспокійніше - поруч із ними

Тепер, коли Горіца вирушає на Донбас, вона не відчуває жодного страху.

Щоразу, коли я їду до хлопців, я відчуваю величезну радість. З ними я почуваюся найзатишніше і спокійніше. Навіть під час перебування в Болгарії, я не можу досягти такого ж комфорту і спокою, як тоді, коли вони поруч.

Проте, як вона зазначає, звикнути до руїн досить складно.

З одного боку, вже наче й адаптувалася, але щоразу, коли бачу зруйновані міста та села, мене охоплює смуток. Я стараюся заспокоїти себе думкою, що все відновиться, як тільки війна закінчиться.

Найбільш вражаючий момент — виявлення тіла дитини під уламками.

Найбільше емоцій залишив момент, коли я під час зйомок репортажу після прибуття в багатоповерхівку в Одесі стала свідком жахливої сцени: з-під руїн дістали тіло трирічної дитини.

Конфлікт перетворює.

Горіца відкриває, що змінилася.

- Як би дивно це не звучало, але я стала спокійнішою. Раніше я дуже злилася на багато речей - на те, що пов'язано з театром, на політику, на дії окремих людей. Могла днями злитися на якісь корупційні схеми й щиро дивувалася: "Як ці люди можуть красти в театрі, це ж храм?". Мене було легко образити. А зараз... я спокійна.

Щось сталося, президент сказав якусь дурницю, вибори всьоме за три роки, хтось когось образив, зробив підлість. Я не злюся. Я кажу собі: кожен чинить по совісті. Ніхто не загинув - значить, усе гаразд.

Коли дівчина повертається до Болгарії та спілкується з рідними, іноді її вражає те, які речі вони вважають серйозними проблемами.

Страх - лише за песика

Я не турбуюся про себе. Цей вибір був зроблений мною свідомо. Але інколи мені жахливо за мого Арта (так Горіца називає свого чотирилапого друга, адже "Art" англійською означає "мистецтво"). Він не мав можливості вибору, і я веду його з собою. Інші собаки евакуюють з Донбасу, а я, навпаки, везу його туди. Мене лякає і те, що відбувається з моїми побратимами. А за себе - хай буде так, як буде.

"Якщо росіян не зупинити тут, в Україні, вони підуть далі!"

Почуття любові до захисників – це не єдина причина, чому Горіца тут. Це також про її рідний дім, про Болгарію, яку вона прагне зберегти від руйнування. Її наявність в Україні є спробою запобігти лихові, що може постукати у двері її власної країни.

Якщо російську агресію не зупинити в цьому місці, вони можуть просунутися далі — або в країни Балтії, або в Болгарію. Я не хочу, щоб моє рідне місто переживало те ж, що й Бахмут. Я не хочу, щоб моїм сестрам і брату загрожували бомби та дрони.

І головна відповідь на запитання: як не вигорати?

- Хлопці дуже надихають. Як я можу не мати сил продовжувати, коли вони це роблять? А вони проходять через значно більше.

Для одних - символ мужності. Для інших - зрадниця.

У себе на Батьківщині Горіца викликає дуже різну реакцію.

- У Болгарії близько 20% людей підтримують Україну, стільки ж - країну-агресора. Решті байдуже: вони живуть своїм життям. Я стала дещо популярною серед тих, хто хоч якось підтримує.

Вчинок Гориці викликає не лише симпатію:

Дехто вражений, інші ж вважають її нацисткою та зрадницею національних інтересів.

Проте для неї важливі інші речі.

- Важливо, що перші допомагають хлопцям. І що вони розуміють: росія - велика загроза і для нашої країни.

"Мені хотілося б поділитися історією однієї дівчини з Донбасу..."

Її часто запитують, що дає сили. Звісно, це військові. Але іноді - просто якась історія.

- Наприклад, одне з останніх моїх інтерв'ю - це історія Марії з Макіївки. Їй - 20 років. Вона виросла на окупованій території. Але каже: "Я не Маша - я Марія. І я ніколи не вважала себе росіянкою". У неї забрали українську школу, нав'язали чужий гімн і прапор, мама повірила в "русскій мір" - а вона ні. Вона залишилася собою. І зараз живе в Харкові. Говорить українською. І дуже любить свою країну.

Поки існують такі люди, Україна буде жити.

Це інтерв'ю адресоване тим, хто вважає, що на окупованих територіях залишились лише ті, хто сподівається на повернення Росії.

До тих пір, поки серед нас залишиться хоча б одна людина з українським духом, у нас є мета для боротьби.

Донбас - це Україна!

Слова до українського народу

У завершенні Горіца висловлює свої думки та побажання для українців у цей момент.

- Сподіватися на власні сили та на підтримку Європи. Не піддаватися ілюзіям про швидке укладення миру. Підтримувати армію.

Тим, хто чекає своїх близьких із полону, бажає якнайшвидше отримати добру звістку.

Нехай українці не втрачать надії. Нехай усвідомлюють, що рано чи пізно будь-який конфлікт завершується, і здебільшого торжествує справедливість.

Вона також згадує про те, що викликає біль - про втрату солідарності та про певне зниження цінності військових.

Я б хотіла, щоб українці менше фокусувалися на розбіжностях між собою. Перемога стане реальною лише тоді, коли вони знову знайдуть спільну мову, як це було на початку повномасштабної війни.

І, напевно, найважливіше - приділяти військовим і ветеранам більше уваги та поваги.

Мрія - будинок на Донбасі

Горіца каже: поки триває війна - її робота не зміниться.

- Я буду робити те, що робила і роблю. Писатиму, публікуватиму, організовуватиму збори. А коли війна закінчиться.... Посплю кілька тижнів. Потім помандрую. А потім повернуся до театру.

А ще є мрія. Пов'язана саме з Україною.

Звести житло неподалік озера в Донбасі, з панорамним видом на терикон. І проводити там літні канікули. Щоб друзі з Болгарії, які підтримують Україну, могли приїжджати в гості та насолоджуватися красою Донеччини.

І трішки про особисте

Є хлопець, до якого Горіца має почуття. І це - теж частина її історії тут.

Позивний - Зоя

Поки ми займалися підготовкою до цього інтерв'ю, Горіца встигла вибрати собі позивний.

Вибір виявився складним, проте в кінці кінців зупинилися на імені Зоя. У грецькій мові Ζωή означає "життя". Це одне слово є іменем, що відображає саму суть існування.

Підготувала Наталія Васюта.