Приховані аспекти творчості Василя Зінкевича, таємничі обряди Миколи Гнатюка і суперечка з Повалій через Бужинську. Розмова з Юрієм Квеленковим.

Юрій Квеленков - продюсер, музикант, народний артист України. Працював з Катериною Бужинською, Наталією Бучинською, Миколою Гнатюком та іншими відомими артистами.

В інтерв'ю OBOZ.UA Квеленков розповів про закулісся українського шоу-бізнесу: чому розійшовся з Бужинською, як йому вдалося вмовити Зінкевича на сольний концерт у Києві - і чому вважає цю подію унікальною. А також пояснив, як не дивувався незвичайним вчинкам Гнатюка, а також пролив світло на те, чому його співпраця з Таїсією Повалій та Ігорем Ліхутою закінчилася скандалом.

- Якщо попросити вас одним реченням представити себе: хто такий Юрій Квеленков?

Якщо спробувати висловити це одним реченням, то, напевно, я є людиною, яка присвятила своє життя українській музиці не заради фінансової вигоди, а через покликання та таланти, які мені передали батьки з дитинства. Не можу стверджувати, що завжди досягав успіху, але, незважаючи на наявність технічної та юридичної освіти, мої думки завжди були спрямовані на музику. Я завжди прагнув працювати в тій сфері, яка приносила мені найбільше радості, і найбільше задоволення отримував, коли досягав успіху в своїй справі. Так, напевно, можна описати мою особистість.

Ну, а зараз я насамперед директор свого улюбленого палацу культури в Обухові, який, можна сказати, підняв із руїн. Коли прийшов, це був практично універмаг: там продавали жіночу білизну, шуби, все було здано в оренду. І я у своїй передвиборчій програмі, коли проходив конкурс, написав, що у мене не буде жодного орендаря, який не пов'язаний із культурою чи мистецтвом. І я це виконав. Десятий рік уже тут. У нас виступали Алессандро Сафіна, Ірина Білик, Джамала, Микола Гнатюк. Василь Зінкевич виступав три або чотири рази. Немає жодного палацу, де б Зінкевич давав свої концерти стільки разів. І, до речі, у Палаці "Україна" останній і чи не єдиний у його житті сольний концерт теж організував я. Тому що любив і люблю цього виконавця.

Скрипаль Василь Попадюк поділився своїми враженнями від цього виступу в нашому виданні: "Ми провели спільний концерт у Палаці "Україна", який організував Юрій Квеленков. Він знає, як знайти підхід до Зінкевича і що саме йому сказати. Є певне коло людей, до яких Василь Іванович прислухається і яких він чує. Якби я мав займатися організацією, зізнаюся, що відчував би значний стрес — адже Зінкевич є непередбачуваним, і його рішення можуть змінитися в будь-який момент".

- Дійсно, все було непросто. Я знаю Василя Івановича досить давно, ще до роботи в Обухівському палаці. Пік наших стосунків припав на той час, коли я почав організовувати для нього виїзні концерти в різних містах. Це були збірні програми - корпоративи, ювілеї відомих людей, Дні міста. І ось тоді я вперше по-справжньому побачив цю рису Зінкевича - бути не таким, як усі. Хтось казав, що він людина з космосу. А я вирішив не давати жодних оцінок. Просто спробувати його зрозуміти.

Хочу поділитися цікавою історією. Це сталося в Мукачеві, на святкуванні ювілею відомого підприємця. Він попросив мене організувати шоу-програму, яку мав завершити Зінкевич. Для нас забронювали найкращий готель у місті. Звісно, для Василя Івановича підготували люксовий номер – адже він справжня мегазірка. Коли Зінкевич прибув, зайшов до свого номера і заявив: "Не буду тут жити". Я був вражений: "Чому так?" "Занадто просторий", – відповів він. Я сказав: "Василю Івановичу, це найкращий номер у готелі. Є й менші варіанти, але навіщо вам це?" Я сам мав звичайний номер: "Можливо, ви перейдете туди?" Ми вирушили до мене, він подивився: "Теж великий. Не піду сюди". Я запитав: "Чому? Можете пояснити, щоб я зрозумів?"

