"Поки не перейдеш межу та не зустрінеш національні символи, не піддавайся на провокації": розповідь про бійця "Азову", що повернувся з captivity.

Петро Супрун пережив справжній ад під час битв за Маріуполь, зокрема на "Азовсталі", і витримав чотири роки жорстокого російського полону, сповненого катувань, голоду та тривалого очікування на обмін. Після повернення на батьківщину почався його шлях до відновлення.

РБК-Україна ділиться унікальною історією "азовця" — від початкових днів повномасштабного конфлікту та захисту рідного міста до полонених днів, визволення і поступового відновлення за допомогою спеціалістів центру психічного здоров'я "Повернення".

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Петро Супрун уже знав, що має робити. Ще до світанку він сів за кермо, щоб вивозити людей із Маріуполя. У нього була машина, досвід, знайомі серед військових і розуміння, що місто, у якому він народився і прожив усе життя, опинилося під загрозою.

"Я не міг просто спостерігати з боку. Маріуполь — це моє рідне місто. Протягом тривалого часу я відчував, що мушу щось зробити для нього і для людей, які там живуть," — ділиться спогадами Петро.

Так розпочалася його війна, що тривала цілих чотири роки. Ця історія охоплювала оборону Маріуполя, битви за Азовсталь, полон, роки відчуження, тортури, голод, очікування на обмін — і, зрештою, повернення на батьківщину, в Україну.

Однак, напевно, найсуттєвішим у цій розповіді є те, що після всіх випробувань Петро не прагне залишатися просто тією людиною, яка пережила. Він бажає продовжувати жити і приносити користь.

Сам protagonista відзначає, що важливу роль у цьому відіграла співпраця з професіоналами центру ментального здоров’я "Повернення", які допомогли йому втілити навіть найтяжчі переживання в своєму житті та знайти спосіб жити з ними.

"Повернення" — це національна мережа центрів, що займаються ментальним здоров'ям, створена Віктором і Оленою Пінчуками. У цих центрах військовослужбовці, ветерани та їхні сім'ї можуть безкоштовно отримувати професійну психологічну підтримку. Наразі в Україні працює вже 17 таких установ.

Центр ментального здоров'я "Повернення" допомагає у психологічному відновленні військових (фото: пресслужба центру)

Маріуполь -- рідний дім

Петро - уродженець Маріуполя. До початку повномасштабного вторгнення він займався підприємництвом. Разом із партнером організовував різноманітні події, включаючи весільні церемонії, масштабні концерти, міські свята та Дні міста. Саме через свою професійну діяльність він поступово зав'язав знайомство з бійцями "Азову".

У Маріуполі тоді не всі були готові до співпраці з місцевими підрозділами. Петро пам'ятає, що багато людей боялися бійців "Азову". Проте для нього це питання вирішилося простіше: спершу він займався організацією заходів, музикою та технічною підтримкою, а згодом між ним і військовими зав'язалася дружба та поступово зміцнився зв'язок.

Петро поступово почав замислюватися про можливість служби. Хоча він не був професійним військовим, не проходив строкову службу і взагалі не мав досвіду у військовій справі, йому не до вподоби була ідея просто бути свідком подій, що відбуваються навколо.

"Я не служив, але було бажання не залишатися осторонь. Я люблю свою країну, наш народ", -- говорить він.

Петро Супрун разом із сім'єю (знімок з особистого архіву)

Спочатку Петро запропонував допомагати як цивільний -- якщо потрібно, сісти за кермо, перевезти людей, знайти машину чи автобус, виконати будь-яке завдання.

У 2021 році, коли стало очевидно, що велика війна може стати реальністю, військові зв’язалися з ним і попросили приготуватися. У випадку початку конфлікту йому потрібно буде допомогти евакуювати родини своїх товаришів. Тож 24 лютого він вже був за кермом.

О сьомій ранку почав забирати людей, щоб везти їх у бік Запоріжжя. Разом із ними поїхали його дружина і маленька донька. Але родину він, зрештою, залишив за межами Маріуполя, а сам повернувся.

Петро говорить про це з такою спокоєм, але в його словах відчувається, як важким було прийняти таке рішення. У той час його доньці виповнилося лише шість років.

Петро вирішив залишитися в Маріуполі і зайнятися тим, заради чого повернувся. Він брав участь в охороні, допомагав з перенесенням вантажів, працював з генераторами та організовував забезпечення їжею. З часом його діяльність змістилася в іншу сферу — він почав допомагати з похованнями загиблих.

