Євген Афінеєвський: "Ми розповідаємо про різні дитячі долі: про тих, хто прагнув втекти, кого примусово вивезли, та тих, кому змінили свідомість".

Євген Афінеєвський — американський режисер українського походження, який здобув популярність завдяки своїм документальним фільмам, таким як "Зима у вогні", "Сльози з Сирії" та "Свобода у вогні". Раніше він створив більше тридцяти мюзиклів в Ізраїлі та працював у Голлівуді, але саме його роботи про революції та війни принесли йому визнання і номінації на нагороди "Оскар" і "Еммі".

Новий фільм Афінеєвського "Діти у вогні" присвячений українським дітям, які пережили війну, окупацію та втрати. Героями фільму стали восьмеро дітей (вік вказано станом на початок повномасштабного вторгнення):

Прем'єра нового фільму відбулася у Великій Британії, на 33-му Міжнародному кінофестивалі Raindance, де стрічка отримала почесну згадку від журі. Перші покази також пройшли в Німеччині в рамках Мюнхенської конференції. 2 жовтня 2025 року українська аудиторія вперше побачила цю роботу — у Києві, в рамках Одеського міжнародного кінофестивалю 2025. Фільм здобув дві головні нагороди на 64-му телефестивалі в Монте-Карло: спеціальний приз AMADE та спеціальний приз журі.

"Детектор медіа" провів бесіду з режисером, в якій він розповів про свій перехід від медицини до кінематографу, про знамените знамено Майдану, яке опинилося у Ватикані, про всесвітнє занепокоєння війною та про звучання голосів українських дітей.

Євгене, українці, які вже чотири роки переживають масштабну війну, мають свої пріоритети. Наприклад, коли мова йде про наступний збір коштів для Збройних Сил України, для нас важливо розуміти, як це вплине на ситуацію на фронті. Які зміни, на вашу думку, повинен викликати фільм "Діти у вогні"?

Україна змогла вистояти не лише завдяки підтримці з боку Європи та США. Основною силою стали також внутрішні резерви. Основна заслуга у витривалості країни належить волонтерам. Їхня діяльність, збори ресурсів — як в Україні, так і за її межами — стали тією основою, на якій трималася країна.

Зараз ми в ситуації, коли й Україна, і світ втомилися від війни. Та якщо для світу війна й напруга почалася у 2022 році, то для України -- ще 20 лютого 2014-го, коли "зелені чоловічки" перейшли кордон, і почалася анексія Криму, АТО, Іловайський котел, війна на сході. Для світу тоді "червоною лінією" став рейс MH-17 -- збитий літак із невинними людьми. Але для України війна тривала вже тоді, хоча світ не приділяв цьому належної уваги.

Якщо б у той час міжнародна спільнота вжила тих же санкцій, які були введені у 2022 році, можливо, агресія вдалося б стримати. Адже злочини не можуть залишатися без наслідків. А вони, на жаль, залишилися безкарними, що врешті-решт призвело до подій 2022 року.

Відтоді минуло вже три роки. Ми живемо всередині варварського котла, де ллється невинна кров. І в цій утомі фільм про дітей, де кожна історія вміщує і біль війни, і дух перемоги, може багато що змінити. Дух цих дітей, попри все, не зламався. Вони вірять у майбутнє і живуть ним. Сам фільм уособлює те, за що сьогодні їхні батьки стоять на передовій і віддають життя: за майбутнє нескореної України, за молоду країну, яка несе в собі силу, гідність і незламність.

Мабуть, цей фільм зараз може дати Україні друге дихання. Народ дуже втомився. А ці діти -- вони здатні рухатися вперед, бачити майбутнє. І це підтримує і надихає -- особливо тих воїнів, які втратили кінцівки, а також тих, хто готується йти воювати на передову. У Superhumans і Unbroken проходять реабілітацію багато захисників України. Багато хто впадає в депресію. Я зустрічав хлопців із важким ПТСР -- їх "кидає" хвилями. Думаю, цей фільм через історії Яни Степаненко, Ромчика Олексіва, Саші Паскаль може дати їм дуже багато. Він може показати воїнам, які повернулися без рук чи ніг, заради чого вони боролися. І водночас -- що навіть втративши кінцівки, можна жити, вірити й іти далі.

Цей фільм має потенціал знову привернути увагу глобальної спільноти до України, спонукаючи людей глибше зрозуміти складну ситуацію. Важливо усвідомити, що пролиття крові не є марним, і його необхідно зупинити якомога швидше, перш за все заради дітей, які лише розпочинають свій життєвий шлях. Вони дорослішають у лічені миті. За короткий проміжок часу дитина може змінитися назавжди, і в 12 років почати мислити так, як це роблять вісімнадцятирічні.

Яна Степаненко, центральна постать стрічки "Діти у вогні". Зображення: Unbroken Ukraine/Facebook

Олександра Паскаль, героїня фільму "Діти у вогні". Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

Цей фільм має потужний емоційний та моральний вплив: від підняття духу на теренах України до пробудження свідомості в глобальному масштабі. Він закликає до припинення війни, акцентуючи увагу на тих, хто переживає найбільші страждання, і водночас виявляє жахливі злочинні наміри Росії стосовно українських дітей.

Відбувається справжнє варварство. На думку спадають слова керівника російської "Юнармії" Кононенка: "Ваші діти — це наша майбутня елітна армія". Це викликає жах і нагадує про історію яничарів в Османській імперії, коли дітей відлучали від сімей, перетворюючи їх на безжальних воїнів, позбавлених любові і родинного тепла.