Він зітхає: "Мені буде прохолодно. Немає чогось меншого?" Я опиняюся в розгубленості. Підійшовши до покоївки, запитую: "Де ви ночуєте?" Вона вказує на кімнату, що нагадує комірчину: тапчан, тумбочка - і все. Я веду Зінкевича туди. Він озирається і каже: "Ось тут я зупинюся". В результаті, я опинився в розкішному президентському люксі, покоївка - в моєму одномісному номері, а Василь Зінкевич, народний артист, Герой України та лауреат Шевченківської премії - в кімнатці покоївки. Що мені залишалося робити? Я не розлютився і не сперечався. А вранці до мене підійшла зовсім інша людина - наче в дзеркалі: "Так вдячний вам за те, що зробили це для мене!"

Основне правило спілкування з Василем Івановичем полягає в тому, що його промови слід слухати уважно до самого кінця. Вони можуть тривати досить довго, але перебивати його категорично не можна. Потрібно просто зосередитися і бути слухачем. І ось ти мовчиш, а він через деякий час запитує по телефону: "Ви там? Юрію, ви чуєте мене?" Я відповідаю: "Так, Василю Івановичу". І знову затихаю. Він знову: "Ви мовчите, я почав хвилюватися". А я йому: "Я мовчу, бо уважно вас слухаю. Ви так захоплююче розповідаєте, Василю Івановичу". Це йому дуже імпонує! Розумієте? Ніхто не намагається його перебити, переконати чи пришвидшити. І так поступово наші стосунки ставали все ближчими. Я зрозумів, що сперечатися чи нав'язувати йому свою думку не має сенсу. Головне — зрозуміти його бажання і шукати спільне рішення.

Коли ми організовували концерт у Палаці "Україна", він міг зателефонувати в будь-який час доби. Якщо не підняти слухавку, то це одразу викликало його обурення, і він переставав відповідати на дзвінки. Тому, коли дзвонив Зінкевич, трубку потрібно було брати без заперечень. А якщо взяв — ти вже потрапив у його мережі (сміється). Він починав приблизно так: "Шановний пане, шановний метре, ви мій наставник, я у вас навчаюся... Я хочу, щоб ми разом відкрили нові горизонти світового мистецтва". І цей вступ міг тривати близько десяти хвилин. А потім, коли нарешті переходили до справи, розмова стосувалася концерту. Перше, що він мені сказав: йому потрібен екран на всю довжину сцени: "Скільки це у Палаці "Україна"?" - "Приблизно 36 метрів". "Ми зможемо зробити екран на 36 метрів? І аж до самої стелі". Я відповідаю: "Василю Івановичу, в принципі, такий екран можна зібрати за модульним принципом. Але чи можу я дізнатися, для чого він вам?"

Далі слідує цілий набір термінів з різних сфер - філософії, астрології, нумерології... Усе це переплітається одне з одним. Якщо б людина, яка вперше чує Зінкевича, не знала його, вона, напевно, подумала б, що розмовляє щонайменше з професором Сахаровим у галузі фізики. Проте я усвідомлював, з ким веду бесіду. Тому моє завдання полягало в тому, щоб просто слухати і на все відповідати: "Звісно, Василю Івановичу".

Так, крок за кроком, ми почали формувати певний план. І ось, в один момент, він висловив бажання, щоб на фінальну пісню "Червона рута" на сцену вийшов великий дитячий колектив. Я доклав усіх зусиль, і врешті-решт на сцені з'явилося близько ста дітей. І тут Василь Іванович починає демонструвати, що йому не вистачає простору: він співає, намагається рухатися, підходить до дітей, потім раптово повертається, ніби намагається відштовхнутися від них. Усе це зафіксовано на відео, яке я зберіг. Але після концерту на мене чекав справжній скандал: "Що це було? Чому ці люди взагалі опинилися на сцені?"