Його місія полягала в тому, щоб забрати тіло, зняти зброю з загиблого та, якщо буде така можливість, знайти документи для встановлення особи. Медичні працівники проводили огляд і фотографували загиблих, після чого їх розміщували в холодильниках. Це був його вклад у захист міста, в якому він провів все своє життя.

Петро Супрун залишив своє звичне цивільне життя, щоб стати на захист Маріуполя, не маючи попереднього досвіду служби в армії (знімок із особистого архіву).

На території "Азовсталі"

У середині березня 2022 року українські сили почали відступ до "Азовсталі". Маріуполь поступово ставав містом, де фактично не залишалося безпечних зон.

Петро згадує цей час, перш за все, через безперервні атаки та брак продовольства. Російські війська обстрілювали завод з усіх наявних засобів — артилерії, мінометів, авіації, корабельних гармат і дронів. Проте, попри всі ці труднощі, українські військові зберігали усвідомлення своєї мети та значення присутності в цьому місці.

"Єдине, що крутилася в думках, - це усвідомлення, що ми не просто так тут. Те, що ми робимо зараз, обов'язково принесе користь у будь-якому випадку," - зазначає Петро.

Він каже, що найбільше тримали саме відчуття спільної справи і думка про родину.

Поки на "Азовсталі" залишався зв'язок із зовнішнім світом, Петро намагався дізнаватися, що відбувається за межами заводу. Особливо його цікавило одне: чи вдалося дружині та доньці вибратися.

У квітні сім'я змогла покинути територію, що знаходиться під контролем України. Завдяки гуманітарній місії їм вдалося дістатися Європи, де вони зустрілися з друзями в Цюриху.

20 травня 2022 року Петро залишив територію "Азовсталі" за вказівкою Головнокомандувача.

Чотири роки, які не мали календаря

Спочатку Петра з побратимами привезли до Оленівки. Там він пробув близько чотирьох місяців. Попри важкі умови, саме там чоловік відчував звʼязок із зовнішнім світом, між полоненими передавали новини.

А 27 вересня 2022 року його перевезли до Таганрога.

"У той момент я зрозумів, з якою ненавистю нас, українців, ставляться та як нас переслідують як частину підрозділу. Нас активно шукали, вишукували. Здається, вони вигадали образ ворога, якесь зло для усієї нації," - ділиться він.

За словами Петра, до "азовців" було "особливе ставлення" — щоденно проводилися перевірки, іноді навіть двічі на день. Кожна з цих перевірок тривала всього кілька хвилин, але для полоненого це був час, коли він не міг бути впевнений, в якому стані його повернуть назад.

"Ти виходиш на цю перевірку, наче на бій. Розумієш, що можеш повернутися з неї з інвалідністю. Хоча весь процес займає всього три-п’ять хвилин. Вийшов, забіг — а буває, що не встигаєш, іноді доводиться повзти, а іноді й у крові", — ділиться своїми думками Петро.

У Таганрозі, за словами Петра, давали воду з олією, трохи каші, хліб. Останні пів року -- гнилу картоплю кілька разів на день. Чоловік схуд зі 115 кіло до 70.

"Ніхто більше не згадував про смакові якості. Ніхто не піднімав питання про присутність солі. Обговорювали лише обсяги," — ділиться він.

У вересні 2024 року його транспортували до Кізілу, що розташований у Пермському краї.

Але найважчою для нього була не тільки фізична сторона полону, а й психологічна. Петро заборонив собі думати про сімʼю, бо такі думки могли просто зламати.

"Я вирішив більше не думати про це і повністю відгородився від цих роздумів. Я просто викреслив цей аспект з життя, щоб не тратити на нього енергію. Хтось запитував: 'А може, варто зв’язатися?' Якщо у них все гаразд – дяка Богу. А якщо ж у них важкі часи – краще, щоб я цього не дізнавався," – ділиться Петро.

Оскільки з родиною трапилася неприємність, він опинився безсилим щось змінити.

Декому з інших ув'язнених іноді вдавалося отримувати новини від родичів, а деяким навіть дозволяли спілкуватися через відеозв'язок. Проте Петро не був серед щасливчиків. У квітні 2025 року він отримав послання від Червоного Хреста – це був єдиний лист за весь час його полону. У ньому повідомлялося, що його дружина і донька знаходяться в безпечному місці.

Обмін, а не спровокування

Коли почали відбуватися обміни людей, Петро не дозволяв собі відчувати радість. Він був свідком багатьох історій про тих, кого підвозили до літаків, а потім знову повертали назад, тому вирішив не покладатися на надію до самого кінця.

