"Чому ж Україна була заборонена в Україні?" — актор і воїн Володимир Ращук ділиться своїми думками про захоплення Ірини Фаріон, батька в Донецьку та житло в Маріуполі.

Володимир Ращук - актор театру та кіно ("Прикордонники", "Ворон та Воробйов", "Голова", "Відступники", "Конотопська відьма", "Позивний "Тамада", "Друзі за контрактом"), музикант, спортсмен. З початком повномасштабного вторгнення став на захист України. Наразі є офіцером управління батальйоном "Свобода" Національної гвардії України.

У розмові з OBOZ.UA Володимир Ращук поділився своїми найстрашнішими переживаннями на фронті, а також розповів, як війна вплинула на його взаємини з дружиною, акторкою Вікторією Білан. Він також згадав, чому протягом більше ніж двох років не мав зв'язку з батьком, що проживає в Донецьку, та які спогади про рідний Маріуполь все ще його турбують, адже там не залишилося близьких. Ми зустрілися з актором у затишній кав'ярні при столичному кінотеатрі "Жовтень".

- Володимире, нещодавно ми записували інтерв'ю за цим же столиком, у цій кав'ярні з вашим колегою, актором Даніілом Мірешкіним, який теж воює, а в Києві перебував у відрядженні. Він прийшов на зустріч у цивільному вбранні, ви нині також. Чому?

У мене військовий досвід з 24 лютого 2022 року. Кожного разу, коли я повертаюся додому, намагаюся приховати форму від очей, оскільки вона викликає певні емоції. Ми настільки занурені в те, що відбувається, що не хочеться переносити це у цивільне життя. Однак, з іншого боку, я одягнений у тактичні штани-карго і зручну рубашку, а на ногах – "лови". Виходить, хоч я і намагаюся уникати військового стилю, все ж таки навколо мене постійно присутні елементи мілітаризму (усміхається).

Наразі ви на творчій перерві, приїхали до Києва для участі у зйомках фільму "Каховський об'єкт". Чи було складно отримати необхідні дозволи?

- За чотири місяці до початку роботи компанія Film.UA почала писати листи - спочатку в мою частину, потім головнокомандувачу Нацгвардії, для того щоб мені дали офіційне відрядження з фронту. І мене відпустили рівно на той термін, який знімається фільм.

Події у "Каховському об'єкті" відбуваються в наш час. Це перший український горор про зомбі. Знаєте, це парадокс: я ніколи не любив фільми цього жанру. Жахи - так, але це трошки інше, про зомбиків. А мені таке було нецікаве. Але коли запропонували, прислали сценарій, загорівся, як пацан. За сюжетом, українські військові знаходять секретний бункер після підриву Каховської ГЕС, де радянські науковці колись проводили експерименти над людьми, плануючи в штучних умовах вивести потужніших чоловіків-солдатів. І там оживають жахіття з минулого, з якими доводить боротися нашим героям. Я жартую, що в мене нічого не помінялося: на фронті вбиваю зомбі, і "на цивілці" - також.

Чи актуальні такі фільми сьогодні? Мені здається, що людям важко переживати те, що вже глибоко їх турбує — війну, обстріли. Я не люблю термін "втомилися", але визнаю, що перегляд документальних стрічок чи хронік може бути емоційно непросто. Проте така форма подачі справді вражає. Тому настійливо рекомендую відвідати цей фільм, коли він з'явиться в прокаті.

