Гамбіт Ханенка: чому київський благодійник вирішив звести Російський павільйон у Венеції

Розпочну з основної ідеї, яку надалі намагатимусь детально обґрунтувати.

Богдан Ханенко не фінансував будівництво Російського павільйону на Венеційській бієнале через бажання бути визнаним "російським промисловцем і меценатом", як це подають деякі російські ЗМІ. Це була чітко спланована угода, що мала на меті підвищити рівень довіри до російської імперії. Кінцевою метою Ханенка було створення Музею Ханенків у Києві – закладу, який представляв би світове мистецтво в місті, що імперія не надавала права мати подібну інституцію. В рамках імперської логіки існував лише один центр знань (столиця), який визначав світовий порядок, в той час як периферія, до якої належав Київ, залишалася поза межами цього процесу. Київ міг мати лише локальне краєзнавче зібрання або регіональну галерею, але не універсальний музей світової культури та історії, який би пропонував власну версію наративу з ієрархічно вибудуваними цивілізаціями, країнами, епохами, мовами та спільнотами. Такий музей міг стати потужним інструментом культурної колонізації.

Якщо звернутися до термінології шахів, можна порівняти це з гамбітною стратегією: значна тактична жертва, що робиться для досягнення стратегічної переваги. Щоб зрозуміти, чому Богдан Ханенко вирішив на таку жертву, необхідно дослідити різноманітні контексти – як особисті, так і суспільні – які вплинули на формування його культурної ідентичності та соціальної ролі українського культуртрегера.

Хто ж такі Ханенки?

Богдан Ханенко з'явився на світ у 1849 році в селі Лотоки, що на Чернігівщині, у сім'ї дворян. Ханенки мають славне козацьке коріння. Серед його предків можна знайти запорозького козака Степана Ханенка, якому в 1622 році польський король Ян II Казимир Ваза надав шляхетські права, а також гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Не можна не згадати й про Миколу Ханенка, генерального хорунжого Війська Запорозького, який був видатним політиком Гетьманщини, сподвижником Кирила Розумовського та одним із найосвіченіших осіб середини XVIII століття. Дядьки Богдана, Михайло та Олександр, були інтелектуалами, захопленими колекціонуванням українських старожитностей, і активно займалися громадською діяльністю на Чернігівщині.

Зображення: люб'язно надано Музеєм Ханенків, Богдан Ханенко.

Отже, Богдан народився в родині шляхетних й освічених людей, зацікавлених історією і культурою та суспільно активних.

Після завершення навчання в гімназії та отримання юридичної освіти в Москві, Ханенко почав свою кар'єру в правозахисній сфері в Санкт-Петербурзі. Тут він приєднався до четвергових зустрічей мистецької богеми у генерал-майора Дружиніна, справжнього поціновувача мистецтва та захопленого колекціонера, і став частим гостем музею Ермітаж. Пізніше Ханенко згадував у своїх спогадах, що саме тоді визначився його шлях: він остаточно вирішив присвятити себе вивченню старовинного живопису і збору його творів. Обираючи місце для служби мировим суддею, він зупинився на ділянці, що включала Апраксін двір — центр торгівлі мистецтвом і старовинними речами. Це дало молодому ентузіасту змогу здобути перші знання та досвід в ідентифікації антикварних предметів, а також налагодити корисні зв'язки.

Там само, у Санкт-Петербурзі, на початку 1870-х Богдан познайомився з Варварою Терещенко. Варвара народилася 1852 року в Глухові в заможній родині купця першої гільдії Николи Терещенка. На момент зустрічі з Богданом їй було близько 20. Упродовж дитинства і юності вона зблизька спостерігала, як її родина завдяки підприємницькому хисту й масштабності мислення батька стрімко піднеслася не лише статками, але й статусом. У 1870 році рід Терещенків за щедру благодійність Николи пожалували дворянством. Гасло на їхньому гербі -- "Стремлінням до суспільних благ". На той час основним бізнесом Терещенків став цукор, що невдовзі зробило Николу та його братів цукровими королями півдня імперії. Але Варвара зростала в колі не лише нуворишів, а й аматорів мистецтва та щедрих меценатів. Ці дві її ранні схильності -- до мистецтва й доброчинності -- вплинули на подальший шлях.

Зображення: люб'язно надане Музеєм Ханенків Варварою Ханенко (Терещенко).

