"Дикий кінь номер дев'ять": у новому фільмі Мартіна Макдони сльози не оминають і ЦРУ.

На екрани вийшла нова стрічка Мартіна Макдони "Дикий кінь номер дев'ять" — вражаюче кіно за участю Джона Малковича та Сема Роквелла, яке вміло викликає співчуття до персонажів, з чиїми руками пов'язана кров. Проте, під покровом дотепних діалогів, чорного гумору та блискучого акторського дуету криється досить складне питання: хто наділив нас правом прощати тих, хто завдає страждання?

Чилі перед державним переворотом 1973 року, який встановив владу генерала Августо Піночета. Колишній агент ЦРУ, Крис, у вражаючому виконанні Джона Малковича, страждає від важкої хвороби та має прагнення підбити підсумки свого життя. Разом із давнім товаришем і колегою Лі, якого зіграв Сем Роквелл, він вирушає на острів Рапа-Нуї, нібито для відпочинку.

Під час відпустки Кріс занурюється у написання своїх мемуарів, згадуючи роки, сповнені таємних місій, переворотів і вбивств, у яких він колись брав участь. З часом стає очевидним, що ця подорож для нього є не лише прощальним вояжем, а й спробою вирішити давні рахунки з власним темним і кривавим минулим.

Зануритися в глибини Рапа-Нуї.

Чим глибше друзі занурюються у свої спогади, тим складніше їм розмежувати каяття від самовиправдання, індивідуальну пам'ять від загальнонаціональних подій, а дружбу від співучасті у тих чи інших діях. На фоні величних пейзажів острова Пасхи їхня подорож перетворюється на цинічну й дедалі більш похмуру комедію про людей, які протягом багатьох років виконували накази імперії, а тепер намагаються знайти спосіб вирватися з системи, якій вони присвятили своє життя, хоча б перед смертю.

Дует Джона Малковича і Сема Роквелла вже встиг здобути визнання критиків як один із найкращих на творчому шляху обох акторів. На Венеційському кінофестивалі Малковича відзначили Кубком Вольпі за видатну чоловічу роль, і тепер експерти прогнозують йому "Оскар".

Також хотілося б відзначити дві невеликі ролі: навіженої дружини Лі у виконанні зірки інді-кіно Паркер Поузі ("Фей Грім", "Світське життя") та цинічного керівника резидентури ЦРУ в Сантьяго, якого зіграв Стів Бушемі. Його персонаж -- збірний образ, навіяний постатями реальних архітекторів чилійського перевороту 1973 року, зокрема Девіда Етлі Філліпса (1922-1988). Бушемі у властивій йому манері створює образ гротескного й водночас моторошного шпигуна старої школи, який так загруз у політичних інтригах і моральній деградації, що зрештою добряче підсів на героїн.

Ще одним, хоч і стислим, але, як завжди, пам’ятним епізодом стало камео Тома Вейтса, який виконав роль брата головного персонажа — літнього фолк-музиканта з лівими поглядами, що давно залишив сцену. Фолк-співак є однією з класичних фігур американської культури. Створений як витончена рима до образу легендарного чилійського фолк-музиканта Віктора Хари, який загинув в перші дні перевороту, персонаж Вейтса символізує іншу Америку — ту, яка заперечує імперську політику своєї країни.

Кіно аморального неспокою

Важко не відчути розчарування, спостерігаючи, як у своєму новому фільмі Макдона надто явно відтворює драматургічну структуру "Банші Інішерина": броманс, почуття провини, страх перед смертю, абсурдна жорстокість та діалоги, які врешті-решт перетворюються на розмови про спасіння душі. Однак уважний глядач міг зауважити, що після вражаючого ансамблевого фільму "Три білборди за межами Еббінга, Міссурі", де його режисура досягла нових висот, Макдона знову звернувся до вже відомих прийомів.

Це розчарування швидко змінюється на значно більш тривожне запитання: чи не є це спробою виправдати вбивцю, руки якого заляпані кров’ю? Чи дійсно ми повинні співчувати цій особі лише через те, що вона з таким магнетизмом прощається з життям, яке було темним, страхітливим і сповненим жахливих злочинів?

Якби "Дикий кінь номер дев'ять" вийшов до "Банші", його, мабуть, сприйняли б як іще один великий прорив Макдони. Тут режисер уперше виводить звичну для себе тему особистої провини на рівень великої історії. Йдеться вже не про те, чи можна пробачити друга, а про те, чи можна спокутувати власне життя, коли твої злочини давно вже стали частиною історичної катастрофи, що зламала тисячі чужих доль.