Щодо актуальності створення художніх фільмів під час війни, маю висловити свої думки. Якщо ми відволікаємо фінансові ресурси від армії на виробництво ігрового кіно, це можна вважати злочином. Проте, якщо ми дотримуємося певного балансу, як це прийнято в розвинених країнах (і я сподіваюся, що ми рухаємося в цьому напрямку), то художнє кіно є вкрай важливим для збереження психічного здоров'я суспільства. Я не виключаю, що деякі з нинішніх проектів можуть виглядати незграбно, як кажуть молоді, і це нормально, адже ми перебуваємо в процесі експерименту. Але коли з'являються роботи на кшталт "Раша гудбай", це вже справжній абсурд. Я мав певний зв'язок із цим проектом, адже спочатку планував зіграти одну з ролей, яка в підсумку дісталася Андрію Ісаєнку. Але я відмовився, дізнавшись, що режисером є Олексій Кирющенко (цей режисер народився та виріс в Україні, проте тривалий час жив і працював у Росії. Він співпрацює зі студією "Квартал 95", брав участь у створенні серіалів "Свати", "Папік", "Родичі", а також є автором сценарію та режисером "Слуги народу"). Варто зазначити, що він досить талановитий, але ми знаємо, якими насправді є його погляди.

Олексій Кирющенко нещодавно підтвердив, що володіє українським паспортом.

Однак свою рідну мову він ще не опанував, чи не так? Коли мені почали розповідати, що він нібито робить багато для України, я запитав: а які конкретно його досягнення? Давайте з'ясуємо найпростіше: чи вивчив він українську мову?

Чи замислювались ви над тим, що існує ймовірність, що режисери фільму запросили вас до проекту також із метою повідомити, що в стрічці взяв участь актор, який наразі служить на фронті?

В наш час подібних ситуацій стало чимало, тому важливо все ретельно перевіряти. Моя перша викладачка з акторської майстерності завжди говорила, що актори іноді сприймаються так само, як і повії. Щоб зберегти свою гідність і совість, необхідно уважно ставитися до інформації, яку отримуєш. Кар'єра, фінанси, популярність — все це може настільки змінити твої погляди, що ти можеш втратити свої справжні цінності. Тому мені дуже прикро, що Андрій Ісаєнко та Катерина Варченко (які виконали головні ролі у фільмі "Раша гудбай" - Ред.) продовжують зніматися у цьому проекті. Я розумію, що у всіх є свої причини, але кожен з нас повинен діяти відповідно до власної совісті. Такий жанр кінематографа — це злочин проти нашої країни. "Квартал 95", Кирющенко та всі ці "творці" повинні бути покарані.

- У вас прекрасна українська мова, важко повірити, що розмовляти нею почали лише після російського повномасштабного вторгнення.

Послухайте, як кажуть у моєму рідному Маріуполі, почну з Волновахи (сміється). До 24 лютого 2022 року я спілкувався російською. Українську мову я розумів і вивчав у школі. Але знаєте, з якого класу почалися наші уроки? Лише з дев’ятого, і то раз на тиждень. До речі, нашу українську викладала неймовірна вчителька — Малишко Лідія Василівна. Вона нагадувала справжній персонаж з творів Шевченка: струнка, у спідниці нижче колін, з акуратною блузкою та стильною зачіскою. Її почерк був вражаюче каліграфічним, а українською вона говорила так чисто, як в книжках. До того ж, вона, мабуть, була єдиною у Маріуполі, хто не переходив на російську навіть у повсякденному спілкуванні. Мені здається, що окрім неї, ніхто там не користувався українською мовою.

Лідія Василівна завжди повторювала: "Мої дорогі, кожен поважаючий себе українець повинен знати щонайменше дві тисячі народних пісень". Ви тільки уявіть! Вона говорила це так невимушено, немов це було абсолютно звичайним. А я сидів, ледь згадуючи "Ой на горі два дубки", "При долині кущ калини", "Там у вишневому садку" – і це все, що спало мені на думку. А тут вона знову "хоча б дві тисячі". І тепер мене переповнюють думки про те, наскільки багатий і глибокий наш культурний спадок, а ми іноді виглядаємо такими неосвіченими і безглуздими, не знаючи цього всього.

У Києві я постійно чув українську мову, адже моя дружина – акторка Вікторія Білан-Ращук з Франківщини. Це було своєрідне зіткнення сходу і заходу (сміється). Вдома вона спілкувалася українською, але оскільки наша професійна діяльність була пов'язана з російською мовою (актори працювали в столичному Театрі імені Лесі Українки. - Ред.), їй доводилося також вдаватися до російської.