Ханенки побралися в липні 1874 року і вже наступного дня вирушили у шлюбну подорож до Європи. Пізніше Богдан згадував:

Я одружився, і разом з дружиною ми вирушили в подорож за кордон. По дорозі ми відвідували художні галереї та музеї Відня, Венеції, Болоньї, Флоренції, Рима і Неаполя. Це були щасливі дні, навколо панувала радість, і ми придбали кілька речей, які нам сподобалися. Хоча на той момент ми не мали великого досвіду в живопису, наш вибір виявився вдалим, і ми купили досить якісні картини.

Це одна з найяскравіших частин його спогадів. Він розповідав про те, як в Італії їх вразило розмаїття класичної античності та власна неосвіченість у цій сфері. Саме так і почалася його колекція.

У другій половині 1870-х, через службу Богдана, Ханенки провели кілька років у Варшаві, де придбали низку цінних європейських картин і відкрили для себе світ неєвропейського мистецтва, зокрема ісламського. 1881 року Богдан пішов у відставку, і відтоді Ханенки майже ціле десятиліття присвятили закордонним подорожам -- вивченню культурної історії та "полюванню на скарби". Берлін, Париж, Мадрид, Варшава, Рим, Флоренція, Харбін, Каїр -- далеко не повна географія їхніх мандрів.

Зображення: надано Музеєм Ханенків. Італійська зала приватної галереї Ханенків, початок XX століття.

Серед кореспондентів і консультантів Богдана у ті роки, а також у наступні, були деякі з найвідоміших західних експертів у сфері мистецтва: Корнеліс Гофстеде де Ґроот, Абрахам Бредіус, Вільгельм Боде та Макс Якоб Фрідлендер. У листі, датованому 1897 роком, що зберігається в архіві Боде в Центральному архіві Берліна, Ханенко зазначав:

Я був у Берліні й представив панові Боде дві свої картини, приписувані Рембрандту. Після ретельного огляду він атрибутував їх самому майстрові.

Внаслідок систематичних зусиль у колекціонуванні, на початку 1910-х років Ханенки створили унікальну приватну колекцію, що стала класичним зразком енциклопедичного мистецтва. Її аналогів можна знайти лише у великих західних містах. Колекція включає живопис і графіку європейських майстрів минулих епох, а також експонати античного мистецтва, ісламського та азійського арту, артефакти Стародавнього Єгипту, візантійські та османські матеріали, а також твори японського, китайського та індійського мистецтва. Після переїзду до Києва колекція поповнилася також українікою, що включала стародавні ікони, так звані "козацькі старожитності" та вироби народного мистецтва.

Київ – це справжнє місце, яке можна назвати домом.

Наприкінці 1880-х років родина Ханенків переїжджає до Києва. Ключову роль у цьому процесі відіграв Никола Терещенко, який придбав значну земельну ділянку з будівлею на Олексіївській вулиці (теперішня Терещенківська), що розташована навпроти університету. Він передав частину цієї ділянки своїй дочці та зятеві. Таким чином, у родини Ханенків виник дім, задуманий з самого початку як приватна арт-галерея, призначена для експонування та демонстрації художньої колекції. На той час ніхто не міг передбачити, що цей дім стане музеєм.

Фото: uain.press Богдан і Варвара Ханенки

У Києві Богдан активно залучається до різноманітної громадської діяльності, а з 1896 року починає працювати у великому бізнесі свого тестя, ставши головою правління Товариства цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків. Таким чином, він стає CEO потужного промислового синдикату. Тепер Ханенки істотно збільшують свої статки, а їхні можливості в ролі колекціонерів та меценатів досягають нових висот.

Однією з найважливіших змін стало включення до кола освіченої київської еліти - аматорів, збирачів і дослідників місцевої культури. Колекція отримала новий, український розділ. Ханенко ініціює археологічні розкопки, формуючи цінну колекцію артефактів, що охоплюють період від кам'яної доби до раннього християнства, активно співпрацює з фахівцями та публікує результати своїх досліджень. Зокрема, він займається підготовкою серії каталогів "Старожитності Подніпров'я" (Київ, 1899-1907), до наукового редагування яких залучає антрополога Федора Вовка. Листування з Вовком підтверджує глибокий підхід Ханенка: він ставить важливі наукові питання та критично аналізує свій досвід.

Фото: надано Музеєм Ханенків

Не в останню чергу завдяки зусиллям Богдана Ханенка 1899 року в Києві відбувається 11-й Всеросійський археологічний з'їзд, на якому Вікентій Хвойка вперше доповідає про відкриття трипільської культури. Ханенко організує виїзд учасників до Трипілля, де Хвойка проводить екскурсію на місці розкопок.