Концерт, про який ви згадуєте, за відгуками медіа, виявився досить незвичним. На початку на сцені виступали різні виконавці, серед яких був і Василь Попадюк, тоді як Зінкевич затримувався з виходом, що викликало певне незадоволення у деяких глядачів.

Протягом перших 45 хвилин сцена була заповнена виступом Kristina V – співачки українсько-американського походження. Її спонсор взяв на себе всі витрати на оренду Палацу "Україна". Василь Іванович дійсно прагнув організувати цей концерт, але сподівався, що хтось покриє витрати на зал. Я усвідомлював, що без Христини цей захід не відбудеться. Вона і її чоловік Міша, які мають львівське коріння, але живуть в Америці, є чудовими та порядними людьми. Вони вклали великі зусилля в організацію концерту, і саме завдяки їм він відбувся. Вони прибули до Києва за десять днів до виступу, і весь цей час активно репетирували. А Зінкевич з'явився лише в день концерту, здається, за півгодини або годину до початку. Ми з нетерпінням чекали, чи приїде він взагалі, адже з Василем Івановичем завжди існує певний ризик. Такі ситуації вже траплялися: наприклад, його концерт у Палаці "Україна", який планувався за рік чи півтора до мого, організатори почали готувати заздалегідь, і майже весь зал був розпроданий. Та за тиждень до виступу він зателефонував та сказав: "Не зможу". Чи то через хворобу, чи зміни планів – вже не пам’ятаю, але концерт скасували. Я також ризикував, але вирішив йти на це, адже в мене такий характер. Можливо, це навіть свідчить про мою пристрасть до самого процесу: я був готовий зробити все можливе для успіху цього концерту.

Історія з готелем виявилася досить цікавою. Василь Іванович попросив мене здійснити оплату за номер у "Україні", де він завжди зупинявся. У нього там був свій особистий апартамент. Я підійшов до адміністратора у готелі і сказав, що від Зінкевича потрібно оплатити його номер. На що вона відповіла: "Вибачте, але я не можу обговорити це з вами. Давайте запросимо директора". Директор, який прийшов, висловив схоже: "Давайте звернемося до власника". Врешті-решт, ми зібралися разом, і мені пояснили, що цей номер протягом багатьох років фактично не здається іншим гостям. Як я зрозумів, Зінкевич навіть встановив там свої замки. А ще на номер значився борг у розмірі приблизно 100 тисяч гривень. Мені повідомили, що про будь-яке подальше користування не може бути й мови, поки не буде погашена заборгованість. У мене досі на роботі зберігаються квитанції. Ці витрати знову ж таки покрив Міша, чоловік Христини.

Мені в готелі розповіли таку історію: ще в ті часи, коли готель був міською власністю, Зінкевич звернувся до тодішнього мера Києва Олександра Омельченка. Номер закріпили за ним безкоштовно. Коли приїжджав до Києва на концерти, Дні Незалежності України та інші заходи, зупинявся там. Потім готель перейшов у приватні руки, і колишня система, наскільки я розумію, перестала працювати. Номер залишився, але вже постало питання оплати. Мабуть, ці витрати якимось чином покривали організатори заходів, на яких виступав Зінкевич. А мені не пощастило: коли я звернувся до готелю у 2021 році, накопичився великий борг. Що відбувається з цим номером зараз, інформації у мене немає.

Після всіх подій, що трапилися, чи не відчуваєте ви жалю за тим, що стали частиною цієї ситуації?

Звичайно, я не жалкую! Навпаки, я був у повному захваті, коли мені говорили: "Як тобі вдалося організувати концерт Зінкевича?" Першим, хто зателефонував мені, був Дмитро Гершензон, з яким Василь Іванович співпрацював у "Світязі". Він сказав: "Слухай, знімаю капелюха! Це просто вражаюче! Це неймовірно!"