Коли почалося вторгнення, ми мешкали у Вишгороді. І все, що відбувалося, - проходило у нас за вікнами. Над Київським водосховищем збили кілька гелікоптерів, проносилися літаки, все гуділо, дрижало. Я в той момент абсолютно чітко ідентифікував, хто на нас напав. А після Бучі, Ірпеня, Гостомеля (актор зі зброєю в руках брав участь у визволенні Київської області. - Ред.), після того що я побачив і пережив, присягнув собі, що ніколи ні з ким не розмовлятиму російською. Для мене це мова ворога, який ґвалтує, вбиває, руйнує. І він прийшов сюди для того, щоб знищити нас як націю. І забрати у нас найголовнішу ідентифікацію - мову. Зізнаюся, мені дуже важко буває в Києві, тому що багато хто продовжує тут розмовляти російською. Мене це сильно тригерить, раніше навіть агресував. Я не вірю в лагідну українізацію, вважаю, що закони щодо мови в Україні мають бути набагато жорсткішими.

Мій перехід на українську мову був зовсім не легким. Деякий час я говорив, як Азаров (усміхаюся), але все ж не повернувся до російської. Пам'ятаю один випадок: в Сіверськодонецьку ми стояли поруч із білорусами з полку імені Кастуся Калиновського. Командир підійшов до нас для обговорення — дуже харизматичний чоловік, з густою бородою і завжди з кулеметом. Ми почали розмовляти, він спілкувався російською. Я запитав його: "Слухай, ти ж мене розумієш?" — "Звісно". — "А можеш говорити зі мною білоруською?" — продовжив я. І так ми й спілкувалися: він — своїм, я — нашим. І прекрасно один одного розуміли. Сказав: "Що ви тут робите? Ви ж білоруси, а ми в Україні". "Ми боремося за свободу", — відповів він.

Актор Дмитро Суржиков, який, подібно до вас, з'явився на світ та зростав у Маріуполі, в інтерв'ю нашому виданню поділився своїм досвідом шляху до української мови. Він зазначив, що в рідному місті російська мова була надзвичайно поширена. "У Києві я виступав у театрах, де спектаклі ставилися російською", - розповів він. "У 35 років я приєднався до Молодого театру. Не буду приховувати, що перехід на українську сцені став справжнім викликом. Як артист, я вже мав технічні навички - відчуття слова та звукоутворення. Але це сталося". Дмитро також вважає, що для справжньої українізації недостатньо лише змін у законодавстві щодо мови.

Моя бабуся походить з греків і до шостого класу навчалася у грецькій школі. У Маріуполі колись існувала і татарська школа, але з часом радянська влада їх закрила – все було знищено. Вони діють за одним і тим самим сценарієм протягом багатьох років – викорінюють твою культуру і нав'язують свою. На окуповані території відправляють свій контингент – досить примітивний. Це люди без освіти, гастарбайтери, колишні злочинці – і це вселяє страх.

Прима столичного Театру імені Івана Франка, ваша землячка, акторка Тетяна Міхіна, ділилася з нами своїми спробами зв'язатися з друзями своїх батьків. На жаль, виявилося, що їхні телефонні номери належать вже незнайомим людям. Тетяна висловила припущення, що це може бути пов'язане з тим, як росіяни заселяються в квартири маріупольців. Чи залишилися у вас хтось там?

Єдиним спадковим майном є батьківський дім. Моя мама, яка багато років прожила в Греції, вклала у нього значні кошти та повністю його відреставрувала. Вона планувала повернутися туди влітку 2022 року, і тепер це стало для неї джерелом смутку, а я не знаю, як її підтримати в цій ситуації. Наразі знайома здає цей дім в оренду, але всі зароблені кошти йдуть їй. Продати цю нерухомість буде непросто. Можливо, спробуємо вирішити це питання через мого батька, який живе в Донецьку. Батьки розлучилися, коли мені було всього шість років.