Що можуть подарувати батьки своїм нащадкам? Любов та знання. Але що стається, коли війна забирає батьків? Діти потрапляють у ситуацію, де замість підтримки та розвитку отримують лише сувору дисципліну. Російська "юнармія" починає вербувати дітей з восьми років, і це в певному сенсі вже перевершує гітлер'югенд. Ця реальність дійсно лякає.

Тому цей фільм може повернути людей до розмови про війну, про її ціну і про те, за що насправді бореться Україна. У цьому, як на мене, й полягає головна мета стрічки.

Коли ви вперше почали розвивати концепцію цього фільму?

У період подій на Майдані в 2013-2014 роках там був Рома Савельєв, відомий як "циганчук Майдану". Для мене він уособлював образ Гавроша цієї революції. На вулиці Інститутській він схопив мегафон, піднявся на барикаду, незважаючи на небезпеку, і закликав: "Правий сектор – вперед!" Це зафіксовано на відео. Справжній Гаврош у дії.

Пізніше я створив фільм "Сльози з Сирії", де особливу увагу приділив дітям, що стало для мене дуже важливим. У "Свободі у вогні" я також взяв інтерв'ю у багатьох дітей. Після цього не раз чув від людей: "Женю, тобі варто зняти окремий фільм, в якому звучатиме лише голос дітей". У "Свободі у вогні" є моменти, де діти висловлюють свої думки з неймовірним натхненням, уявою та любов'ю... Вони сповнені енергії. Тоді я зрозумів, як важливо надати дітям окрему платформу для їхніх голосів.

Розуміючи, що світ достатньо втомився від війни в Україні, я збагнув, що мені потрібно об'єднати світ чимось спільним для всіх нас. Діти -- це святе. Ми всі живемо заради дитячої усмішки. Саме це надихнуло мене зробити фільм, у якому говоритимуть лише діти. Фільм від дітей до дорослих.

Чи виникали у вас сумніви щодо того, що зможете витримати емоційний тягар і не зануритеся у дитячі переживання?

Це сталося. Коли я почав робити свої перші нотатки, відчув, як всередині мене все руйнується. Я ж не залізний, я просто людина. Ніколи не забуду момент, коли в 2022 році, після розмови з Анею Зайцевою, яка разом із маленьким сином пережила облогу Маріуполя, вибиралася з "Азовсталі" і стала героїнею фільму "Свобода у вогні". Тоді я тримав на руках її сина, обіймав інших дітей, чиї батьки були в полоні або загинули... Вони тягнулися до мене. І коли я виїжджав, сльози просто заливавали мої щоки. Я не витримав — у мене стався зрив.

Перед початком роботи над фільмом я переглядав відео про атаки на залізничний вокзал у Краматорську та на Вінницю, де постраждав Ромчик, і натрапив на безліч матеріалів. Коли в жовтні 2023 року розпочалися зйомки, перші інтерв'ю з Яною Степаненко, Ромкою, Сашею та іншими тяжкопораненими дітьми справили на мене великий вплив. Я бачив хлопчика, який втратив половину голови, і спостерігав за процесом його відновлення. Йому було приблизно 13-14 років, а за розвитком він відповідав моєму дворічному сину. Це було справді важко.

Тринадцятирічний Роман Савельєв на київському Майдані в грудні 2013 року. Кадр з фільму Євгена Афінеєвського "Зима у вогні: Боротьба України за свободу", 2015 року.

Фотосесія Роми Савельєва, літо 2014 року. Знімок надано з архіву Євгена Афінеєвського.

Я звернувся до Ані, яка допомагала мені з перекладом: "Розумієш, ми обидва батьки, і наші діти одного віку. Не впевнений, що зможу зняти цей фільм про дітей. Просто не зможу витримати". Вона відповіла мені: "Женю, вони витримали. Вони здобули перемогу. І ти теж це зробиш — заради них. Якщо вони змогли, значить, зможеш і ти".

Ця фраза мені дуже запам'яталася, бо я справді не вірив, що витримаю. Кожна історія -- окреме випробування. Ти не віриш своїм вухам, коли це чуєш, і не віриш очам, коли це бачиш.

Отже, я стверджую: ці діти схожі на солдатів, які повернулися з війни без кінцівок, але вони демонструють, що навіть після таких випробувань можна вести повноцінне життя. І солдати також здатні на це.

Анна Зайцева разом із сином під час зустрічі з Папою Франциском. Зображення: архів Євгена Афінеєвського.

Яким чином ви відбирали персонажів для зйомок у фільмі?

Кожну історію, яку я мав намір розповісти, я формував як кінорежисер, прагнучи створити чітку структуру: зав'язку, розвиток подій і завершення. Зав'язка — це контекст: де герої знаходилися, звідки вони прийшли та як потрапили у вир війни. Середина — це шлях, який вони пройшли, з усіма труднощами, що їх спіткали, а фінал — переможний результат. Ще з часів Майдану я усвідомив одну істину: народ України неможливо зламати, неможливо змусити його коритися. Якщо ви переглянете фільм "Свобода у вогні", що є продовженням "Зими у вогні", ви побачите, як люди зустрічають ворога з усмішками та жартами...

"Вогняна свобода" — це стрічка, що відображає незламний характер українців. Я прагнув донести, що наш народ є не жертвою, а справжнім захисником своєї Батьківщини, історії та культури. Вони не просто жертви, а справжні переможці.

Із дітьми ситуація схожа. Я прагнув продемонструвати незламний дух малечі, яка вже здобула перемогу. Саме з цієї причини я вибирав розповіді, що ілюструють, як діти пережили численні труднощі і досягли певних успіхів після цього.

Яна, Саша і Рома -- попри серйозні травми війни, ніби випереджають самих себе. Богдан -- складний шлях повернення. Зараз він займається музикою і хоче, щоб усі діти повернулися додому. Вірить у це. Він став амбасадором тих, хто ще перебуває в депортації та окупації.