Мені взагалі подобається йти наперекір. Знаєте, за що мене в юності вигнали з музичної школи? Я прийшов на академічний концерт - чи на іспит, уже не пам'ятаю, - з фортепіано. Сів, розгорнув ноти й почав грати пісню The Beatles - "Yesterday". Мені кажуть: "Стоп! Що ви граєте? Ви повинні виконувати Баха чи Моцарта". А я відповідаю: "Мені цей твір подобається більше. І він не менш складний, ніж той, який змушуєте вивчати". За це мене й вигнали з музичної школи. А років через двадцять я зустрів директора цієї школи на Печерську. На той час я вже був відомим продюсером, здається, навіть отримав звання заслуженого. Він мене побачив і каже: "Квеленков, я вас впізнав! Ви - гордість нашої школи!" Я кажу: "Справді? А ви пам'ятаєте, як мене вигнали з п'ятого класу?"

Ви також мали можливість співпрацювати з іншим знаменитим артистом - Миколою Гнатюком, і, напевно, знаєте його краще, ніж більшість. Дмитро Гершензон поділився з нами під час інтерв'ю: "Микола Васильович - це особистість, що викликає захоплення. Під час виступів він іноді помічає на сцені лише йому відомі "чорні діри", в які, за його переконанням, не можна ступати. А в інших місцях, навпаки, можна. Він досить забобонний, і в цьому дуже нагадує свого земляка - Василя Івановича Зінкевича".

Ці люди кардинально відрізняються один від одного. Що стосується забобонів, то так, вони мають свої особливості, але в кожного з них ці забобони абсолютно різні. Наприклад, Зінкевич може носити одну й ту ж шапку протягом багатьох років. І чомусь саме в цій шапці він обов'язково проводить репетиції перед усіма своїми концертами.

Я запитую його: "Василю Івановичу, ви плануєте виходити на сцену в шапці?" Він відповідає: "Ні, не планую". Але шапка все ще залишається на його голові. Це просто його стиль. А ще в нього є піджак, якому вже пів століття. Він сам його колись створив і досі носить. Виглядає так, наче на плечах у нього по два величезні батони. І, звісно, не можна не згадати про той знаменитий ремінь, що складається з шести тоненьких стрічок. Це також його винахід, і він супроводжує його протягом усього життя.

А Коля Гнатюк - це зовсім інша особистість. Він справжній італійський мачо: стильний піджак, як у Рамазотті, елегантна сорочка, ідеально підібрані штани та туфлі - все виглядає бездоганно. Але його настрій може змінитися в будь-який момент, і він раптом вирішує, що сьогодні буде виглядати зовсім по-іншому. Наприклад, під час концерту в Палаці "Україна" Коля запізнюється на свій вихід і миттєво вигадує, що в Борисполі у нього вкрали валізу з усіма речами. В результаті він виходить на сцену в джинсах, у розтягнутому светрі і починає співати. Я питаю його: "Колю, як ти міг так вийти?" А він відповідає: "Юрко, публіка мене любить! Яка різниця, в чому я на сцені?" Його настрій справді має значення. А от Зінкевич - це зовсім інша історія: все в його виступах ретельно продумано, і все повинно бути саме так, як він задумав.

