Реституція у контексті боротьби з відмиванням грошей: як Україні відновити втрачену культурну спадщину - практичний аспект.

Антон Чубенко Доктор юридичних наук, професор по кафедрі економіко-правових дисциплін та міжнародний AML-експерт

AML, ARO, OSINT та реєстраційні системи як фундамент для нової стратегії виявлення культурних цінностей.

Війна в повному обсязі трансформувала статус культурної спадщини. Тепер вона вже не сприймається лише як гуманітарна чи історична цінність. Вона перетворилася на актив, який викрадають, переміщують, легалізують і продають. Найголовніше, що цей процес глибоко інтегрується у тіньову економіку конфлікту, залишаючи за собою помітний фінансовий слід.

Сучасне розграбування українських музеїв, архівів і приватних колекцій не є випадковим наслідком бойових дій. Це ретельно спланована система. Викрадені культурні цінності використовуються агресором для відмивання грошей, обходу міжнародних санкцій та безпосередньої капіталізації "трофейних" активів. Тому питання реституції виходить за рамки лише культурних аспектів. Сьогодні це вже стосується фінансової безпеки, міжнародного кримінального права і національної стійкості.

Традиційна модель захисту спадщини будувалася за простою лінійною схемою: облік - фіксація втрати - дипломатична або правова реакція. У мирний час цього алгоритму було достатньо. Чи є такий алгоритм повним на сучасному етапі? Моя відповідь: в умовах сучасної гібридної війни - ні.

Суть справи полягає в тому, що викрадені предмети швидко змінюють свій походження, проходячи через непрозорі ланцюги посередників, потрапляють на міжнародні аукціони та отримують юридичну легітимізацію. Традиційна система не встигає за динамікою тіньового артринку. З кожним місяцем затримки з боку інституцій шанси на фактичне повернення активів зменшуються експоненційно.

Проблема не стільки в недостатності державних ініціатив, скільки в браку цілісної правової структури. Наразі Україна активно працює над створенням реєстрів, формуванням робочих груп та розробкою локальних алгоритмів. Проте без узгодженої правової архітектури ці зусилля залишаються лише окремими елементами. Справжньої системи не існує.

У моєму попередньому матеріалі ми глибоко розглянули питання того, що ефективне рішення вже присутнє, але воно належить до іншої області – глобальної системи боротьби з відмиванням грошей (AML). Основний принцип цієї системи дуже простий: кожен учасник екосистеми повинен усвідомлювати ризики і терміново повідомляти про них. Цей підхід слід адаптувати і застосувати в галузі культурної спадщини.

Якщо перекласти архітектуру AML на практичний захист культури, ми отримуємо чітку дорожню карту дій:

1. Закон. Нам потрібні не просто декларації, а жорстке правове поле: негайна імплементація конвенцій ЮНЕСКО і УНІДРУА, ухвалення спеціального національного законодавства про реституцію та безальтернативна криміналізація незаконного обігу.

2. Регуляторні органи. Захист культурної спадщини більше не може залишатися виключною відповідальністю Міністерства культури. Важливо, щоб у процес активно долучилися Міністерство юстиції, митна служба, правоохоронні органи, АРМА, а також Державна служба фінансового моніторингу. Їхня спільна мета полягає у створенні індикаторів ризику для міжнародного артринку.

3. Аналітичний центр. Державі необхідний не просто ще один пасивний архів втрат, а активний аналітичний хаб. Національний реєстр повинен стати центром збору інформації про культурні цінності: реєструвати об'єкти, накопичувати доказову базу та бути тісно пов'язаним з базами даних Інтерполу.

4. Суб'єкти моніторингу. Як банки у фінансах, так і в культурі мають бути свої суб'єкти: аукціони, антикварні дилери, галереї, страхові та логістичні компанії, музеї інші суб'єкти культурної інфраструктури. Вони повинні не просто працювати з мистецтвом. Вони повинні вміти бачити ризик тіньового походження та повідомляти про нього.

5. Агенти. Це професіонали, які працюють безпосередньо на місці, маючи змогу спостерігати об'єкти вживу: музейні працівники, мистецтвознавці, архівісти та експерти. В умовах нової парадигми вони перетворюються на фактичних офіцерів комплаєнсу в сфері культурної спадщини, виконуючи первинну ідентифікацію (Due Diligence).

Сучасний процес розшуку спадщини полягає не лише в дослідженні архівних матеріалів, а й у активній роботі в цифровому середовищі. Це включає стеження за аукціонними торгами, онлайн-ресурсами, соціальними мережами, аналіз супутникових знімків пошкоджень, а також моніторинг фінансових операцій продавців.

Симбіоз методів цифрової розвідки з відкритих джерел (OSINT) та фінансової розвідки (FININT) дає повну картину руху вкраденого активу. Саме тут боротьба за культурну спадщину стає невід'ємною частиною жорсткого документування воєнних злочинів для майбутніх міжнародних трибуналів.

Перед початком повномасштабної війни в Україні діяло понад 35 000 культурних інфраструктурних об'єктів, серед яких сотні музеїв, що обслуговуються тисячами висококваліфікованих спеціалістів. Якщо за допомогою правових механізмів надати цим установам функцію моніторингу, ми зможемо швидко створити найбільшу децентралізовану систему пошуку культурних цінностей у Європі.

Сучасна проблема не стільки в нестачі ідей, скільки у надзвичайно повільному процесі прийняття рішень. Важливі ініціативи затримуються, а відповідальність розпорошена між різними структурами. У цій інертній системі державі важко бачити свої активи в реальному часі, що, в свою чергу, призводить до їх остаточної втрати.

Викрадені культурні артефакти ніколи не зникають безслідно. Вони, як правило, потрапляють на ринок, змінюють своїх власників і легалізуються в правовій системі інших країн. Якщо держава не впроваджує ефективну та сучасну систему для їхнього розшуку та повернення, то своєю бездіяльністю вона фактично ухвалює їхню втрату.

Реституція більше не зосереджується на культурних аспектах і емоціях. Це питання стосується суворого управління активами. Без запровадження правових інновацій Україна не зможе забезпечити цей контроль.