Але якщо подивитися на кожного з них, то кожен несе у собі голос сотень і тисяч таких самих дітей із подібними історіями. Так, можливо, в чомусь Саша і Яна схожі, але для мене вони різні. Як і Рома, Валерія та Сергій -- у кожного своя історія.

З Ромою Олексівим, який став героєм стрічки "Діти у вогні". Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

На закритому показі стрічки "Діти у вогні" режисера Євгена Афінеєвського, що відбувся 15 лютого 2025 року в Мюнхені, були присутні Влад, Рома, Валерія, Вікторія, сам режисер Євген Афінеєвський, а також Натанаель Лімінскі, міністр федеральних, європейських і міжнародних справ та засобів масової інформації Німеччини. Фото з події надано архівом Євгена Афінеєвського.

Валерія та Сергій — діти, які пережили жахливі втрати, і цей фільм ілюструє їхню подорож додому. Валерію насильно відправили до табору, не давши змоги повернутися, а Сергія намагалися примусити вступити до армії в Росії. Ми висвітлюємо різноманітні дитячі історії: тих, хто прагне втекти, тих, кого насильно вивезли, і тих, кому промили мізки. Це, на жаль, наша сучасна дійсність. Проте мені було важливо, щоб кожна з цих історій, подібно до хорошої казки, мала свій щасливий кінець.

Сьогодні ми не в змозі надати голос тим дітям, які знаходяться в Росії, або маленькому трирічному хлопчику, чий життєвий шлях обірвався через дії російського дрону. Однак ми можемо надати можливість Ромі поділитися своєю історією, розповівши про те, як російські ракети зруйнували його світ і як він став свідком загибелі матері. Від імені трирічної дитини, яка ніколи більше не зможе висловити свої почуття, Рома і Яна мають шанс передати свої переживання, щоб повернутися до цього світу, творити добро і стати прикладом для майбутніх поколінь України.

У випадку з Валерією ви застосували творчий підхід, розповівши історію через призму дівчинки, яка почала записувати свої думки в щоденнику з перших днів повномасштабної агресії.

Так, Валерія веде щоденник. Саме ви зв'язали мене з ініціаторкою проєкту Христиною Храновською, яка зібрала воєнні щоденники, написані дітьми. У нашому фільмі ми створили сторінки щоденників, але я прагнула включити справжні. І ми досягли цього завдяки її проєкту "Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей", наповнивши наш фільм реальними сторінками дитячих щоденників.

Анімаційні сцени з фільму "Діти в полум'ї"

У вашій стрічці практично відсутні дорослі персонажі. З чим це пов'язано?

Я не мав наміру знімати дорослих, за винятком кількох випадків. Як уже зазначалося, це фільм, створений дітьми для дорослої аудиторії. Я не проводив інтерв'ю з Дмитром Лубінцем, Дар'єю Герасимчук чи Миколою Кулебою. Проте саме Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Уповноважена Президента з прав дитини та дитячої реабілітації, а також колишній Уповноважений Президента з прав дитини стали тими дорослими, які сприяли процесу зйомок з дітьми. І, звісно, особлива подяка їхнім командам за весь необхідний супровід і підтримку.

Наприклад, у моєму фільмі фігурує Сергій Чередніченко – повнолітній молодий чоловік, якого повернула організація Save Ukraine, заснована Кулебою та під керівництвом офісу Дмитра Лубінця. Обидві команди – з офісу Уповноваженого з прав людини та Save Ukraine – суттєво підтримали мене у створенні цієї історії.

Я замінив медичних працівників у лікарнях на розповідь Валерії, оскільки не прагнув вводити нових дорослих персонажів – хотів максимально зосередитися на дітях. Не міг обійти стороною історію Ніни Власової, адже вона є матір'ю Вероніки і відіграє ключову роль у цій розповіді. Тому вирішив її включити. Окреме спасибі офісу Дмитра Лубінця, який не лише організував спеціальне слухання в ООН для висвітлення історії насильства та переслідувань Вероніки, але й надав нам відеоматеріали, що дозволили детально розповісти про життя дівчинки.

Валерія Сидорова: Для мене цей фільм максимально реалістично описує події, які відбувалися в моєму житті. Вони показані без прикрас, і саме це робить його дуже емоційним. У центрі сюжету - діти, і історію розповідають саме вони, що додає щирості та глибини. Фільм показує реальну картину дитячого життя, а анімація виконана дуже гарно і реалістично. Основна особливість фільму - це показ дитячих перемог у фіналі, що створює відчуття надії і залишає сильний емоційний ефект.

Цей досвід став для мене надзвичайно цінним, адже я мала можливість спостерігати за собою з боку. У фільмі відображено різні етапи мого життя — від 17-річної дівчини, яка щойно повернулася, до дорослої жінки, якою я є сьогодні. Фільм супроводжував мене через безліч змін і життєвих перипетій. Окрім того, участь у цьому проекті принесла численні нові знайомства: ми продовжуємо спілкуватися з іншими учасниками, з деякими з них навіть потоваришували. Оскільки ми живемо в близькості один до одного, маємо можливість регулярно зустрічатися та підтримувати зв'язок. Усе це — нові знайомства, нові країни — я можу завдячувати саме фільму!

У фільмі з’являється Перша леді, що дозволяє мені представити державу через постать Олени Зеленської. Я вирішив залишити поза увагою Путіна, Кононенка та Львову-Бєлову — уповноважену президента Росії з прав дитини, яка не лише сприяла депортації українських неповнолітніх, але й брала участь у викраденні дітей з тимчасово окупованих територій України — на контрасті з Богданом Єрмохіним. Це створює можливість для відображення як брехні, так і правди. Коли Богдан заявляє: "Я втікав звідти", а Бєлова запевняє: "Та ні, він наш патріот! Він допомагав нашим солдатам, я його особисто знаю!" — це яскравий приклад того, як неправда може видаватися за правду.

