Унікальні імена їхніх дітей, журналістський досвід та сусідство з Бокланом і Хостікоєвим – Ірина та Назар Задніпровські діляться родинними секретами.

Ми мали змогу поспілкуватися з Назаром Задніпровським, одним із найпопулярніших акторів у жанрі комедії в Україні, під час допрем'єрного показу сімейної комедії "Родичі". У цьому фільмі він виконав одну з ключових ролей. Стрічка вже з'явилася в українських кінотеатрах.

Серед інших тем Назар поділився з OBOZ.UA подробицями свого життя на сьогоднішній день, а також розповів про несподіване сусідство: його заміський дім знаходиться неподалік від осель Анатолія Хостікоєва та Станіслава Боклана. На захід Назар прибув разом зі своєю дружиною Іриною, яка також є акторкою. Поки чоловік відповідав на численні запити шанувальників про спільні фотографії та інтерв'ю з медіа, Ірина відкрила нам маловідому сторону їхньої родини: як після закінчення театрального вишу вона несподівано обрала кар'єру в журналістиці, чому не наполягала на продовженні акторської династії через сина, а також кого з родини вона вважає неперевершеною артисткою, яку неможливо порівняти з іншими.

Ірина з теплотою згадала, як Богдан Ступка підтримав її на шляху до акторської кар'єри, а Ірина Білик вплинула на її стосунки з Назаром. Вона також поділилася своїми професійними трансформаціями, адже після багатьох років повернулася на сцену Театру Франка, де вперше виступила ще в шкільні роки.

- Ірино, нещодавно бачила вас у виставі Театру Франка "King Лір! Версія", яку поставив Анатолій Хостікоєв. Ваш чоловік, актор Назар Задніпровський, уже 30 років виходить на цю сцену. Це означає, що в театрі з'явилося подружжя Задніпровських - чи поки що рано так говорити?

На даний момент у мене є лише одна вистава, але час покаже, що буде далі (посмішка). Наша команда працювала над цією постановкою протягом дев'яти місяців. Жартую, що за цей час можна було б виносити і народити малюка. Ось так само ми "виношували" нашу виставу — довго, уважно, з акцентом на всі деталі. І, зрештою, на початку червня відбулася прем'єра.

Назаре, чи мали ви можливість подивитися "Короля Ліра! Версію" з Іриною?

– Ні, не відвідував (намагається виглядати максимально серйозним). Дружина мене кликала, а я відповідаю: "Ні, не піду". Вона знову запитує, а я знову - ні в якому разі! (сміється) Звісно, я був. Я навіть завітав на допрем'єрний показ.

Які ваші враження?

- Знаєте, це було на нервах. Багато сил вкладено: постійні прогони, репетиції... Я особливо переживав за Анатолія Георгійовича. Бо прем'єра - це завжди велике випробування, а тут він ще й сам виходить на сцену в головній ролі. Коли вистави вже пішли, з'явилися паузи між ними, він трохи відпочив, виспався - і тоді стало видно, наскільки виснажливим був підготовчий період. Йому справді було непросто.

- Назаре, а ви якось долучилися до того, щоб Ірина отримала роль у цій виставі?

У неї нині проходить випробувальний термін у театрі. Наш керівник, Євген Миколайович Нищук, озвучив: "Вже незабаром відбудеться нова прем'єра, над якою працюватиме Анатолій Георгійович". І режисер відразу погодився. Більше того, ми виявилися сусідами по дачі (сміється). Але, якщо говорити серйозно, ми не використовували наші сусідські зв'язки. Коли купували будинок, навіть не підозрювали, що опинимося поруч із такими колегами. Просто так сталося, що наші дачі розташовані близько одна до одної. І, до речі, там ще й Станіслав Боклан живе. Тож з сусідами в нас все гаразд (сміється). Хоча, буваємо там не так вже й часто. Наразі я зайнята одразу двома проєктами: "Будиночок на щастя" та тільки що завершили зйомки "Скаженого Різдва" під керівництвом Юрія Горбунова.

Юрій Горбунов поділився з нами під час інтерв'ю, що на знімальному майданчику про вас особливо дбають через діабет: контролюють, щоб ви не перегрівалися та не перевтомлювалися, а також слідкують за тим, щоб ви вчасно відпочивали. Чи відчуваєте ви цю увагу?