В цей же час Варвара Ханенко під впливом української інтелігенції захоплюється народним мистецтвом і стає чільною активісткою кустарного руху. У 1904 році вона засновує в маєтку Оленівка на Київщині школу та мануфактуру з виробництва килимів та вибійки в українському стилі. Вона збирає власну колекцію раритетів народної україніки, з якої згодом передасть до етнографічного відділу першого міського музею близько 1500 предметів мистецтва.

Підсумувати роль Ханенків як фундаторів української культурної спадщини можна в такий спосіб: сьогодні п'ять ключових національних музеїв Києва зберігають як ціннісне ядро своїх колекцій частини зібрання Ханенків. Це наслідок систематичної, цілеспрямованої культурної діяльності двох людей, які свідомо обрали Київ як простір, що потребує розвитку та підтримки не лише грошима та енергією, але й ключовими сенсами власного життя.

Зображення: надано Музеєм Ханенків. Варвара Ханенко (сидить крайня ліворуч) на першій Українській виставці народних промислів, що проходила у Київському міському музеї в 1906 році. Маска для Петербурга.

На цьому фоні постає досить незвичною постать Богдана Ханенка, якого ми пізнаємо через офіційні документи імперії. У російських наукових та популярних публікаціях, основаних на цих документах, він представлений як "російський колекціонер, промисловець і меценат". І дійсно, вражає обсяг його участі в імперських інституціях:

учасник Імператорської археологічної комісії.

член-кореспондент Московського Імператорського товариства археології

почесний учасник Імператорської академії мистецтв;

З 1906 року – представник промисловості в Державній Раді.

учасник правоцентристської монархічної партії октябристів;

з 1914 року -- чинний статський радник;

учасник масонської ложі Міжпарламентського союзу в Санкт-Петербурзі.

Привертає увагу, що Ханенко постійно та на кожній можливості встановлює й підтримує особисті зв'язки з представниками імператорської династії. У всіх комісіях та комітетах, де він обіймав почесну посаду, завжди можна було знайти когось із царської родини. Коли в листопаді 1911 року до Києва завітав Ніколай ІІ зі своєю родиною, саме Богдан Ханенко зустрічав його з хлібом-сіллю в міському музеї та проводив екскурсію, надаючи пояснення.

Зображення: надано Музеєм Ханенків Виставка українських археологічних артефактів у Київському міському музеї, 1899 рік.

Проте, є один цікавий аспект: незважаючи на свою явну лояльність до Петербурга, Ханенко майже не брав участі у діяльності цього міста. За роки, проведені в Державній раді, він лише один раз підняв на засіданні незначне питання. Немає жодних свідчень про його активність у партії октябристів чи серед петербурзьких масонів. Виникає враження, що Ханенко був присутній у цих спільнотах більше заради формальності, ніж через справжню зацікавленість. Натомість у Києві він дійсно докладав зусиль, інтелекту, фінансів та зв'язків: займався колекціонуванням спадщини, археологічними розкопками, публікаціями та створенням першого міського музею. Працюючи в рамках імперської системи влади та знань, він непомітно вносив зміни в її правила для Києва.

Цей епізод є вельми показовим. Серед фахівців з історії добре відомі функції Імператорської археологічної комісії — організації, яка в 1889 році отримала ексклюзивні права на проведення розкопок на території імперії та на направлення найцінніших артефактів до Ермітажу та інших музеїв Москви. Історикиня Ганна Шовкопляс зазначила, що Ханенко був одним із небагатьох колекціонерів в Україні, який жодну зі знахідок, придбаних під час розкопок в Україні, не передав до Росії. У одному з своїх листів до Федора Вовка він чітко висловлює свої побоювання щодо нещодавно виявленого у Києві скарбу княжої епохи:

Передчасно й небезпечно оголошувати про нову знахідку в Росії, бо можуть затребувати до Петербурга, як вже бувало.

Це голос особи, яка глибоко усвідомлює колоніальні методи експлуатації спадщини і тихо, ненав’язливо, чинить їм опір, немов партизан.