Я згадую Путіна, оскільки його висловлювання фактично слугують доказами для міжнародного суду в Гаазі. Він прямо зазначає: "Сьогодні війни виграють не полководці, а вчителі та священики". Хоча це формулювання трохи адаптоване, суть залишається без змін: Росія намагається змінити свідомість молоді, яка згодом стане її патріотичними солдатами. Для Путіна не існує жодних кордонів.

Ця різка заява, адресована молодому російському поколінню навіть із посмішкою, дає дуже сильний сигнал про те, щоб Захід прокинувся, про те, що світ і його лідери повинні її почути. Тому що вони досі не усвідомлюють загрози. Коли політики дивляться цей фільм, вони починають розуміти: небезпека реальна. У кожному жарті -- тільки частка жарту, а Путін, попри посмішку, не жартує.

Кожне століття приносить з собою видатних особистостей — Наполеона, Гітлера, Путіна. Це освічені, але жахливі фігури, які прагнуть підкорити світ. З часом зброя стає все більш потужною, смертоносною і здатною вражати в масовому масштабі. В результаті, вона забирає набагато більше життів.

Головні персонажі стрічки "Діти у вогні" Валерія Сидорова і Вероніка Власова. Світлина: "Детектор медіа".

Яка доля очікує на інтерв'ю дітей, що не потрапили в об'єктив камери?

-- Для мене кожна історія у фільмі -- це символ. Наприклад, історія Богдана почалася так само як у багатьох хлопців, яких вивозили. Я записував інтерв'ю з дітьми, зокрема з Маріуполя. Декого вдалося повернути: в певний момент опікун зміг вивезти їх з окупованої Росією частини Донецької області. Їх, на відміну від Богдана й інших дітей зі "списку 31", не встигли відправити до Москви.

Ці діти вже повернулися, і тепер вони повільно відновлюють себе, поступово перебудовуючи своє життя. Їхній досвід не був таким драматичним, як у Богдана Єрмохіна, який не раз намагався втекти — це самостійно є потужним вчинком. Багато з хлопців, з якими я спілкувався, не мали сміливості на такі кроки.

Мені не хотілося обмежуватися простим викладом: "забрали – повернули". Я хотів відобразити ту дійсність, з якою стикаються діти та організації, що працюють в Україні, зокрема Українська мережа за права дитини, що займається процесом повернення. Історій, подібних до тієї, що має Богдан Єрмохін, існує значно більше.

Відверто зізнаюся: я створив вісім історій, хоча голлівудські експерти радили зупинитися на чотирьох або, в кращому випадку, шести. Але для мене було важливо продемонструвати різні аспекти, адже кожна з цих історій є символом.

-- У фільмі ви використали анімацію. Розкажіть, будь ласка, з якою метою?

-- Коли я працював над фільмом "Сльози з Сирії", пам'ятаю, як багато хто не міг дивитися на криваві кадри. Як я вже казав, світ утомився від війни. І якби я знову показав класичні кадри -- жорсткі, приголомшливі, -- люди відвернулися б від екранів. Я також не хотів знову повторювати криваві воєнні кадри з новин. Мені хотілося створити світ, яким його бачать діти, коли малюють. Малювання супроводжувало майже кожну розмову з дітьми -- це була частина терапії, яку проводили психологи й психотерапевти. І саме це бажання привело мене до анімаційної форми.

Одночасно мені було необхідно залишатися на зв'язку з реальністю. Тому я злив два різні світи – анімаційний та документальний – і регулярно переміщуюсь між ними. Це дозволяє дорослим сприймати війну через призму дитячих вражень.

Анімаційний герой Владислава Буряка. Сцена з фільму "Діти в полум'ї".

Для мене, як глядачки, ці зміни від анімації до документального стилю виглядали надзвичайно природно.

Дякую! Ми провели тестування в США, і глядачі не помічали, коли відбувається перехід. Це величезна заслуга української команди аніматорів. На початку я зазначив: "Нам потрібна анімація, але не звичайна 2D, а щось об'ємне, тривимірне". Адже ми сприймаємо світ у глибину і просторі, відчуваючи паралакс. Мені було важливо передати це в такій формі. Незважаючи на різноманітні труднощі, такі як відсутність освітлення та нестабільні умови, українська команда створила анімацію, яка не дратує око під час переходів між ігровими моментами та анімацією, а навпаки, плавно веде глядача між різними візуальними стилями. Це було принципово важливо для мене: щоб перехід не відволікав і не зупиняв увагу, а навпаки, спрямовував далі у кожну з історій фільму.

Я не хотів класичну 3D-анімацію -- щось на кшталт "лялькового театру". Хотілося чогось посередині. І над цим художники довго працювали. Спочатку для кожного переходу ми пробували ротоскопію -- коли малюнок накладається на відеокадр. Це є у фільмі: сцена на вокзалі в Краматорську, момент із Ромчиком, коли він встає з ліжка і йде з мамою. Але ротоскопія працювала не всюди, тож я залишив її лише в окремих епізодах.

Це був унікальний досвід -- раніше я не працював із художньою анімацією. У 2008 році в мене була анімаційна заставка в художньому фільмі, але тут -- інша глибина й масштаб. І я дуже вдячний анімаційній студії "Карандаш". Я знаю їх ще з 2014 року, коли працював над фільмом "Зима у вогні", а вони в тій самій будівлі й на тому самому поверсі, тільки в інших офісах створювали мультфільм "Микита Кожум'яка". І от я повернувся до них -- і вони вклали душу й серце в цю роботу.