- Які у вас із ним стосунки?

- До війни були просто фантастичними, зараз - ні. Донбас сильно накачували - та й продовжують це робити - пропагандою. Я вам більше скажу: якби Путін не поспішав, а ще років п'ять почекав із вторгненням, то він зайшов би туди з парадом. Їхня пропаганда дуже якісно там працювала, вони ефективно підривали зсередини. З якогось часу ми з татом за взаємною згодою перестали розмовляти про політику. Коли він дізнався, що ми з дружиною були на Майдані, назвав нас "майданутими". Мовляв, вам грошей не вистачає чи що? Тобто в нього абсолютно інші реалії, розумієте? Я розказую, що по нас стріляють, а він: а чого ви лізете туди? Ось тому ми вирішили не чіпати цих тем.

Після початку повномасштабної війни я вступив до армії. Він про це нічого не знав. Коли повернувся з Бучі, мені було дуже важко усвідомити те, що пережив. Я зателефонував йому, і ми почали розмову про війну. Я почав ділитися своїми враженнями, і тут він каже: "А ти в курсі, що ваш танк зруйнував мій будинок?". Але наших військ там не було. Запитую: "А що на ньому було написано?". Він відповідає: "Ну, там була буква 'Z'...". Після цього ми не спілкувалися два з половиною роки. А приблизно три місяці тому знову зв’язалися. "Як справи? Як здоров'я?", – запитав я. Він відповів: "А ти як?". Це була коротка розмова. Я, офіцер Збройних сил України, не знав, що сказати далекобійнику, який возить медикаменти до Москви. Він фактично рятує солдатів, які приїхали вбивати українців, зокрема й його сина... Це просто жах, і навіть ворогу не побажаєш такого.

До війни ми пропонували батьку переїхати до Києва. Я тоді саме купив ділянку за містом, хотів будуватися, однак не було часу займатися, а він у цьому розбирається. Кажу: "Поставимо тобі там готовий маленький будиночок - будеш жити, контролювати будівництво. Купимо мікроавтобус, хочеш у кіновиробництво водієм влаштую, працюватимеш". Але ця ідея йому не зайшла, і тепер возить медикаменти в Москву.

Ваша дружина Вікторія у своєму пості в Instagram поділилася, що, коли ви вирішили стати на захист країни, вона переживала "страх, нестерпний біль, сльози, відчай, безсонні ночі та тривогу", але ніколи не відчувала образи, адже з великою повагою ставиться до вашого рішення.

Мої думки про відхід з країни виникли ще у 2014 році. Але, чесно кажучи, тоді я був ще молодий і недосвідчений, як не крути. Навіть на початку вторгнення моє рішення більше ґрунтувалося на інтуїції, а не на свідомому виборі. Проте згодом, завдяки своєму підрозділу та підтримці Петра Миколайовича Кузика (командира батальйону "Свобода" та голови Київської міської організації ВО "Свобода"), я став значно зрілішим у своїх поглядах. Я зустрів також інших надзвичайних людей, які допомогли мені полюбити Україну ще більше.

А що стосується Вікторії, я тоді сказав їй лише кілька фраз. Перше, що запитав: "А якби ти була на моєму місці, як би вчинила?" Була велика пауза. А потім продовжив: "Якщо я не піду, як будеш потім на мене дивитися? Як будеш зі мною жити, знаючи, що під спідницею ховався?". І вона зібрала мені рюкзак.

- Після того як ви пройшли бої в Київській області і мали рушати на Донбас, ви з дружиною повінчалися. Чому виникло таке бажання?

