Фіксація війни в кінематографі та медіа: моральні аспекти, безпекові питання та раціональний підхід.

На 23-му фестивалі документального кіно про права людини "Докудейз.UA" відбулася українська прем'єра фільму "Сліди", створеного Алісою Коваленко у співавторстві з Марисею Нікітюк. Ця стрічка досліджує історії шести жінок, які зазнали сексуального або сексуалізованого насильства в умовах війни (СНПК).

У 2024 році на екрани вийшов фільм Олесі Біди, що представляє собою журналістське розслідування, яке висвітлює зв'язок російських військових із СНПК. Автори стрічки вирішили деперсоніфікувати своїх героїнь за їхніми побажаннями. У роботі Аліси Коваленко представниці спільноти Sema Ukraine відкрито діляться своїми думками -- вони виступають за справедливість для тих, хто вижив, та за покарання злочинців на міжнародному рівні. Крім участі у престижних світових кінофестивалях, фільм також активно демонструється на закритих політичних і правозахисних форумах.

Правозахисна активістка, членкиня правління Sema Ukraine Аліса Коваленко стала першою українкою, яка почала публічно говорити про досвід СНПК. Режисерка отримала його на Донбасі на початку російської агресії, тому підхід до створення фільму був для неї дуже особистим і відповідальним. Разом із керівницею Sema Ukraine Іриною Довгань мисткиня наполягала на тому, щоб Генпрокуратура задокументувала їхні та ще дев'ять випадків СНПК. До 2020 року в Україні не було жодного такого прикладу.

Таким чином, ті, хто вижив, почали активно відстоювати свою ідентичність, перетворюючись на рушійних сил змін.

"У нашій стрічці ми розповідаємо про жінку, яка вперше ділиться своєю історією про зґвалтування та катування. Під час запису її свідчень вона перебувала в жахливому емоційному стані: після втрати житла вона жила в невеликій літній кухні разом із дев'ятьма котами і постійно плакала. Я не була впевнена, чи цей момент потрапить у фільм, адже хотіла, щоб вона сама усвідомила важливість цієї розповіді. Через рік ми організували конференцію про посттравматичне зростання, де я побачила її усміхненою, щасливою, в чудовій сукні. Вона зізналася мені, що тепер готова бути з нами. Таким чином, її голос став своєрідною зброєю, спрямованою проти агресора, але цей вибір вона зробила сама", — поділилася Аліса Коваленко.

Говорячи про процес створення фільму, авторка підкреслює "переваги документального кіно" в порівнянні з журналістською діяльністю, адже воно дозволяє працювати з художніми образами і переходити від конкретних подій до більш глибоких екзистенційних тем. Вона також ділиться досвідом команди, що під час збору матеріалів, зокрема під час експедицій на Херсонщині, стикалася з днями, коли їм доводилося фіксувати до п'яти жахливих історій щодня. Деякі з цих розповідей залишали глибокий слід у душі, але, незважаючи на це, їх потрібно було неодноразово слухати, щоб виділити найзначніші моменти для включення у фільм.

"Мені почали снитися сни про мій полон. Це були якісь варіації мого досвіду з елементами історій інших жінок. Я зрозуміла, що просто психологічно вмираю. І тільки пізніше, коли я почала більше спостерігати за процесом відновлення жінок, коли ми разом із нашою спільнотою почали допомагати їм і підтримувати в реабілітації, я зрозуміла, що цей фільм не про жахіття. Він про торжество гідності над злом", -- Аліса Коваленко.

Протягом років повномасштабної агресії, поряд із численними російськими військовими злочинами, значно зросла кількість осіб, зайнятих їх документуванням та розслідуванням. Підходи до роботи в контексті СНПК також зазнали істотних змін. Команда фільму "Сліди" підкреслює, що діяльність Генеральної прокуратури України та слідчих стає все більш зосередженою на інтересах постраждалих, з акцентом на людський вимір.

Раніше в Україні, наприклад, не знали про кодекс Мурад (Code of Hope), а зараз наша прокуратура вже працює за його принципами. І хоча він був розроблений для роботи з СНПК, він доволі універсальний -- його можна застосовувати й в інших випадках. Ми змінюємося, олюднюються практики й підходи наших колег. І це теж свідчить про цінності в суспільстві. Хоча в нас ще дуже сильними є наративи жертви й віктимності, ця стигма почасти існує навіть у правозахисній сфері. На противагу їм дуже важливо показувати приклади людської сили й відновлення. Такі приклади формують нові нейронні зв'язки, і це впливає на стійкість суспільства загалом.

"Ми були на Берлінале -- це один із найбільших фестивалів світу. Просто уявіть шість жінок, які постраждали від СНПК і тортур. На червоній доріжці. В Берліні. Одна з наших героїнь -- Мефодіївна, їй зараз 78 років. Вона постраждала від зґвалтування і тортур у 75, у селі на Херсонщині. І вона говорить директорці фестивалю Берлінале, наскільки нам важливо отримати високоефективну зброю. Уявляєте? Це дуже круто працює", -- ділиться Аліса Коваленко.

Складність, яка не може існувати без захисту.

Війна -- це складний досвід. Історії людей, які пройшли через травматичні події, неможливо звести до кількох речень або простого пояснення. Лікар-психотерапевт, психіатр, засновник "4help | психотерапія онлайн", автор книги "Хто так жартує?" Олександр Авдєєв розповів, що коли ми говоримо про травму -- полон, сексуальне насильство чи хоча б ДТП, -- йдеться про ситуації, в яких людина втрачає контроль і свою суб'єктність. Саме тому після таких подій вона може відчувати себе жертвою. Стан "це я винен / винна" -- це теж спроба повернути собі цей контроль. Дати людині час пережити складний досвід, починаючи з такої точки, теж може бути дуже важливо. Але стан людини може змінитися, поки автори готуватимуть матеріал, тож, повертаючи їй можливість контролювати, яким він вийде у світ, ми також даємо їй інструмент розвитку і в її посттравматичному стані. Ми не можемо забувати про те, що перед нами -- людина, якій треба пройти цей шлях, а одне з наших завдань -- бути поруч.

Ми всі прагнемо спростити наше життя. Хочемо знати, який овоч є найбільш корисним, щоб саме його обирати. Наш мозок витрачає чимало зусиль, і чим більше ми здатні оптимізувати, тим легше нам жити. Проте, те, що ми часто сприймаємо як чорно-біле мислення, є всього лише частиною нашої адаптації до навколишнього світу. У ситуаціях стресу наші ресурси оперативної пам'яті значно зменшуються, і для виживання нам потрібні ясність і простота. Це певне когнітивне спотворення, яке важливо усвідомлювати, адже воно супроводжуватиме нас ще багато років. Щоб зменшити цю чорно-білого сприйняття, нам необхідна фізична безпека.

Межа, яку не можна перетинати

Не завжди необхідно занурюватись у найдрібніші деталі. Повага до людської гідності є однією з основних цінностей, які ми нині захищаємо, зокрема від агресії з боку Росії, де ці поняття не мають сенсу. Тому важливо зберігати баланс між користю та шкодою. Якщо медіа здатні донести інформацію без завдання шкоди людині, то це слід робити саме так. Коли слідчі повинні дізнатися про важливі, хоч і неприємні деталі для правосуддя, це також варто робити з дотриманням людської гідності. Тут важливі деталі. Проте, як зазначала С'юзан Зонтаг, ми не маємо права перетворювати чужий біль на медійну сенсацію. Саме це відбувається, коли людина перестає сприймати іншу особу як рівноправного, а лише як об'єкт.