У Колі - інші фішки. Ось приїжджаємо ми з ним до Мінська на урядовий концерт. Поїзд прибуває приблизно о шостій вечора, а вихід на сцену о 19:30. Зима, січень, треба ще доїхати до місця виступу. Нас зустрічає машина. І тут Коля каже: "Юрко, ми зараз маємо заїхати до кількох храмів". Я кажу: "Колю, ми не встигнемо!" А він: "Нічого, почекають". Ну що поробиш: їдемо. Коля оббігає весь храм, цілує кожну ікону, з кимось розмовляє - їдемо до іншого храму. А коли концерт уже давно триває, ми нарешті приїжджаємо. Нас зустрічають біля входу організатори з тремтячими руками: "Через десять хвилин ваш вихід!" Нас заводять у гримерку. І Коля замість того, щоб швидко переодягнутися й бігти на сцену, починає розкладати на підвіконні свої ікони, читає молитву. А я смиренно стою поруч і чекаю, коли вся ця історія закінчиться. Але публіка його дуже любить. Він вміє тримати зал, буквально підкорює його з перших хвилин. Це неймовірний артист. Дійсно - унікальний.

Ми вже досить давно не підтримуємо зв'язок. Я навіть пробував зв'язатися з ним через молодшого брата (народного артиста України Анатолія Гнатюка, актора столичного Театру Франко), але це не дало результату. У мене є всі його телефонні номери - і німецький, і український, але він не бере слухавку. Я отримав кілька пропозицій для нього, причому досить вигідних. Але його відповідь була такою: "Поки триває війна, не співаю". Він не раз виступав у мене в Обухові. Знову ж таки, мені було нелегко його переконати, але я, як і з Зінкевичем, знаходив способи це зробити.

Одного разу ми вирушили на концерт, але запізнилися, оскільки він вирішив зробити зупинку біля церков, щоб помолитися та прикластися до всіх ікон. В результаті часу залишилося вкрай мало. Коли ми доїхали до Обухова, до початку концерту залишалося всього тридцять хвилин. І тут він запитує: "Юрко, а тут є озеро?" Я відповідаю: "Так, є. А навіщо це тобі?" Він каже: "Святий Миколай сказав мені, що я маю нагодувати рибок". На щастя, озеро виявилося зовсім поруч із палацом. Приїхавши туди, він витягнув з рюкзака заздалегідь підготовлений корм і почав годувати риб. Я стояв за його спиною, він дивився на воду і не помічав мене. Я вирішив зняти це на телефон. Але раптом, навіть не обертаючись, він сказав: "Юрко, не варто мене знімати. Я знаю, що ти це робиш". Я мало не випустив телефон з рук. Ось такий він, Микола Гнатюк.

- Найвідоміший етап у вашій продюсерській кар'єрі - це, звісно, робота з Катериною Бужинською. Ви побачили зовсім юну Катю (у деяких джерелах зазначається, що їй було 14 років) на сцені. Дівчина з Чернівців залишає звичне життя і їде до столиці назустріч невідомому майбутньому. Як ви переконали батьків відпустити її?

Катя була не 14, а вже 16 років, коли закінчила школу. В той час, коли Юрій Фальоса почав з нею співпрацювати, їй було лише 14, але це зовсім інша оповідь. Я не намагався переконати її батьків, адже вона була досить незалежною і завжди сама вирішувала свої питання. Її батьки вже давно розлучилися: тато створив нову сім'ю, а мама з вітчимом продавали товари на ринку. Я навіть домовився з мером Чернівців Федоруком, щоб забезпечити їм кращий торговий майданчик. В результаті, вони отримали гарне місце для торгівлі. Тож, коли Катя вирушила в новий етап свого життя, мені здалося, що її мама була тільки рада цій зміні. Ось так я відповів на ваше питання.

Композитор Олександр Злотник поділився спогадами про свій візит до вас. Коли він побачив ваш дім, ви зауважили: "Половина цього успіху – завдяки вашій пісні "Лід", яку ви написали разом із Юрієм Рибчинським". Як ця композиція вплинула на кар'єру Катерини Бужинської?

- Ну, я цю історію Олександру Йосиповичу, звичайно, розповів трохи з посмішкою. Мені треба було його потішити, ви ж розумієте. Не варто сприймати буквально, що половина мого будинку зароблена на одній пісні. Хоча певна частка правди в цьому є. У Бужинської було три пісні, які зробили їй ім'я та дали творче життя як співачці. І всі три вибирав я. Перша - "Лід", друга - "Романсера" на вірші Юрія Рибчинського, і третя - "Як у нас на Україні" Олега Харитонова та Валерія Сєрова.