- Ми давно це планували, ще коли одружилися, та все не виходило, бо мріяли, щоб це було щось особливе, з традиціями. Надто довго готувалися, поки не почалася повномасштабна війна. Та й Віка вважала,, що так зможе краще мене захистити молитвами. Чи вірю я в це? Знаєте, у мене до Бога абсолютно дружньо-братське ставлення - це жартівник ще той (усміхається). А втім, мене не один раз рятувала його сила. Одного разу в Сіверськодонецьку, 13 червня 2022 року. За декілька днів до цієї дати мій побратим Сергій Кардан поїхав пригнати машину, яку нам придбали волонтери. Тим часом зустрілися біля нашого штабу моя дружина (вона займалася цією купівлею) і Надя - дружина мого побратима, спілкувалися. Віка каже: "Постійно молюся, у мене вдома все в іконах, ладаном житло пропахло". А Надя: "Я теж пробувала, але не виходить, не вірю в це". І вони розійшлися.

Кардан доставив автомобіль. А 13 червня ми вступили в бій. Ми діяли, пересувалися, і я краєм ока помічаю, як куля вражає Сергія - він гине. Потім - і мене, але куля проходить через руку та бік. Я лежу і розмірковую: що ж це таке? Вважаю, що моє життя врятували молитви Віки. Бог допоміг, адже вона вірила і просила. І таких моментів у моєму житті було чимало.

Чи вважаєте ви, що в цій війні перевага може обернутися не на нашу користь?

- Давайте апелювати до історії - таке вже було. Що може допомогти окупантам втримувати тут владу, хоч би як це зараз звучало нереалістично? Зрадники. Ми сильно недооцінюємо, навіть толеруємо всіляких арестовичів, труханових. Оцих недобитків партій регіонів, які сидять у Верховній Раді. Ми їх жаліємо, а вони просто піджали лапки і чекають. Це спрут, який за найменшої можливості знову заповнюватиме наші мізки пропагандистськими етерами із зомбоящика.

Ми відчули полегшення, коли загроза трохи відступила. Але якщо ворог знову наблизиться до Києва, ми зберемося у кулак, як це було в лютому 2022 року. Якщо ж не вдасться зупинити наступ, ми готові перейти до партизанської боротьби. Але чому ми не активно беремо участь у боротьбі постійно? Чому не засвоюємо уроки історії? Вона суворо карає за незнання та недбалість.

Перед початком великої війни ви були зайняті в столичному Театрі Лесі Українки, яким керував відомий своїми поглядами Михайло Резнікович, який відкрито висловлював свою прихильність до "русского міра". Чи було це важким досвідом для вас?

- Я ж вам розповідав: ми всі були тоді трішки малоросами. Скажу більше, я навіть вчився у майстерні у Резніковича. Він нам постійно розповідав, що московські театри - це велич, а наші - провінція. Це теж сіяло в душі якусь меншовартість. Але я ненавидів ту Москву всім серцем. Навіть коли після школи радили туди вступати, відповідав: тільки в Київ.

Коли я і моя дружина стали відвідувати Майдан, це не викликало позитивної реакції в театрі. Незабаром Віку звільнили з роботи. Резнікович зазначив: "Що стосується її професійних якостей, жодних зауважень немає — це питання особисте". Зрозуміло, адже ми виступали проти Партії регіонів, членом якої він був.

Зараз, коли театр існує без Резніковича, я відчуваю велику радість від того, що там більше немає жодного російського впливу. Навіть у його назві. Леся Українка нарешті не перевертається в труні. Чому їй потрібно було страждати від цього: Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки? Тепер це справжній український театр, і я щасливий бачити його динамічний розвиток - прем'єра за прем'єрою. Щодо Резніковича, то я щиро сподіваюся, що він ще відбуде частину свого покарання у в'язниці - це моє велике бажання. Я не відчуваю до нього жодної емпатії, адже він зламав багато акторських доль.