Ось ще один аспект створення першого публічного музею в Києві. Ханенко наполягав на вражаючій назві "імені государя імператора Ніколая Алєксандровіча", а під час відкриття у своїй промові несподівано згадав про колекції ґрунтів і мінералів, яких насправді не було в музеї і не планувалося їх наявності. Чому ж так? Схоже, що йому було важливо вписати новий музей формально в "безпечні" рамки провінційного краєзнавчого закладу, аби замаскувати перед цензурою справжній задум: створення музею української історії та культури як самобутніх і цінних явищ.

Людина з проникливим розумом і практичним підходом - не випадково саме йому Никола Терещенко доручив управління своїм величезним цукровим синдикатом. Ханенко вміло оволодів правилами гри в імперії. Він не лише відповідав її очікуванням, а й перевершував їх, м’яко підносячи імперії її ж слова, постаючи перед нею як втілення найсолодших прагнень - ідеального "малороса", бездоганно вірного та надійного.

Гамбіт у Венеції

Якщо прийняти це як робочу гіпотезу для розуміння стратегії Ханенка, то добровільна пропозиція профінансувати Російський павільйон вигладає цілком логічною.

На кінець 1912 року питання павільйону дозріло. Фурор організованої Дягілевим участі російських митців на бієнале 1907 року підігрів інтерес до Росії. У 1909 році відбувся офіційний візит Ніколая ІІ до короля Італії. Тоді генеральний секретар бієнале Антоніо Фраделетто запросив російського царя відвідати й венеційську виставку. Хоча цар до Венеції не доїхав, ситуація посприяла розвитку теми російського павільйону: оргкомітет бієнале запропонував Росії дуже вигідні умови будівництва. Усе це відбувалося на тлі "параду павільйонів": починаючи з 1907 року якась із європейських країн - Бельгія, Угорщина, Німеччина, Голландія, Франція - відкривала в Джардіні власну будівлю.

Ці події глибоко вразили "августійшу покровительку" Імператорської академії мистецтв, велику княгиню Марію Павлівну, яка була тіткою Ніколая ІІ. Вона активно прагнула, щоб Росія взяла участь у "параді" і збудувала свій власний павільйон, розроблений російським архітектором. Для цього княгиня особисто вибрала прекрасну ділянку в Джардіні з мальовничим видом на лагуну.

З одного боку, ситуація виглядала так. А з іншого – існував серйозний дефіцит фінансів у царській скарбниці. У 1912 році Рада Академії знову опинилася в ситуації, коли змушена була відмовитися від реалізації проєкту павільйона, що болісно вдарило по самолюбству почесної покровительки. Мрії великої княгині зазнали чергового принизливого краху, створивши ідеальні умови для появи Богдана Ханенка на сцені.

Зображення: надано Музеєм Ханенків. Російський павільйон у Венеції був профінансований Богданом Ханенком у січні 1913 року.

У січні 1913 року він пише листа до великої княгині:

Ваша Імператорська Високосте! З глибокою пошаною до Вашого невтомного та відданого служіння російському мистецтву, під час мого зимового візиту до Італії, я вирішив надати Вам 21 000 рублів для реалізації проекту російського виставкового павільйону у Венеції. Крім того, я також віддаю 10 000 рублів у вигляді капіталу, з якого відсотки будуть використовуватися для покриття витрат на утримання новоствореного будинку. Ваш відданий слуга, Богдан Ханенко.

Разом сума становить 31 000 рублів. Це відповідає 24 кілограмам чистого золота і на сьогоднішній день перевищує 3 мільйони євро за актуальним курсом.

Ханенка негайно запросили на аудієнцію, і справу було залагоджено. Архітектором проєкту призначили Олексія Щусєва (у 1900-х роках він працював як архітектор у Києво-Печерській та Почаївській лаврах; у 1924-му спроектував перший дерев"яний Мавзолей Леніна у Москві, а ще за шість років -- постійний кам'яний). У вересні 1913 року урочисто заклали фундамент, а вже в березні 1914-го відбулося відкриття павільйона в присутності великої княгині, великого князя Андрія Володимировича, посла Росії в Італії та головного жертводавця Богдана Ханенка.

Прагматизм Ханенка в історії з російським павільйоном, схоже, був цілком очевидним для архітектора Щусєва. У листі до Федора Берештама, керівника проєкту, Щусєв із гіркотою скаржився на відмову Ханенка виділити додаткові кошти:

Ханенка підкувати важко, але якщо Ви пообіцяєте йому гофмейстера, він дасть ще 5-6, а то й 30 [тисяч].