Звісно, я це відчуваю і дуже ціную. Проте й сам прагну бути максимально корисним у своїй роботі. Впевнений, що мені це вдається, інакше мене не запрошували б знову і знову. Ми вже кілька років співпрацюємо: як у серіалах, так і в повнометражному кіно. Тому я розумію цю підтримку і щиро вдячний за неї. У свою чергу, я завжди віддаюся роботі на всі сто.

- А взагалі, як вам живеться з цим діагнозом?

Ну що ж... Не дуже прагну обговорювати цю тему. Наразі намагаюся робити все, щоб зменшити кількість проблем. Це захворювання, яке не підлягає лікуванню, але сьогодні існує безліч препаратів, окрім інсуліну. Важливо дбати про своє здоров'я та звертати увагу на правильне харчування. Продовжимо слідкувати за режимом (усміхається).

У проекті "Будиночок на щастя" ви працювали разом із Галиною Безрук, яка, після початку повномасштабної агресії, залишилася в Росії. Довгий час вона не висловлювалася з приводу війни, але згодом в інтерв'ю одному з російських пропагандистських медіа заявила, що не може визначитися між Україною та Росією. У відповідь ви повідомили, що виключили її зі свого кола друзів. Нещодавно з'явилася інформація про те, що Галина розлучилася з чоловіком і вдруге стала матір'ю. Чи привітали ви її з цими змінами?

Хтось мені розповідав, що вона розлучилася і стала мамою вдруге. Проте ми не підтримуємо зв’язок, тому не було жодних привітань чи особистих повідомлень. Я, звичайно, бажаю всього найкращого її дітям. Але наші шляхи розійшлися. Існують ситуації, після яких уже неможливо повернутися до попередніх стосунків.

Ірино, чи можемо обговорити ваших дітей, Назар і їхні досягнення? Перед нашою розмовою я навіть зазирнула в Інтернет, щоб дізнатися більше про спеціальність, яку обрав ваш син - управління театральною справою. Це схоже на роль театрального продюсера, так?

По-перше, на мою думку, основною фігурою є театральний адміністратор. Це дещо відрізняється від ролі продюсера. Коли ви відвідуєте театр, вас зустрічає саме адміністратор. Він займається організацією гастролей, продумує логістичні питання: як актори дістануться до місця, де їх розмістити, хто їх зустріне. Коли театр вирушає на гастролі, адміністратор супроводжує цю подорож з початку до кінця. Це людина, яка відповідає за численні організаційні аспекти, без яких театральна діяльність просто неможлива. Я вважаю, що нашому сину це буде дуже цікаво.

Не є таємницею, що Назар завжди сподівався на акторську кар'єру свого сина. Це цілком зрозуміло, адже його батько, Лесь Задніпровський, є народним артистом України, а дідусь Михайло Задніпровський - видатний актор Театру Франка і лауреат Шевченківської премії. Також не можна забути про бабусю Юлію Ткаченко, яка також носить звання народної артистки України та є лауреаткою тієї ж премії. Що стосується прадіда Семена Ткаченка, режисера і одного з засновників Театру Франка, та прабабусі, акторки Катерини Рій-Ткаченко, їхній внесок також значний. Проте Назар у нашому інтерв'ю зізнався, що помічав: Михайло не особливо прагне до акторської діяльності. Він сам проводив аналогії із власним досвідом: колись і він не мріяв про театральну освіту, проте родина наполягла на вступі, за що Назар дуже вдячний. А яку думку з цього приводу маєте ви?

- Я була на боці Міші. Ви розумієте, що це таке, коли людина боїться сцени, боїться виступати? У нього був такий досвід. Він дуже захоплюється барабанами, але для себе, для задоволення - не для сцени. Перед останнім дзвоником у школі я йому кажу: "Мішо, може, виступиш на своїх барабанах? Попроси свого вчителя, щоб ми орендували їх, привезли до школи - і зробіть класний виступ". Міша загорівся цією ідеєю. Нам усе погодили. Зібрали гурт: хлопці, які грали на бас-гітарі, електрогітарі, клавішних. Порепетирували - і вийшло два круті номери. А от ніч перед виступом... Міша не спав. Дуже хвилювався, не снідав - настільки були сильні нерви.