Спершу його зафіксували на фотографії. Пізніше його разом із групою з тринадцяти осіб перевели в інше місце. Петро усвідомив, що серед них він єдиний представник "Азову". Це викликало у нього тривогу, адже він розумів, як можуть проходити "процедури" з полоненими, і готувався до найжахливіших сценаріїв.

Але по ходу подій відбулося певне перетворення – їх більше не карали, стали враховувати їхні прохання про допомогу або запити відвести до вбиральні. Для особи, яка роками існувала за зовсім іншими нормами, навіть така зміна виглядала досить підозріло.

"Поки не перетнеш кордон та не побачиш прапори, не ведися. Не вір", -- фактично повторював він собі.

Лише після того, як він вийшов з автобуса і ступив на українську землю, стало зрозуміло: це насправді обмін. Остаточно переконався в цьому, коли український автобус почав рухатися, і жінка з супроводу простягнула йому телефон, щоб він міг зв’язатися з рідними.

По поверненні Петро згадує не лише медиків чи лікувальні процедури, а передусім те, що йому на думку спадає - це люди.

"Є відчуття, що нас справді чекали. Всі, хто нас зустрічав, щиро раділи нашому поверненню. Це було надзвичайно приємно і свідчило про щирість людських стосунків," -- зазначає він.

Петро Супрун повернувся на батьківщину після чотирирічного ув'язнення в Росії (знімок з особистого архіву).

Після чотирьох років полону люди повертаються різними: хтось має фізичні травми, хтось -- емоційні, а хтось не одразу розуміє, що з ним відбувається. Петро каже, що спочатку теж практично нічого не відчував. Адреналін, емоції -- і здається, що все нормально, а потім поступово починають проявлятися наслідки.

"Кожного разу, коли потрапляєш до лікаря, чуєш: 'Зроби вдих, згадай, не квапся'. І поступово, крок за кроком, ти починаєш рухатися вперед," -- ділиться він.

Обстеження, МРТ, КТ та медичні комісії — все це проходило не в атмосфері поспіху, а, навпаки, давало можливість людині узяти паузу, щоб згадати свої переживання та повільно адаптуватися до звичного способу життя.

Повернення додому, до себе, до сім'ї

Однією з важливих складових цього процесу стало отримання психологічної підтримки. Петро відкрито зізнається, що до початку війни майже не мав контактів із психологами, але після пережитого полону усвідомив, наскільки це необхідно для нього.

"Я розумів свій стан і те, що мені потрібно розмовляти, потрібно спілкуватися, потрібно розповідати, не тримати все в собі, тому що мені це тільки на користь. Я спілкувався з усіма психологами, з якими тільки міг", -- каже він.

Для нього психотерапія полягала не в тому, щоб витіснити спогади про минуле. Швидше, це була можливість навчитися знаходити своє місце поруч із тим, що вже сталося.

Фахівці з психології з центру ментального здоров'я "Повернення" надавали йому підтримку у відновленні спілкування з цивільними особами, які не мали досвіду війни та полону. Вони навчали його, як реагувати на їхні погляди, адаптуватися до суспільства, змінювати фокус уваги та уникати застрягання в негативних емоціях. З часом Петро почав сприймати психологів не як тих, кого йому призначили для лікування, а як співрозмовників, з якими можна відкрито спілкуватися.

"Існує травма, яка час від часу нагадує про себе. Я усвідомлюю, що нічого не в змозі змінити, але можу трансформувати своє сприйняття того, що сталося," – зазначає він.

Терапевтична робота у "Поверненні" допомагала повертатися до конкретного спогаду вже з позиції людини, яка перебуває тут і зараз. Не щоб стерти пам'ять, а щоб вона перестала щоразу приносити той самий біль.

"Військовий висловив свою вдячність керівнику центру ментального здоров'я Ігорю, а також клінічним психологам Анастасії та Ірині."

Полон не завершується в той момент, коли Петро залишив літак. Цей процес відбувається поступово — коли людина знову освоює навички сну, спілкування, довіри, згадування без болю та планування.

"Я не відчайувався. Я не загубився. Я вірив. Я до останнього вірив у свою країну, у свою сім'ю. Що, як мінімум, моя сім'я мене не залишить, а наша країна не кине нас там", -- говорить Петро.

Він зазначає, що незважаючи на пережите, у нього все ще є бажання продовжувати службу для захисту незалежності України.