Ця фраза є основою для усвідомлення всього процесу. Ханенко не роздавав гроші бездумно, з поривом щедрості. Він точно усвідомлював, що отримує: підтримку і довіру "августійшої" родини. Саме це, і нічого більше, слугувало справжньою метою цього інвестування.

У іншому своєму листі Щусєв розповідає про випадок, коли вдався до відкритого шантажу: він пригрозив, що донесе самій княгині про скупість Ханенка. Результат не забарився – Ханенко швидко вибачився і пообіцяв виділити додаткові фінанси. Це ще раз підтвердило, наскільки важливою для нього була підтримка "августійшої" покровительки.

Для чого це було потрібно

1913 року - в рік пожертви на павільйон - Ханенки вже остаточно вирішили: їхнє дорогоцінне енциклопедичне художнє зібрання залишиться в домі на Терещенківській. Особняк у стилі венеційського палаццо XVIII століття мав стати загальнодоступним музеєм - Музеєм Ханенків. Музеєм світового мистецтва в Києві.

Раніше ми вже торкалися теми імперського мислення та колоніального підходу до знань. Музеї світового мистецтва та історії, які формують та розповсюджують глобальні наративи, могли функціонувати лише в імперських центрах, таких як Санкт-Петербург і Москва. Провінційні райони мали право лише на локальні музеї, що зосереджувалися на малих історіях: природі, побуті та краєзнавстві. Британський музей, Лувр, Ермітаж, Художньо-історичний музей у Відні, королівські музеї Берліна - ці установи були символами влади. Вони стверджували: ми є епіцентром, нам належить найцінніше із світової спадщини, і лише ми маємо право визначати, тлумачити та класифікувати цей світ.

Зображення: люб'язно надане Музеєм Ханенків.

Богдан Ханенко мріяв створити саме такий музей. У Києві — серці країни, яку імперія свідомо утримувала на узбіччі знань, систематично заважаючи розвитку української освіти, преси, театру, книгодрукування, переслідуючи науковців, поетів і художників. Ця територія повинна була залишитися без власної пам'яті, культурної самобутності та історичного наративу.

Наприкінці 1913 року в часописі "Мистецтво Південної Росії" з'явилося коротке повідомлення:

В. Н. та Б. І. Ханенки планують створити художній музей, названий на їх честь. Для цього вони мають намір модернізувати свій будинок і зібрати в ньому колекцію живопису та предметів декоративно-ужиткового мистецтва, що належать їм. Після завершення цих заходів музей буде заповідно передано місту Києву, а його утримання фінансуватиметься за рахунок доходів від спеціального прибуткового будинку, заснованого благодійниками.

Анонс був опублікований у 1913 році, на початку якого Богдан Ханенко направив лист із пропозицією великій княгині. Чи це просто збіг обставин? Сумніваюсь.

Логіку ханенківського гамбіту можна прочитати так: щоб відкрити в Києві музей типу, зарезервованого лише для метрополій, потрібен був такий кредит довіри з боку найвищої влади, який би унеможливив відмову. Після Павільйону - благодійного дарунку на 3 мільйони євро у твердій валюті, після особистого теплого листа подяки від великої княгині - хто з імперських чиновників наважився б поставити під сумнів твою відданість? Хто сказав би "ні" людині, яка щойно вписала своє ім'я в камінь Венеції заради "слави російського мистецтва"?

Богдан Ханенко пішов з життя у 1917 році, не доживши до моменту заснування музею. Проте, завдяки непересічній вірі, силі духу та відвазі його дружини Варвари Ханенко, яка залишилася єдиною управителькою безцінної колекції світової спадщини у Києві, охопленому російсько-українською війною, Музей Ханенків був відкритий для публіки навесні 1919 року.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Гамбіт Ханенка досягнув своєї мети: музей світового мистецтва в Києві функціонує та активно служить суспільству навіть в умовах війни, здобуваючи визнання на міжнародній арені. Протягом XX століття цей заклад став важливим джерелом духовної підтримки та професійного зростання для української інтелігенції і митців, забезпечуючи їм зв'язок із глобальним культурним простором. У життєписах видатних українців російський павільйон не мав значного значення – у цій системі будь-яке заохочення могло бути сприйняте як хабар. Однак сьогодні ця тема та її контекст набувають нового звучання, особливо на фоні жорстокої геноцидної війни Росії проти України, коли оргкомітет Венеційської Бієнале підтримує ідею повернення Росії на цю важливу міжнародну платформу.

Цей матеріал підготовлено завдяки підтримці рекламно-комунікаційної агенції Havas Village.