Отже, він вийшов на сцену, зіграв свою роль і отримав щирі оплески — насолоджувався моментом. Але в той же час я задумалася: навіщо людині така кар'єра, якщо щовечора потрібно боротися з власними сумнівами перед виходом на сцену? Чому змушувати себе? Він чітко розумів, чого не хоче, але ще не знав, ким хоче стати. Тому ми разом шукали варіант, який би поєднував театральну діяльність та навчання в університеті імені Карпенка-Карого. Я розповіла йому про обов'язки театральних адміністраторів та про те, як все це функціонує. На мою думку, це дійсно захоплююча професія. І Міша погодився з моєю думкою.

- Оця історія з барабанами стала переломною?

Ні, я б не сказала, що це стало визначальним моментом. Я просто добре знаю свою дитину і відчуваю її. Я пропонувала йому зайнятися барабанами ще за два роки до цього. Він протягом двох років думав і не наважувався, а потім, нарешті, спробував - і йому це дуже сподобалося. З першого заняття в нього встановився чудовий контакт з викладачем. Вони працювали разом півтора року, і це була чудова пригода. На жаль, зараз їхні заняття закінчилися, оскільки викладач, який його навчав, виїхав з України. Він родом з Маріуполя, вступив сюди, навчався, а потім обставини змусили його покинути країну. Зараз Міша не займається барабанами, але я впевнена, що це його пристрасть на все життя. У нього залишилася міцна основа. Якщо він знову візьме палички в руки, вважаю, він дуже швидко все згадає і зможе грати на високому рівні.

Ваших дітей звуть Михайло та Юлія, як і дідуся та бабусю вашого чоловіка. Чи не відчували ви певного обурення через те, що імена ваших дітей виявилися в тіні Назарових? Чи не планували ви вшанувати своїх близьких, назвавши когось на їхню честь?

Чесно кажучи, ні, не зовсім. Міша – це одне з моїх улюблених імен, і я кажу це з чистим серцем. У мене є хрещений Міша, з яким пов'язано безліч приємних спогадів. Тому я була цілком згодна на це ім'я. А коли з'явилася Юлечка, вийшла досить цікава ситуація. Мій термін якраз співпав з днем народження Юлії Семенівни. Я тоді казала Назару: "Я хочу, щоб у Юлії Семенівни був свій особливий день, а Юлечка святкувала окремо". Не хотіла, щоб їх свята збігалися, адже кожна з них заслуговує на своє свято. В результаті, Юлечка народилася на два дні раніше. Тоді ми всі разом жили з бабусею Назару, хоча це тривало недовго — лише дев’ять місяців. Потім, на жаль, її не стало.

- У Театрі Франка розповідають, що Юлія Ткаченко була не просто акторкою, а артисткою з особливою сценічною поставою: аристократичною, стриманою, дуже дисциплінованою. Ви її такою пам'ятаєте?

Юлія Семенівна дійсно вражала своєю елегантністю. Леді з великої літери. Схоже, що таких жінок уже не створюють. У неї була своя неповторна природа, сильний внутрішній стрижень. Я навіть не можу знайти жодного аналогії. Для мене вона була абсолютно неповторною.

- А Юлія-молодша буде акторкою?

Не можу сказати точно. Але можу поділитися, що Юлічка має неймовірний талант до малювання. Вона дійсно дуже обдарована! Її стиль і бачення світу унікальні. Люди, які бачать її роботи, часто не вірять, що це малює дитина. Нещодавно вона вперше подивилася "Титанік" і була настільки вражена, що створила портрет Роуз, що нагадує той, який малював Джек у фільмі. Вона вміє не лише точно відтворювати, а й вносити в свої роботи щось своє. Крім того, Юля грає на фортепіано. Це вже більше моя заслуга, адже я завжди їй кажу: "Це ж прекрасно, дуже красиво, ти виглядаєш як справжня леді. Ти повинна виступати і показувати свої вміння". Що стосується акторської кар'єри, то поки що не знаю, куди її це потягне. Час покаже.