Саме через це новий фільм Макдони викликає чимало запитань. Це вражаюче, майстерно написане та зняте кіно — від характерних діалогів (адже він починав свою кар'єру як театральний драматург) до вишуканої стилізації під кінематограф 70-х, що останнім часом стало помітною тенденцією. Однак "Дикий кінь номер дев'ять" є абсолютно аморальним твором, який змушує глядача відчувати глибоке незручність.

Останнє слово залишається за катом

У стрічці братів Коен "Після прочитання спалити" (2008) Джон Малкович втілив образ агента ЦРУ з курйозним ім'ям Осборн Кокс, який також записував свої спогади на диктофон. Осборн Кокс і Кріс з фільму "Дикий кінь номер дев'ять" представляють дві інтерпретації одного й того ж персонажа, які існують у контексті майже двох десятиліть еволюції американського міфу про всевидюще й практично всемогутнє ЦРУ.

У Коенів колишній агент ЦРУ вирішує написати свої мемуари, вважаючи себе важливою історичною фігурою. Комічність ситуації в тому, що насправді він є повною нікчемою, а його секрети не цікаві нікого. Саме ЦРУ виглядає як об’ємна бюрократична структура, заповнена такими ж самовпевненими нездарними особами. Його мемуари стають останнім проявом нарцисизму чиновника, який впевнений, що життя обійшлося з ним несправедливо.

У Макдони -- той самий Малкович, те саме ЦРУ, той самий диктофон, але тепер цей комізм обертається чимось моторошним, бо з'ясовується, що ці люди аж ніяк не були нікчемами. Вони справді втручалися в долі цілих держав, брали участь у переворотах і вбивствах, а за рішення ось таких смішних, питущих, сварливих і неймовірно чарівних чоловіків розплачувалися мільйони людей. Так пасхалка стає мало не ключем до всього фільму.

На перший погляд Макдона справді прагне викрити американський імперіалізм, але робить це через образи чарівних американських катів -- і саме їхнє пізнє моральне пробудження зрештою стає емоційним центром картини. І виходить майже непристойна річ: фільм дає злочинцям усе те, за що ми зазвичай любимо героїв -- складність характерів, гумор, уміння дружити, мужність на порозі смерті, сумніви, право на останню сповідь.

Тут виникає захоплива аналогія з минулорічним "Таємним агентом" Клебера Мендоси Філю, хоча ці фільми досліджують одну й ту ж проблему пам'яті з абсолютно різних ракурсів. У "Таємному агенті" державне насильство руйнує людські долі та прагне витерти навіть спогади про них. Проте Мендоса діє навпаки: він відновлює голоси тих, кого режим намагався забути і викреслити з історії.

Таким чином, Мендоса надає фінальне слово жертвам, тоді як Макдона — палачу.

Нагорода для цього ветерана!

Звісно, така моральна дилема викликає певні сумніви. З одного боку, вихований у католицькій традиції Макдона знову ставить питання: чи є якась межа, за якою людина перестає заслуговувати на милосердя? Проте, вводячи глядачів у пастку співчуття до свого персонажа, режисер сам стає жертвою цієї ж пастки. Уявімо на мить, що цей харизматичний та дотепний ветеран з ЦРУ не винен у чилійських подіях півстолітньої давності, а відповідальний за військові злочини росіян на окупованих територіях України.

Виявляється, є досить неприємний аспект — гуманістичний посил фільму функціонує здебільшого завдяки певній дистанції між глядачами та його жертвами. Найсуттєвіше питання, яке Макдона не піднімає, звучить так: хто дав нам право прощати катів? Відповідь на це питання є цинічною і, на жаль, досить очевидною.

За видимістю складного філософського й морального висловлювання дедалі виразніше проступає суто акторський атракціон. Роль Кріса -- це майже ідеальний матеріал для кінозірки масштабу Малковича. Тут можна зіграти водночас чудовисько й людину, крок за кроком підводячи глядача якщо не до прощення, то бодай до бажання пробачити. Це чиста маніпуляція: глядача змушують перейматися не злочинами системи, а особистою екзистенційною тугою головного героя. А національна трагедія Чилі тим часом ризикує стати лише зручним історичним тлом для престижної західної драми про провину, старість і красиве каяття.

І майже до самого завершення Макдоні вдається досягти того, що ми практично не звертаємо уваги на цю заміну.