Історія з "Льодом" заслуговує на окрему увагу. Я отримав цю композицію у вигляді нотного запису, де була зазначена мелодія та акорди. Однак це була лише базова версія – нотний запис сам по собі не робить пісню готовою до виконання на сцені чи запису. Протягом близько двох місяців ми з Юрієм Шепетою, видатним аранжувальником, працювали над нею. Я вважаю його одним з найталановитіших у нашій естрадній музиці. Коли він вперше побачив "Лід", він сказав: "Все так просто, навіть не знаю, з чого почати". І, напевно, саме в цій простоті полягала геніальність Злотника. Деякі мелодії не розвиваються, незалежно від аранжування, але тут усе відбулося природно.

Отже, я можу стверджувати, що "Лід" - це результат багатьох факторів: моєї рішучості, таланту Олександра Йосиповича, неймовірної праці Юрія Шепети та, безсумнівно, чудового тексту Юрія Рибчинського. Він написав вірш "Балада про фігурне катання", на основі якого Злотник створив мелодію для Любові та Віктора Анісімових. Однак їхня версія не отримала популярності. Після цього Шепета аранжував цю мелодію для оркестру, і вона зазвучала зовсім інакше. В результаті вийшла пісня, що справді викликала мурашки по шкірі. Ми виконали її на заході "Людина року" у Палаці "Україна", і з того моменту Катю почали запрошувати на різні концерти, події та корпоративи. І вже там гонорари були зовсім іншими.

Ви працювали продюсером Каті Бужинської більше десятка років, а також певний період часу були її чоловіком. Що стало причиною вашого розставання? Катя згадувала, що у вас були розбіжності щодо бажання мати дітей.

- Я не планував цього робити. У мене вже є дитина, яку я дуже люблю. Я розумію, що після публікації матеріалу від Бужинської знову з’являться чутки та неприємності. Тому не бажаю повертатися до цієї теми.

- А тепер ви ведете розмову?

- Боже збережи! Коли бачу її десь на концертах, намагаюся пройти іншим коридором. Тому краще не будемо зачіпати цю тему. Я не хочу її дратувати, щоб вона потім не дратувала мене. У неї непоганий піар-директор, він потім усе це роздуває, я ігнорую, але ж люди читають цей негатив і думають: "Боже, який негідник, який лиходій. Бив, жорстко контролював, обманював заради грошей". Я зараз чудово почуваюся, чудово, розумієте? У мене є улюблена родина, улюблена робота. І я не хочу це псувати.

- Ви знали Таїсію Повалій ще в 90-ті, коли працювали з нею як звукорежисер, і бачили весь її шлях - від співачки-початківця до однієї з головних українських зірок. Свого часу тут у неї було все: кар'єра, публіка, визнання, але вона зробила ставку на країну-агресора. Що з нею сталося?

- Нічого особливого: гроші, гроші й ще раз - гроші. Розумієте, це страшна річ: залежність від грошей. Я вважаю, що представники Партії регіонів багато чого зробили для них. І вони брали від них дуже великі гроші.

- Продюсерка Анжела Норбоєва розповідала нам в інтерв'ю, що за вступ до Партії регіонів їй заплатили мільйон доларів. Мовляв, їм потрібна була у списку така улюблениця публіки, щоб прикрити непопулярні імена.

Ну, ось що я хочу сказати. Вони поставили фінанси вище за гідність, совість і всі інші цінності. Як вони зараз живуть, мені невідомо. Ми посварилися досить давно через Бужинську. Для тих, хто не в курсі, з 1994 по 2000 рік я дійсно співпрацював із Повалій. У мене була перша в Україні американська акустична система JBL. І ось одного разу до мого офісу на Березняках завітав Ліхута і каже: "У тебе є звук, а в мене – Тая. Давай об'єднаємо зусилля". Я згодився, і ми почали працювати разом.