Всі основні аніматори та звукорежисери ретельно занурились у всебічне дослідження та відтворення подій. Вони витрачали години на спілкування з дітьми, зокрема, з Владом, відтворюючи всі моменти, що відбувалися в поліцейському відділку. З Владом ми проводили безліч годин на zoom-дзвінках, детально опрацьовуючи кожен нюанс.

З Веронікою було так само. Ми буквально розбирали кожен її допит на частини. Для підтвердження мені надсилали усі деталі. Вони шукали місця, де могла бути Вероніка, за допомогою Google, знаходили фотографії і відтворювали ситуації. Ми навіть виявили той самий фасад дитячого будинку "Большая медведица". Саме за цим фасадом ми створили будівлю, в якій була Вероніка, спираючись на оригінальні знімки. Персонажі – це абсолютно точне втілення.

Вероніка Власова: Цей фільм залишив у мені глибокі емоції. Це не просто наратив, а жива реальність про дитинство, яке було знищене війною. Спостерігати за стражданнями, втратою та водночас неймовірною силою дітей було важко, але надзвичайно важливо. Ця стрічка спонукає переглянути цінність кожного мирного дня і підкреслює, наскільки важливо захищати найуразливіших серед нас.

Участь у цій документальній ініціативі надала мені відчуття відповідальності та сили свого голосу. Я усвідомила, що навіть наша індивідуальна історія може стати важливою частиною загального свідчення для людства. Це зміцнило мою віру в те, що правда заслуговує на те, щоб бути почутою, і продемонструвало, що навіть через труднощі можна відкрити нові горизонти та можливості для особистісного зростання.

Анімація у цьому фільмі виконала роль не тільки художнього елемента, але й стала важливим засобом для запобігання ретравматизації як у дітей-учасників, так і в глядачів. Ви вже згадували про участь психологів під час бесід з дітьми. Проте у фільмі звучать їхні голоси. Наскільки складним було повертати дитину до її переживань, і як вам вдалося це зробити, не провокуючи повторної травми?

Я намагався уникати травматичних тем настільки, наскільки це було можливо. Проте траплялися ситуації, коли діти виходили з себе — можу з упевненістю це підтвердити. У такі моменти я одразу залучав психолога. Ми зупиняли заняття, і він миттєво брав ситуацію під свій професійний контроль.

Бо я знаю з власного досвіду: не завжди можна йти в те, що болить. Це як відкрита рана, яка знову починає кровоточити -- й тоді потрібен хтось, хто зупинить цю кровотечу. Були моменти, коли ми просто гальмували, зупинялися.

-- Скажіть, будь ласка, а якою була перша реакція дітей на фільм? Вони бачили своїх героїв на екрані?

На даний момент фільм переглянули п'ятеро дітей, а також їхні батьки та опікуни. Влад, Рома, Валерія та Вероніка відвідали показ у Німеччині під час Мюнхенської конференції з питань безпеки. Яна разом із матір'ю насолодилася стрічкою на 16-му Одеському кінофестивалі.

Чому ви не демонструєте фільм іншим персонажам?

Я б не ризикував з показом фільму без участі психологів. Кожна дитина спочатку мала індивідуальну консультацію зі спеціалістом, який визначав, чи готова вона до перегляду. Дехто з них уже досяг 18 років і має право самостійно приймати рішення. Однак, наприклад, для Роми та Вероніки остаточне рішення приймав саме психолог. Після перегляду діти були глибоко зворушені та вражені.

Підкреслюю ще раз: я не прагну викликати повторну травматизацію, тому не буду нав’язувати перегляд фільму. Коли він стане доступним для широкої аудиторії, батьки, якщо вважатимуть за доцільне, зможуть показати його своїм дітям. Проте просто так надсилати фільм з проханням "подивіться" – мені не хочеться.

У ході однієї з ваших виступів ви наводили вислів Папи Римського Франциска: "Діти не є просто цифрами. Вони мають свої обличчя, імена та історії. Кожна дитина — це священний дар". Поділіться, будь ласка, своїми враженнями про стосунки з понтифіком. Чи підтвердив він свою підтримку вашого фільму?

-- Так, він справді був частиною цього проєкту. У 2023 році єдиний фільм, який Папа Франциск дивився від початку до кінця -- і навіть двічі -- це "Свобода у вогні". Він хотів зрозуміти, відчути й донести це до світу. У 2023 -- 2024 роках, працюючи над фільмом "Діти у вогні", я бачився з Папою Франциском майже щомісяця і ділився з ним історіями дітей. Під час свого візиту в листопаді 2024 року я показав йому вже повністю готові, з анімацією і монтажем, eсі три сцени з Яною, Ромою і Сашею. Яну й Рому він знав особисто (тому що вони вже були у Ватикані кілька разів), Сашу -- ні, але знав про неї з мого фільму. У мене є багато відео та фотографій sз Ватикану, де діти разом sз ним.

Я ніколи не забуду момент, коли він дивився ці три сцени з фільму і в його очах з'явилися сльози. Зазвичай люди бачать у ньому роль, а не людину. А я бачив у ньому передусім людину -- просту, добру, щиру, готову подати руку в будь-який момент і поділитися останнім, що має.

З Папою Франциском Фото: архів Євгена Афінеєвського

Він неодноразово зустрічався з дітьми. Тема дітей для нього була надзвичайно важливою протягом усього часу його понтифікату. За лаштунками він реально допомагав -- сприяв поверненню українських дітей додому через кардинала Маттео Дзуппі, якого сам призначив для цієї місії. З обранням нового Папи Лева XIV весь процес сприяння поверненню дітей був заморожений. 20 листопада 2025 року президент Зеленський звернувся до Папи Лева XIV з проханням відновити роботу з надання допомоги.