Дуже радію за столичний Театр Івана Франка. Це велика удача - мати такий успіх глядача. Просто фантастика! І це знову ж таки відбувається через те, що ми нарешті відрізали пуповину від Росії. Подивіться, що відбувається з музикою, скільки нових митців з'явилося. І це така необхідність! У нас народжується те, за що можна вчепитися, бо своє. До цього українці на своїй землі довгі роки були в підпіллі. А якого чорта, вибачте, Україна в Україні була заборонена?

- В одному зі своїх інтерв'ю ви зізналися, що дуже любили Ірину Фаріон. Після загибелі її близька подруга Оксана Микитюк у розмові з нашим виданням розповідала, якою позитивною вона була в житті. Чому досі до цієї персони часом виникає неоднозначне ставлення через її категоричність?

Дивіться, кожне моє інтерв'ю має певну радикальність. Я вважаю, що якщо ви не спілкуєтеся українською, то, вибачте, це свідчить про вашу обмеженість. Люди, які не підтримують армію і не беруть участі у боротьбі, не можуть вважати себе українцями і не заслуговують на наш паспорт. Єдиний шлях до порятунку – це радикальна українізація, іншого виходу немає. Чому я так категоричний? Мене обурює, коли я дізнаюся, що в Україну привезли 14 нових роллс-ройсів. Уявляєте? Не в Дубай, а в країну, яка переживає війну.

Ірина Дмитрівна теж завжди казала правду. І робила це не через якусь власну вигоду, а заради України. Вона намагалася відкрити очі. А радикально подавала якісь речі, тому що втомилася від того, що люди такі байдужі, неосвічені, розумієте? Мені боляче від того, що майже в кожній родині вже є загиблі в цій війні, але багато хто досі не включений у боротьбу, не розуміє найважливіших речей. А що казати про тих, які ховають під спідницями своїх чоловіків? І візьміть Ірину Фаріон, яка загинула сама за свої ідеї, а згодом і її зять на фронті. А скільки всього вона зробила - фантастична науковиця. Я б дуже хотів, щоб саме такі люди були при владі, бо це про Україну, а не про гроші, дерибани та компроміси. Але не всім хочеться про це чути. Тому і приплітається, що вона скандалістка і таке інше.

Які найжахливіші миті ви пережили під час війни?

Найбільш жахливим є те, що в XXI столітті людство вже знає, що таке війна. Коли покоління працювали над побудовою держави, вкладали в неї свої сили і мрії, завжди знаходяться ті, хто безжально руйнують усе, забираючи життя. Згадайте, як під час Другої світової війни той самий російський маршал Жуков спонукав своїх підлеглих не шкодувати солдатів, мовляв, "жінки ще народять". Як можна таке думати? Для якоїсь матері це може бути єдина дитина, на яку вона чекала роками. І ти просто так говориш? Сьогодні з російського боку ми чуємо схожі висловлювання — це абсолютно цинічно та нелюдяно.

Війна — це жахлива реальність. І саме те, що ми починаємо до цього звикати, викликає тривогу. Ось, наприклад, дев'ять дітей загинули в Кривому Розі, а наша реакція? Лише свічечка у соцмережах та день жалоби. Ми адаптуємося до цього жаху. Проте світ не повинен існувати в таких умовах, адже він набагато багатогранніший і цікавіший.

Яким чином конфлікт змінив ваші взаємини з дружиною?

- З одного боку, наші почуття дуже загострилися. З іншого, ми зіткнулися з тим, що кожен раз, кожну ротацію з Києва їде одна людина і залишається - одна. А повертається зовсім інша людина, і зустрічає її - так само така, яка змінилася. І нам потрібно ніби знову знайомитися (усміхається). І це кожен раз велика робота. Психологічно, зізнаюся, дуже важко, тим паче, що ми обидва максималісти. Мені дуже непросто там, але і їй тут - в режимі постійного очікування, поставивши своє життя на паузу - це нелегко. Але вона дуже сильна, просто ге-ні-аль-на жінка (усміхається).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актором-воїном Даніілом Мірешкіним - про рідний Донбас, зміну імені та єдиний шлях до перемоги.