Бункери та укриття по всьому світу: створили, забули, а тепер знову згадали про них.

Як Європа і світ пройшли шлях від цивільного захисту часів Другої світової до кав'ярень у бомбосховищах, а тепер - назад

Протягом десятиліть концепція бункерів, бомбосховищ і укриттів зазнавала значних змін. Європа пройшла еволюційний шлях: спершу ці споруди сприймалися як укриття для мирного населення від ворожих атак під час війн, потім їх почали розглядати як похмуре нагадування про минуле, що заслуговує на перетворення в культурні простори для виставок і вечірок. Однак сьогодні знову виникає усвідомлення, що питання цивільного захисту стало актуальним у наш час, а не лише сторінкою з історії. Конфлікт між Росією та Україною, а також загроза кліматичних катастроф, актуалізують важливість укриттів і потребу в них як ніколи раніше.

Авіація вказала на потребу та терміни для організації.

У ході Першої світової війни цивільне населення вперше стало жертвою повітряних атак, здійснених німецькими дирижаблями та бомбардувальниками, які націлювались на такі міста, як Лондон і Париж. В той час спеціальних укриттів, таких як бункери чи бомбосховища, ще не було. Люди, подібно до нинішньої ситуації в Києві та Харкові, шукали безпечні місця, ховаючись на підземних станціях метро, у підвалах звичайних будинків або в траншеях, викопаних у парках.

Перші укриття та бункери, призначені саме для цивільного населення, почали будувати між Першою та Другою світовими війнами (1920-1930-ті роки). Причому не зволікали, небезпеку усвідомлювали: саме в цей період бойова авіація перетворилася на потужну зброю, і військові стратеги усвідомили, що у майбутній війні бомбардуватимуть не лише передову, а й мирні міста - бомби стануть одним із дієвих інструментів тиску на цивільне населення, примусу його до капітуляції. Приблизно так само, як колись у середньовіччі цю роль відігравала тривала облога міст з позбавленням населення їжі та води.

У міжвоєнний період уряди багатьох європейських держав усвідомили необхідність створення системи протиповітряної оборони для цивільного населення. У 1920-х роках у Великобританії, Німеччині та Франції почали функціонувати перші державні комітети, відповідальні за питання цивільної оборони. Наприкінці 1930-х років розпочалося масове будівництво спеціально призначених укриттів. Європа швидко наближалась до нової великої війни, про що свідчили численні локальні військові конфлікти, такі як громадянська війна в Іспанії (1936-1939), анексія Австрії нацистською Німеччиною (1938) та окупація Албанії фашистською Італією (1939). Варто зазначити, що під час громадянської війни в Іспанії була створена значна мережа бомбосховищ, які активно будували як прихильники генерала Франко, так і республіканці.

ПРИКЛАД ГРЕЦІЇ: В АФІНАХ ІСНУЄ 12 ТИСЯЧ СХОВИЩ ДЛЯ БОМБ

Однією з перших країн, в якій було реалізовано успішну стратегію захисту цивільного населення, була Греція. Країну очолював авторитарний режим генерала Метаксаса. На початок Другої світової в Афінах було збудовано майже 12 тисяч (!) бомбосховищ, бункерів та інших пунктів захисту. Вони активно використовувалися як для захисту цивільного населення, так і для укриття музейних цінностей. Втім, іноді траплялися прикрі інциденти - наприклад, жінки з високим соціальним статусом категорично відмовлялися знаходитися поряд із тими, хто не належав до аристократії.

Друга світова війна та інтенсивне зведення укриттів для цивільного населення.

У період Другої світової війни спорудження бомбосховищ для мирного населення набуло величезних обсягів з обох сторін фронту.

Нацистська Німеччина збудувала тисячі бетонних бункерів, як надземних, так і підземних, з метою захистити працівників фабрик і жителів міст від масштабних бомбардувань союзників. В той час, як деякі високопосадовці Рейху, зокрема маршал Геринг, з надмірною самовпевненістю стверджували, що "жодна бомба не впаде на святу землю великої Німеччини".

Велика Британія не зводила величезних залізобетонних конструкцій. Натомість, для захисту від бомбардувань, британці активно використовували метро, а тим, хто не мав можливості скористатися цим укриттям, пропонували інші варіанти. Ще у 1938 році уряд розробив та почав безкоштовно роздавати сім'ям "укриття Андерсона" – компактні бункери зі гофрованої сталі, які можна було закопати в саду або на подвір'ї. Вони були досить практичними, швидко встановлювалися (приблизно за дві години), проте мали значні недоліки, особливо в зимовий період – у них було холодно і вогко.