Роман Олексів, Яна Стапаненко та інші діти мали можливість зустрітися з Папою Франциском. Фото надано архівом Євгена Афінеєвського.

-- Як ваше спілкування з Папою Франциском вплинуло на вас?

Є особи, які справді великі, але при цьому залишаються серед нас. Вони не схожі на президентів, що хизуються перед камерами. Натомість, вони прагнуть використовувати ці камери для того, щоб підтримати інших і звернути увагу на важливі проблеми.

Він згадував про Бучу в той момент, коли про це місто тільки почали дізнаватися. Його слова привернули увагу до цієї трагедії. Він телефонував Путіну, намагаючись переконати його у відкритті гуманітарних коридорів для порятунку цивільних, які застрягли під Азовсталлю, але не робив це на весь світ. Тому можу з упевненістю сказати: Франциск — це справжній Франциск. Мені його дуже не вистачає.

Подорожуючи по світу і виступаючи перед журналістами, він акцентував увагу на важливих і чутливих питаннях. Я прагну реалізувати те ж саме через свої кінопроекти. Це те, що нас об'єднує: ми обидва не переслідуємо фінансову вигоду. Кожен у своїй сфері намагається підтримувати людей, надавати голос тим, хто його не має, і привертати увагу до важливих проблем. І, можливо, саме ця спільна мета нас зблизила.

Я створив три фільми, присвячені Україні, і жоден з них не був профінансований студією. Вже другий фільм за останні три роки я фактично реалізую за власні кошти. Найголовніше для мене – надати голос українському народу. Я не отримував жодної підтримки з боку держави, Міністерства культури чи інших організацій. Навіть на промоцію, маркетинг та дистрибуцію стрічки "Свобода у вогні" я витратив свої власні ресурси.

Проведення інтерв'ю з дітьми для стрічки "Діти у вогні". Фото: архів Євгена Афінеєвського.

-- У прикінцевих титрах ви буквально поіменно дякуєте людям й організаціям -- і їх сила-силенна. Розкажіть, хто вам допомагав і, навпаки, яких проблем ви не очікували?

Кажуть, що для виховання дитини потрібно ціле село. А щоб створити кіно — ще більше. Я ніколи не прагнув робити все наодинці. Для цього потрібна надійна команда та віддані колеги. Щиро кажучи, багато чудових людей відгукнулися на моє прохання про допомогу, тож я завжди висловлюю свою вдячність у своїх фільмах — тому мої титри завжди довгі.

Хочу висловити свою подяку команді "Української мережі за права дитини". Особливу вдячність адресую колегам, які співпрацювали з Іриною Сусловою, Представницею Уповноваженого з прав дитини ("ДМ"), під час зйомок дітей в Центрі захисту прав дітей. Щиро дякую омбудсману Дмитру Лубінцю та його команді за підтримку. Також висловлюю вдячність Координаційному центру з розвитку сімейного виховання та догляду за дітьми під керівництвом Ірини Тулякової, а також психологам, які працюють з дітьми з 2014 року.

У жовтні 2023 року я прибув до Києва. Після зустрічі з Першою леді України Оленою Зеленською я вирушив до Львова, де почав зйомки разом із командою фонду Unbroken. Саме в цьому місті я натрапив на вражаючі історії, які стали основою для драматургії фільму, зокрема історії Яни, Роми та ще кількох дітей.

Під час подорожі до Львова я відвідав дитячий реабілітаційний табір Gen. Ukrainian, заснований Оксаною Лебедєвою. Ця громадська організація займається розробкою програм психологічної реабілітації для дітей і підлітків, які постраждали від війни. Я мав можливість записати одне з перших інтерв'ю з дитиною, яке, на жаль, не увійшло до фільму, але дозволило мені глибше зрозуміти ситуацію в Україні. Реабілітаційні табори, які організовує Оксана, справді є надзвичайно важливими для повного відновлення дітей від пережитих травм.

Богдана Єрмохіна вдалося повернути завдяки величезним зусиллям адвоката Катерини Бобровської та багатьох інших людей в Україні, а також завдяки особистій участі кардинала Маттео Дзуппі — це підтверджено. Навіть Львова-Бєлова визнала це, опублікувавши в своєму телеграм-каналі, що повернення Єрмохіна стало можливим завдяки спільним зусиллям кардинала Дзуппі та Святого Престолу.

Якщо повернутися до 2022 -- 2024 років, Папа Франциск зробив свій незламний внесок у надання голосу українському народу та порятунок їхніх життів. Наприклад, людей із Маріуполя, які опинилися в пастці під Азовсталлю, вдалося вивезти завдяки відкриттю гуманітарного коридору, й він зробив це можливим. Тоді були дзвінки Путіну -- про це майже ніхто не знає. Він мені якось сказав: "Женю, дива відбуваються в тиші -- miracles happen in silence", і він справді дотримувався цього. Повернення перших азовстальців, великий обмін жінок у 2022 році -- усе це проходило через нього.

Що стосується викликів, то найзначнішим з них є війна. Крім того, варто врахувати психологічні аспекти: дітям необхідний особливо чутливий підхід. Я щиро вдячний команді психологів, які підтримували нас на кожному етапі. Без їхньої допомоги все було б набагато важче.

Владислав Буряк: Для мене цей фільм унікальний і показовий. Мене вразило як в нашому фільмі все гармонійно поєднано, передано. Також вразили повні історії інших дітей - учасників цього фільму. Їхній героїзм, мужність та те, що вони не втратили своє "я" та обличчя. Попри свій досвід вони своїми історіями надихають інших.