Після того, як Катя Бужинська почала виступати зі своїми концертами, її кар'єра різко пішла вгору, і вона стала непогано заробляти. Це викликало ревність у Повалій. Ми випустили наш перший альбом під назвою "Музика, яку я люблю". На звороті я вирішив написати: "Молодий золотий голос України". Я знав, що Повалій має титул "Золотого голосу України", але не обговорював це з жодним із них — не вважав це необхідним. Я завжди сприймав їх не як начальників, які можуть контролювати мої ідеї чи думки. Я просто вирішив, що так буде називатися диск — і на цьому крапка. Повалій була ображена і запитала: "Що це означає? Чи я вже старий голос, а вона молодий?"

- Про Повалій кажуть, що вона завжди була досить безвольною: власної думки нібито не мала й робила те, що казав її чоловік і продюсер Ігор Ліхута.

- Мені здається, це не зовсім так: вона вирішувала дуже багато чого. Ліхута на людях, звісно, виставляв себе головним. Але я бачив їхні стосунки зсередини. Наприклад, якийсь виступ на виїзді, ми живемо в одному готелі. Стоїмо, куримо на сходовій клітці, і раптом вона вистрибує й починає його лайкою обсипати: "І де ти лазиш? Я на тебе до другої години ночі чекаю!" А він - як миша, на напівзігнутих ногах - пірнає в номер.

Колись ви були продюсером ще однієї знаменитої співачки - Наталії Бучинської.

Вона справжня талановита співачка, така, знаєте, з українським інтелектом. Чому наші шляхи розійшлися? Просто у мене з'явилися нові захоплення, а в неї – свої. Не хочу вдаватися в деталі, адже я не маю жодних образ. Наші стосунки залишаються чудовими. Більше того, Наташа активно підтримує і допомагає моїй Ілоні (Ілона Савіцька - співачка, з якою я зараз працюю як продюсер. - Ред.).

Її кар'єра почалася з музики Бучинської. Наташа щедро передала їй усі свої аранжування. Коли мені потрібно, щоб на концерті Ілони був важливий гість, я завжди звертаюся до Наташі: "Допоможи". І вона каже: "Юро, це не проблема. Запитуйте - я допоможу". Я навіть уточнюю: "А якщо в цей день запланований платний концерт?" - "Це не має значення. Ви ж не звертаєтеся до мене кожного дня". Ось у чому суть - вона справжня людина. Розумієте?

Можу поділитися ще однією історією про Бужинську. Одного разу Іван Попович влаштував концерт у Києві, де вона виступала в ролі запрошеної зірки. Я приїхав за нею, але вона так і не вийшла. Двері їй не відчинилися, а на дзвінки вона не відповідала — абсолютно нічого. І тут мені телефонує Попович: "Ти мене підвів!" Я від сорому ледь не провалився крізь землю. На наступний день я запитую Катю: "Що трапилося? Чому ти не відчинила двері?" А вона, цілком спокійно відповідає: "Я хотіла, щоб ти зрозумів, хто тут насправді головний. Якщо не хочеш співати — не співай. А якщо бажаєш — йди сам на сцену."

Ми часто обговорюємо ваші професійні взаємини з артистами, яких ви продюсували. Проте за цим усім стоїть і ваше особисте життя. Ваша історія з дружиною Наталією дійсно вражає: спочатку ви одружилися, потім розлучилися, Наталія переїхала до Німеччини, ви вступили в шлюб з Катею Бужинською, а через десятиліття знову з reunited з Наталією. Чи змогла вона пробачити вам той шлюб?