Укриття Андерсона отримали свою назву на честь сера Джона Андерсона, який відповідав за організацію заходів безпеки під час повітряних нальотів Люфтваффе. Протягом Другої світової війни було роздано понад 2 мільйони таких укриттів британським сім'ям. Пізніше їх замінили на металеві укриття Моррісона – конструкцію, схожу на клітку, яку встановлювали в житлових приміщеннях. Укриття Моррісона також швидко монтувалося і могло виконувати функції не лише ліжка, але й обіднього столу.

Яка відмінність між бункерами, збудованими під час Другої світової війни, та тими, що використовувалися в період Холодної війни?

У міжвоєнний період і під час Другої світової основна загроза була від осколків, фугасних і запалювальних авіабомб. Тип укриття був протибомбовий - з товстими бетонними стінами, які мали б захистити від ударної хвилі та пожеж. Це були тимчасові укриття, в яких люди переховувалися під час нальотів ворожої авіації. Під час Холодної війни найбільше боялися ядерного вибуху, радіаційного зараження, хімічної та біологічної зброї. Протирадіаційні бункери (Fallout shelters) мали герметичні системи, багаторівневі фільтри повітря, автономне життєзабезпечення на тижні/місяці.

Тож концепція бункера як захисту цивільного населення від бомбардувань з повітря, яка з'явилася у 1920-1930-х роках, під час Холодної війни трансформувалася під загрозу застосування ядерної зброї.

Бункерні "лідери" епохи Холодної війни

Країнами, де за часів Холодної війни було збудовано найбільше укриттів та бункерів, є Албанія та Швейцарія. Щоправда, в Албанії бункери виконували ще й мілітарну функцію, тоді як у Швейцарії це була мережа цивільних протирадіаційних укриттів для населення.

Під час правління комуністичного диктатора Енвера Ходжі, що тривало з кінця 1960-х до середини 1980-х років, в Албанії була реалізована політика, відома як "бункеризація". У зв'язку з параноїдною зовнішньою політикою, режим, що керувався принципом "всі навколо — вороги", готувався до можливого вторгнення як з боку НАТО, так і з країн Варшавського договору. Бункери зводилися по всій країні: на пляжах, у горах, на міських вулицях і навіть на приватних територіях. Ходжа ставив за мету забезпечити один бункер на чотирьох албанців. В результаті його правління було збудовано понад 700 тисяч бетонних купольних укриттів.

У Швейцарії зведено понад 360 тисяч укриттів. Відповідно до закону про цивільний захист, ухваленого у 1963 році, в країні було запроваджено принцип "кожен громадянин має своє місце в укритті". Сьогодні місткість швейцарських бомбосховищ залишається більшою за кількість населення, перевищуючи 100%.

Подібна ситуація спостерігалася і в Фінляндії. Сусідство з агресивними сусідами - СРСР і Росією - змусило фінів серйозно підійти до питань безпеки. Потреба в створенні укриттів стала очевидною ще під час радянсько-фінської війни в 1939 році. Тому не дивно, що у Фінляндії функціонує одна з найефективніших у світі систем цивільного захисту. У країні збудовано більше 50 тисяч бомбосховищ, здатних вмістити практично все населення.

США: Піклуйся про свою власну безпеку самостійно.

У США під час Холодної війни також масово будували укриття, однак американська модель суттєво відрізнялася від європейської: замість єдиної державної системи протиатомних бункерів тут значною мірою покладалися на приватну ініціативу та пристосування вже існуючих будівель. Бум будівництва приватних сімейних укриттів припав на початок 1960-х років, коли президент Джон Кеннеді закликав американців самостійно подбати про захист своїх родин від радіоактивних опадів. До середини десятиліття, за оцінками, у США було споруджено близько 200 тисяч таких укриттів, проте вони охоплювали лише незначну частину населення. Паралельно уряд запустив Національну програму маркування укриттів: обстежували підвали, станції метро, школи та урядові споруди, які могли забезпечити захист від радіації, і позначали їх спеціальним знаком. Частину таких приміщень централізовано забезпечували водою, медикаментами та запасами їжі. На початку 1970-х років інтерес до приватних бункерів почав згасати: дедалі очевиднішим став масштаб можливих наслідків ядерної війни, а розрядка у відносинах між США та СРСР зменшила страх перед безпосередньою ядерною атакою. Американський досвід показав ще одну особливість Холодної війни: навіть у разі глобальної загрози суспільства могли по-різному визначати, хто саме має відповідати за цивільний захист - держава чи сам громадянин.

Чи перетворилося бомбосховище на музей або арт-простір?