- Іро, за професією ви теж акторка, але багато років не виходили на сцену. Підраховували, скільки минуло відтоді, як востаннє грали?

- Вперше я вийшла на сцену Театру Франка ще школяркою. Я тоді саме збиралася вступати до театрального університету. Але це дуже довга історія. Мій тато багато років працював у Театрі Франка, щоправда, не за творчою спеціальністю. Тому я фактично росла за лаштунками. Ходила на казки, на вистави, знала всіх акторів, а вони знали мене. Я була там своєю дитиною.

Коли я навчалася в 11 класі, мені вже потрібно було визначитися з вибором майбутнього навчального закладу. Я знала вистави Театру Франка практично на пам'ять. Одного разу я поділилася цим з Богданом Сильвестровичем Ступкою, з яким у нас склалися чудові стосунки. Він відреагував: "Хочеш вступати? Пішли". І повів мене на репетицію "Короля Ліра", яку ставив Сергій Данченко. Тоді Богдан Сильвестрович виконував роль Ліра. Він пообіцяв: "В перерві я познайомлю тебе з Данченком і скажу, що ти наша театральна дитина, яка хоче вступити і знає всі вистави. Якщо він дасть згоду - ти зможеш зіграти в масовці". Так все й сталося. І вже під час 11 класу я вийшла на сцену в п'яти виставах, зокрема в "Білій вороні", "Майстрі і Маргариті" та "Тев'є-Тевелі".

У "Енеїді" ми виступали разом із Назаром. Пам'ятаю, була сцена, де Еней спускається в пекло, де зібрані душі загиблих. Ми з Назаром вирішили створити власний невеликий етюд: він був моїм чоловіком, а я його вбила, зануривши в бочку з вином. Нібито це сталося через його надмірне вживання алкоголю, і тепер він опинився в пеклі, а я – за вчинене. Отже, у нас із Назаром виник свій власний сюжет у рамках вистави. Тоді ми ще тільки починали дружити. Ми користувалися однією лінією метро: я їхала на Харківську, оскільки жила з батьками на Харківському масиві, а Назар виходив на Печерській. Тож ми часто подорожували разом, слухали музику Ірини Білик та обмінювалися касетами.

Коли саме ви усвідомили, що ваші стосунки вийшли за межі дружби?

- Мабуть, коли була на третьому курсі університету. Назар на той час уже працював у театрі - він на вісім років старший за мене. Відтоді ми разом уже понад 20 років.

- На сцену після тих перших вистав ви більше не виходили?

- Ні. Так склалося, що після третього курсу моя викладачка сценічної мови Віра Мовчан після іспиту сказала мені: "Іро, у тебе дуже хороша сценічна мова. Ти можеш працювати на радіо, озвучувати вистави". І я почала шукати роботу. Так потрапила на "Наше радіо". Спочатку пішла працювати в ньюзрум, хоча паралельно ще навчалася на денному.

На четвертому курсі я активно брала участь у студентських виставах, отримуючи чимало головних ролей. Мої колеги підтримали мене, і я стала журналісткою вихідного дня. Потім почалася Помаранчева революція, і я вже працювала кореспонденткою, передаючи новини з Майдану. У якийсь момент театр відійшов на другий план. Я була впевнена, що радіо - це моє покликання. Здавалося, що я нарешті знайшла своє місце у житті. Тому я тихо залишила театр. Але згодом я дуже шкодувала про це, адже повернутися в мистецтво після такої тривалої перерви виявилося нелегко.

Минулого року, в кінці вересня, у Театрі Франка відбулося прослуховування. Я подала свої документи, хоча Назар був у курсі, я все ж вирішила не просити його про допомогу. У списку я зайняла 65-те місце серед акторів другої категорії. Прибула до театру о дев'ятій ранку і чекала своєї черги майже десять годин. Лише о сьомій вечора мене нарешті запросили на сцену. У цей момент у мене почалася тривога, адже над театром збивали "шахеди". Після такого тривалого очікування в голові крутилася лише одна думка: "Боже, тільки б зараз усе не зупинилося". За ці десять годин я пережила, напевно, всі можливі емоції.