Ця стрічка додала мені впевненості в нашій спільній роботі заради перемоги - у тому, що ми рухаємося правильним шляхом, можемо вражати, надихати й реально змінювати ситуацію своєю стійкістю та мужністю.

-- Євгене, поговорімо про початок вашої кар'єри. Раніше ви були хірургом?

Так, я маю медичну освіту. Я навчався і отримав диплом за спеціальністю хірургія. Однак, після завершення навчання я вирішив змінити напрямок: у Ізраїлі, під час процесу атестації, я перейшов на знімальний майданчик.

Це був великий шок для всієї моєї родини, бо вони бачили мене як людину медицини, яка могла годинами асистувати в операційній. Але все це зникло, бо я завжди тягнувся до мистецтва, грав на сцені.

Прапор козацької сотні Майдану.

У вашому активі три кінематографічні роботи, що стосуються України: "Зима у вогні", "Свобода у вогні" та "Діти у вогні". Як еволюціонувало ваше сприйняття війни протягом цього процесу?

Дозвольте мені трохи відхилитися від основної теми та поділитися з вами чимось дуже особистим. У 2014 році, під час жахливих подій на Майдані, коли будівля профспілок горіла, особливо в дні 18-19 лютого, на барикаді біля цієї будівлі, де бронетехніка піддавалася атаці, а коктейлі Молотова літали в повітрі, стояв прапор. Він палахкотів в полум'ї. Цей момент зафіксовано у моєму фільмі "Зима у вогні". Барикада біля профспілок, а в її центрі -- прапор.

На початку літа 2014 року Козацька сотня вручила мені цей прапор. Він був підписаний словами: "Козацька сотня". Уявіть собі, я отримую цей прапор, з обгорілими краями, від них. У мене вже було три прапори з Майдану: один – з тіла Сергія Нігояна, який мені передали його батьки, другий – зі сцени Майдану, а третій – цей, який я отримав із барикади.

Цей прапор я брав із собою на демонстрації в США на підтримку України у вересні 2014 року, був із ним у Торонто, вдягнений у футболку "Free Oleg Sentsov". І потім -- 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення. Я їду в Україну знімати нову стрічку, беру прапор із собою.

5 квітня, коли стало відомо про звірства в Бучі, я повертався зі зйомок з України до Рима й бачився з Папою Франциском, розповів йому про Бучу і подарував цей прапор.

На наступний день, під час зустрічі в залі, наповненій шістьма тисячами людей, Папа виступив з промовою про Бучу, тримаючи в руках цей прапор. Лише через кілька годин зображення з цим прапором з'явилося на обкладинках усіх італійських видань. 6 квітня 2022 року -- ця дата залишиться в моїй пам'яті назавжди. Тоді весь світ почав обговорювати цей символічний жест. Це не було випадковістю: Папа чітко усвідомлював, який вплив це матиме на медіа.

Рівно через рік, у травні 2023-го, Ватикан випускає офіційну марку з цим прапором -- єдину офіційну марку Ватикану з українським прапором.

У мене є безліч подібних історій. Однією з них є випадок із Сергієм Волинським. Одного разу мені зателефонував отець Андрій Зелінський і попросив: "Женю, чи можеш терміново доставити листа Папі? Це від командира морських піхотинців з-під "Азовсталі", потрібна допомога для евакуації людей". І вже того ж дня, 18 квітня 2022 року, я отримав цей лист.

Чи пам'ятаєте знамениту фотографію, яка обійшла увесь світ? Я зазначив: "Терміново, цей лист має бути перекладений іспанською". Вони підготували версії як англійською, так і іспанською. Я надіслав його Папі Франциску, разом із зображенням. І завдяки йому, того ж дня, кардинал П'єтро Паролін через посла Росії зв'язався з Путіним. У квітні відчинилися перші гуманітарні коридори.

Сергій Волинський звернувся до Папи Франциска з листом. Зображення: архів Євгена Афінеєвського.

Проте, давайте знову звернемося до теми мистецтва. Часто в Україні я отримую закиди: "Ти ж не з цих місць, чому ти ділитися цими історіями?". Але після "Зими у вогні" я не мав наміру продовжувати знімати про Україну. Я вважав, що безліч талановитих українських режисерів самі візьмуть на себе відповідальність за розповідь про події, що розпочалися з війни 2014 року.

Коли настав 2022 рік і розпочалося повномасштабне вторгнення, стало зрозуміло: жоден із них — я мав можливість ознайомитися з їхніми роботами — не зміг прорвати бар'єр Заходу й Голлівуду. Так, багато хто чув про історію Мстислава Чернова, що стосується Маріуполя, яка отримала "Оскар". Мстислав — надзвичайно талановитий журналіст і відеооператор, якого продюсерська команда PBS і AP з'єднала з чудовим американським монтажером, а його продюсери — американці, які оточили його фахівцями, що мають глибоке розуміння західного контексту. Це вкотре підтверджує, що усвідомлення специфіки Заходу має бути закладене в самій суті продукту, який ми прагнемо донести. Захід — це інший світогляд, інше сприйняття реальності.

Ще з періоду Майдану я усвідомив, що те, що очевидно для людини, яка безпосередньо переживає події, може бути абсолютно незрозумілим для західного спостерігача. Крім того, їхня увага часто є короткочасною, а знання географії й історії далеко не завжди на високому рівні. Тому кожна розповідь для західної аудиторії повинна мати зрозумілу структуру: чіткий початок, розвиток подій і завершення.

Все потрібно структурувати, немов створюючи "Війну для новачків". Коли я займався створенням фільму про Майдан, це стало чимось на зразок "Революції для новачків" для західної аудиторії, що допомогло їм усвідомити події. Під час роботи над фінальним монтажем "Зими у вогні" я освоїв мистецтво розповіді, яке було зрозуміле не лише українцям, а й західному глядачеві.