Після розпаду Радянського Союзу та завершення Холодної війни світ, під впливом американського філософа Френсіса Фукуями, опинився в стані ілюзії "кінця історії". Це означало, що демократія здобула верх, а загроза ядерної війни зменшилася. У зв'язку з цим утримання численних бункерів і бомбосховищ стало виглядати недоцільним і витратним, що спонукало до пошуку нових функцій для цих споруд. Наприклад, у Німеччині та інших країнах їх перетворювали на музеї, художні галереї, клуби та навіть готелі.

Одним із найвідоміших прикладів є висотний Рейхсбанбункер у Берліні, який був зведений нацистами під час Другої світової війни для обслуговування працівників та пасажирів німецької залізниці. Після закінчення війни він змінив своє призначення, ставши радянською військовою в'язницею, потім складом для бананів і, зрештою, техно-клубом. На початку 2000-х років будівля перетворилася на приватний музей сучасного мистецтва, де розміщена колекція Бороса. У 1990-х роках подібні укриття набули популярності як майданчики для нічного життя: у берлінських бункерах та інших захищених місцях відкривалися техно-клуби, серед яких були знамениті Tresor і Berghain.

Чимало нацистських протиповітряних веж - у Гамбурзі, Відні та інших містах - перетворили на артцентри, галереї, виставкові зали, клуби й навіть готелі. В Албанії, де за режиму Енвера Ходжі було споруджено сотні тисяч бункерів, більшість споруд занепадає, але деякі отримали нове життя - від кафе й ресторанів до музеїв Bunk'Art 1 та Bunk'Art 2, присвячених історії комуністичної диктатури.

Протягом цього часу по всій Європі сотні укриттів були передані в приватну власність, виключені з обліку цивільної оборони або знищені.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА: РЕНЕСАНС ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ

Після масштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році європейські держави зіткнулися з суворими реаліями: більшість цивільних укриттів виявилися непридатними для використання. Лише кілька країн, які не повірили в "кінець історії" та змогли зберегти свої бомбосховища в належному стані, такі як Швейцарія, Іспанія та Фінляндія. А що ж роблять інші країни?

Уряди європейських країн (зокрема Німеччини, Польщі, країн Балтії) провели аудит наявних сховищ. З'ясувалося, що в Німеччині з двох тисяч укриттів часів Холодної війни придатною залишилася лише невелика частина (на декілька сотень тисяч осіб при населенні 84 млн). МВС Німеччини призупинило програми зняття бункерів з обліку та їхнього продажу приватним особам. В країні створили мобільні застосунки та цифрові карти з переліком найближчих укриттів. Проблему захисту цивільного населення розглядають у рамках нової "Концепції цивільної оборони", розробленої у 2016 році.

У багатьох країнах, замість того щоб зводити нові дорогі монофункціональні бункери, як це було в період Холодної війни, акцент роблять на створенні метрополітенів, підземних паркінгів, а також підвалів шкіл і адміністративних установ. Ці об'єкти можна швидко перетворити на захисні укриття, забезпечивши їх герметизацію та встановлення фільтрів у разі необхідності. Таким чином, будівлі реалізують концепцію подвійного використання.

Сьогодні в Нідерландах не існує жодного активного бомбосховища, хоча на початку 90-х років минулого століття їх налічувалося близько 200. У зв'язку з цим, уряд країни розглядає можливість використання підземних паркінгів як альтернативу.

У Польщі, Норвегії та Фінляндії, які продовжують вдосконалювати свої укриття, вводять нові будівельні норми. Вони вимагають, щоб при зведенні великих житлових та офісних комплексів обов'язково враховували захисні приміщення. Подібні заходи реалізуються в Ізраїлі вже понад 30 років: нові житлові об'єкти там будуються з так званими "мамадами" — спеціальними кімнатами-сховищами з посиленими стінами та герметичними вікнами і дверима. У разі нападу родини зобов'язані перебувати в цих укриттях.

Спокійні десятиліття поступово витіснили з колективної пам'яті досвід війни, разом із цим зникли й навички цивільної оборони. Однак сучасний світ ХХІ століття, особливо на фоні російсько-українського конфлікту, знову вводить у наше повсякденне життя те, що здавалося "віджилою епохою": укриття, правила поведінки під час обстрілів, системи сповіщення та саму концепцію готовності до загроз.

Світлана Шевцова з Києва.

Перше зображення: Німецький музей бункерів, розташований у висотному бункері Фіхтеля та Сакса в Швайнфурті. Усі фотографії, представлені в цій публікації, отримані з Wikipedia.