Назар попросив мене не приходити на прослуховування. Я дуже хотіла, щоб усе відбулося чесно, адже багато років я була лише дружиною Назара Задніпровського, і всі, напевно, вважали, що все про мене зрозуміло. Пам'ятаю, на прослуховуванні було багато франківців, які займали місця в залі і з інтересом спостерігали за подіями. Хтось проходив повз і запитував: "Що ти тут робиш?" Я відповідала: "Подала документи". Потім мене запитали: "Коли ж ми тебе побачимо?" - "Коли дійде моя черга". І ось, коли я нарешті вийшла на сцену, у залі вже були знайомі обличчя.

Після того, як я завершила прослуховування, мені зауважили: "Ви досить довго йшли до нас". Отже, наразі я проходжу випробувальний період. Моя роль у виставі, яка відбудеться в класі. Як я справилася з цим завданням - тепер вирішувати глядачам та керівництву театру.

Цікаво, чому в соціальних мережах ви використовуєте ім'я Ірина Аврамець. Чи вирішили залишити своє дівоче прізвище?

Коли я засновувала Facebook, перебувала у декретній відпустці і планувала повернутися на "Наше радіо". Багато людей знали мене саме як Ірину Аврамець. Коли з Назаром ми вирішили одружитися, я спочатку подумала про подвійне прізвище. При подачі заяви я так і написала. Назар не заперечував, але коли дізнався, що моє прізвище буде першим, трошки засмутився (сміється). І коли ми нарешті приїхали на розпис, я сказала: "Добре, викресліть моє прізвище. Я візьму його".

На старті нашої бесіди, коли Назар ділився інформацією про свою надмірну завантаженість, ви зауважили, що він, по суті, вже проводить більшу частину свого часу на робочому місці.

В даний момент його часто немає вдома. Він повертається лише ввечері, втомлений після насиченого дня. Йому потрібно забути про всі думки, що накопичилися протягом дня, і підготуватися до нових завдань на завтра. Це особливість його професії, і мені приємно, що я теж працюю в цій сфері і розумію його. Зараз на годиннику 19:33, а вранці о 5:50 я закрила за ним двері. Він звик готувати собі сніданок сам, зазвичай обирає яйця "в мішечку" — це вже стало його традицією. Тобто, прокидається ще раніше, щоб приготувати те, що йому до вподоби. Сьогодні о 18:25 він увійшов до квартири, я приготувала йому одяг, він змінився, і ми вирушили сюди. Його робочий день все ще триває, а додому повернемося пізно, адже завтра у нього знову знімання.

Як ви пригадуєте той час, коли Назар майже не бував вдома, а всі його вільні години проходили поруч із хворою матір'ю, акторкою Зоєю Сивач?

Зараз у неї є кваліфікована медсестра, яка завжди поруч і піклується про неї. Але коли у медсестри вихідні і вона їде додому, Назар на цей час переїжджає до мами.

- А як її здоров'я? Як узагалі протікає хвороба?

Моя мама страждає від хвороби з 45 років, а тепер їй виповнюється 75. Лікарі поставили їй діагноз - розсіяний склероз. Вона перебуває в складному, але стабільному стані. На неї дійсно звертають належну увагу та забезпечують якісний догляд.

На завершення, поділіться враженнями про свою дачу поблизу Києва: чи відвідуєте відомих сусідів?

На дачі є будинок і ділянка землі. Однак поки ми не маємо городини – просто бракує часу. Я повністю віддавалася репетиціям до початку червня, а потім у нас вийшло майже чотири вистави одна за одною. Ми навіть не знали, що Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська живуть десь неподалік. Я лише раз зустріла Анатолія Георгійовича біля маленького магазинчика – це сталося років два тому. Ми не були в гостях ані у них, ані у Станіслава Боклана. Знаєте, ми настільки рідко буваємо на дачі, що коли з'являємося, люди, напевно, дивуються: "О, вони ще тут живуть!" (сміється).

Також на OBOZ.UA ви знайдете інтерв'ю з видатною телеведучою Тетяною Цимбал, де вона ділиться своїми думками про сучасне телебачення, епоху неймовірної популярності та своє життя після слави: "А може, я просто вийду з цього інтерв'ю?"