Дарія Онищенко: Відновлення власного голосу: чому деколонізація важлива для кожного з нас -- Блоги

Сьогодні, коли обговорюють деколонізацію української культури, деякі люди досі вважають це питання справою істориків або мистецтвознавців. Однак насправді мова йде не лише про історію. Головним чином, це стосується того, як світ сприймає Україну сьогодні і як ми самі подаємо нашу власну історію.

Повномасштабна війна зробила очевидним те, що роками залишалося поза увагою: російський наратив досі значною мірою визначає міжнародне сприйняття української культури. Саме тому деколонізація перестала бути академічною темою й стала практичним завданням.

Як функціонує культурне привласнення

Протягом віків Російська імперія, Радянський Союз, а згодом сучасна Росія прагнули інтегрувати українську культуру у свій культурний контекст. Українських художників часто сприймали як частину російської культурної спадщини, українська мова поступово зникала з публічної сфери, а українська культурна традиція зменшувалася до локального варіанту російської.

Це не сталося випадково. Репресії щодо української інтелектуальної еліти, цензурні заходи та процеси русифікації були складовими частинами єдиної політики, наслідки якої ми відчуваємо й досі.

Чому спадщина Малевича перевищує рамки лише художньої сфери?

Часто виникає думка, що мистецтво повинно бути відокремленим від політичних впливів. Проте біографія Казимира Малевича яскраво ілюструє, як культура може слугувати засобом політичного впливу.

Для багатьох у світі Малевич досі залишається передусім російським художником, хоча його життя й творчість нерозривно пов'язані з українським культурним середовищем. Це не просто помилка в біографії - це приклад того, як імперські наративи формують культурну пам'ять.

Створюючи фільм "Малевич", ми намагалися не лише відобразити життя художника, але й висвітлити процес, через який українські імена роками залишалися без свого контексту. Відновлення постаті Малевича в українській історії є не стільки спробою переписати минуле, скільки прагненням зробити його більш змістовним та точним.

Чому ця дискусія залишається складною для Європи?

Під час міжнародних показів фільму я неодноразово бачила, наскільки глибоко російський культурний наратив укорінився навіть у професійному мистецькому середовищі.

Для багатьох європейців українська та російська культури досі сприймаються як складові єдиного культурного контексту. Це сталося завдяки багаторічним зусиллям академічних закладів, музеїв, видавництв та культурної дипломатії, які традиційно розглядали цей регіон через призму російської перспективи.

Отже, зусилля повернути українським художникам їхню спадщину часто трактуються як політичний акт, хоча в дійсності йдеться про відновлення історичної правди.

Мова також є частиною деколонізації

Деколонізація відбувається не лише за межами України. Вона триває і всередині країни.

Ще у 2018 році ми зняли фільм "Забуті", який розповідає про вчительку української мови на окупованому Донбасі. Уже тоді було очевидно, що русифікація - це не питання побуту чи комфорту, а інструмент поступового витіснення української ідентичності. Тоді ця тема багатьом здавалася другорядною. Сьогодні її значення вже не потребує пояснень.

Мова - це не лише спосіб спілкування. Вона є одним із ключових носіїв культури, пам'яті та самоідентифікації, тому саме вона в усі часи ставала однією з головних цілей імперської політики.

Я свідомо обрала українську мову під час Революції Гідності. Це для мене стало не лише питанням мови, а й визначальним кроком у формуванні моїх цінностей.

Не так давно я взяла інтерв'ю у литовського добровольця, який вже кілька років працює бойовим медиком в Збройних силах України. За цей час він настільки вдосконалив свою українську, що може вільно спілкуватися з журналістами. Після таких зустрічей особливо важко сприймати доводи про те, що перейти на українську мову є занадто складним або незручним.

Відновлення власної сутності

Водночас деколонізація не обмежується лише усуненням наслідків імперського впливу. Це також шанс для повторного відкриття та переосмислення власної культури.

Після 2014 року в Україні дедалі помітнішим став інтерес до літератури, музики, дизайну, традиційного мистецтва та локальної історії. Живучи в Німеччині, я бачила, наскільки природною є там повага до регіональної ідентичності. Кожна федеральна земля має свої традиції, діалекти, народний стрій, свята й культурні особливості, і це сприймається як невід'ємна частина спільної німецької культури. Мені здається, Україна сьогодні проходить схожий шлях - відкриває багатство власних регіонів і дедалі частіше осмислює його через кіно, театр, літературу, музику та сучасне мистецтво.

Деколонізація не обмежується лише протистоянням зовнішньому впливу. Вона, насамперед, є процесом відновлення власної культурної самобутності – це можливість самостійно формувати свою історію, висловлюватися своїм голосом і не вимагати виправдань за право української культури на незалежне існування.

Саме з цього, на мою думку, і починається справжня деколонізація.