Я прагну створювати фільми, які не лише інформують, а й дозволяють глядачеві зануритися в події. Я запрошую аудиторію відчути себе на місці персонажів, завжди спираючись на образи звичайних людей, що можуть бути близькими кожному із глядачів. Це відрізняється від підходу, коли хтось намагається розповісти історію зсередини, сподіваючись, що все буде зрозуміло. Але це не так: ти сам переживаєш цю історію, тоді як глядач залишається осторонь. Тому дуже важливо звертати увагу на ці деталі.

Як ви вважаєте, з кожним новим фільмом стає важче працювати в Україні, чи, навпаки, легше?

Кожен фільм стикається з певними труднощами, а кожен проект приносить свої унікальні виклики. Важко визначити, що є більш складним або легким, адже у кожної стрічки є свої характерні риси та нюанси.

Що ж змушує світ звертати увагу на розповіді про українців у контексті війни?

-- Попри втому від війни тепер вони починають розуміти: якщо скласти руки, завтра ця війна буде біля їхнього дому. Я бачив цю втому і в Україні, і за кордоном, і тому сподіваюся, що фільм дасть людям друге дихання. Бо з одного боку ми говоримо про повернення дітей додому, а з іншого -- просимо допомоги, аби зупинити це безумство, цю нелюдську і несправедливу війну. Ми показуємо сильне майбутнє України, наголошуючи, що потрібно зупинити цю війну і повернути всіх дітей.

З Наталією Нагорною, журналісткою, спеціальною кореспонденткою ТСН, героїнею фільму "Свобода у вогні". Фото: архів Євгена Афінеєвського

-- У ваших фільмів велика аудиторія, зокрема парламентарі, міністри, представники урядів різних країн. Ви бачите вплив своїх стрічок на них?

-- Є рух. Я особисто бачив це на прикладі американського конгресмена Майкла Маккола. Він намагався зробити й робить певні кроки. Важко сказати, наскільки масштабні, але зараз ми готуємо великі заходи у різних країнах, і Майкл працює над організацією показу "Дітей у вогні" в американському парламенті, постійно виступає адвокатом України в уряді США. Ще раніше він підтримував Україну завдяки фільму "Свобода у вогні". Зараз він -- реальний голос республіканського конгресмена, який відстоює інтереси України всередині мого уряду. Він показав фільм людям, які теж зацікавлені допомогти. Видно, що є ланцюжок -- є ті, кого фільм спонукає до дії.

Є й німецький міністр Натанаель Лімінскі, який активно працює в цьому напрямі, організовує покази в Німеччині. Отже, певні результати є, але не варто забувати, що фільм нещодавно завершений. Люди, залучені до телевізійного фестивалю в Монте-Карло теж тепер намагаються допомагати. Я бачу, що всі, хто подивився фільм і відчув його важливість, починають щось робити, докладати зусиль.

Як ви справляєтеся з відновленням після інтенсивних емоційних зйомок та переживання небезпечних ситуацій?

-- У мене є СДУГ (синдром дефіциту уваги й гіперактивності -- це не хвороба, а набір симптомів, пов'язаних із непосидючістю, складністю концентруватися, виснажливістю та витратами енергії, які можуть суттєво впливати на якісь життя -- "ДМ"), він прогресує, інколи повертається назад. Є традиційні методи, є сесії з психологами, іноді просто спілкування з друзями, завжди по-різному. Я не єдина людина в цій ситуації, яка це пройшла і знає.

Поділіться, будь ласка, додатковою інформацією про вашу команду, зокрема про Галину Садомцеву. Вона є вашою колегою та продюсером стрічки "Діти у вогні". Мені відомо, що її чоловік служить у Збройних Силах України. Яким чином її особистий досвід вплинув на створення фільму?

Галя поруч зі мною з самого початку, ще з часів Майдану. Вона — вірний соратник, з яким ми пройшли через численні випробування протягом останніх десяти років. Це наш третій спільний проєкт, і я безмежно вдячний за те, що маю її в команді. Мати людину, яка розуміє всі тонкощі, може організувати логістику і підтримати в потрібний момент — це велика удача. Для мене важливо мати надійний тил, і Галя завжди була такою опорою, але водночас вона також попереду, ведучи за собою. Вона — надзвичайно цінний член моєї команди, на яку завжди можна покластися.

Фото: Галина Садомцева та Євген Афінеєвський. Фото: "Детектор медіа"

Вона супроводжувала мене в Мюнхені та відвідувала покази в Англії. Крім того, вона дійсно піклується про дітей, які знімалися у фільмі, завжди залишається з ними на зв'язку. Для них вона стала справжньою мамою. Підтримує Вероніку, Валерію, Сергія та інших — якщо їм щось знадобиться, вона завжди готова прийти на допомогу.

До речі, один із персонажів фільму, Сергій Чередниченко, зараз служить в армії на передовій. Він регулярно надсилає мені фото та відео — справжній красень! Мені складно уявити, через які випробування та переосмислення пройшли ці молоді люди. Владик виступав зі мною в Англії — його виступ був чудовим. Хлопці насправді молодці, дуже вмілі в спілкуванні. Але важливо пам’ятати: у них є свої травми. Ті, хто зміг їх прийняти та подолати, знаходять свій шлях у житті. І всі вони залишаються оптимістами — це найголовніше.

В якій мірі війна між Росією та Україною вплинула на вашу особисту історію?

-- Знаєте, існує поняття війни між добром і злом, війни між темрявою і світлом. Я стою на боці людей, які потребують допомоги, і намагаюся дати їм голос через великий і світлий кінематографічний екран.