- Чому вона мені пробачила, чому не я їй пробачив? Ви не знаєте всіх подробиць, а я не хочу зараз про це говорити. Ми просто одружилися, потім розійшлися, а рівно через десять років знову зійшлися й живемо досі. Наша донька Таїсія - у Німеччині. Вона свідомо не приймає громадянство, бо, як і я, любить Україну й збирається повернутися сюди, щойно закінчиться війна. Має дозвіл на проживання в Німеччині. Вона там закінчила школу, заклад вищої освіти, вільно розмовляє німецькою, знає англійську. Але все одно вважає Україну своїм домом. У неї тут, у Києві, є квартира. Вона б уже жила з нами, але через війну знову поїхала до Німеччини. Там у неї теж є житло.

Наталя - це справжня зірка у світі дизайну. Я дізналася, що в її портфоліо є роботи для Штеффі Граф, видатної німецької тенісистки, яка колись займала першу позицію у світовому рейтингу.

– Ну, це не єдине. Було й чимало інших, більш знаменитих клієнтів.

Я якраз планувала дізнатися про таке: нещодавно її ім'я раптово виникло в документах справи, що стосується зведення котеджного комплексу "Династія" в Козині. Згідно з інформацією слідства, вона була залучена до питань, пов'язаних зі зведенням резиденції Андрія Єрмака.

Скажу так: я не був в курсі деталей цієї історії, яка привернула увагу всього суспільства в Україні. Я ніколи не втручаюся в професійну діяльність моєї дружини, так само як і вона не лізе в мої справи. Не хотів би коментувати ситуацію, адже вона ще розвивається. Проводяться слідчі дії та інші процеси. Проте я впевнений, що моя дружина пройшла всі необхідні перевірки і, наскільки мені відомо, її визнали непричетною до будь-яких правопорушень. Вона займалася своїми обов'язками як дизайнер: консультувала та надавала рекомендації.

Ваш котедж поблизу Києва також створений руками Наталії. Дізналася, що серед сусідів були Анатолій Гриценко, колишній міністр оборони України, а також композитор Костянтин Меладзе.

Будинок Меладзе знаходиться прямо навпроти нашого. Проте, наскільки мені відомо, він продав його ще до початку війни і виїхав. Зараз там живуть інші люди. Раніше туди часто приїжджав Юрій Шепета, який багато років працював у команді Меладзе, зокрема над проєктами та записами "ВІА Гри". Серед солісток цього колективу була Настя Приходько, і загалом приїжджали всі, з ким співпрацював Меладзе. Усі вони записували свої треки саме тут.

Чи мали ви з Меладзе якісь дружні зв'язки?

- Меладзе дуже закритий, мало з ким контактував. І взагалі, ми не любимо заводити з сусідами близькі стосунки. Знаєте, як то кажуть: хочеш хороших стосунків із сусідами - постав високий паркан. Ми дотримуємося цього принципу. Є, звичайно, друзі, з якими дружимо десятки років - три-чотири сім'ї. Вони бувають у нас, ми у них. А далі - все. Сусіди - це люди, які просто живуть поруч. І це не привід робити їх близькими.

Цікаво, чи у вас є зв’язок з продюсерами вашого часу? Наприклад, з Юрієм Фальосою. Чи відомо вам, чим він займається нині?

Я тоді не мав особливих стосунків з ним. Мене, в принципі, не дуже цікавила вся ця ситуація з Фальосою та Лорак. Набагато більше мені подобався Юрій Нікітін. Тоді нас було небагато: Нікітін, Ліхута, я, Фальоса – мабуть, і всі. Фальосу я не міг зрозуміти. Технічний спеціаліст без музичної освіти, і раптом проголошує себе продюсером. Схоже, йому просто щастило з привабливими співачками: Ані Лорак, Міка Ньютон, Маша Гойя. Він якимось чином умів переконувати їх співпрацювати з ним. А от Юрій Нікітін – це зовсім інша історія. Дуже досвідчений і освічений. Я вважаю, що саме він став піонером в створенні справжньої індустрії шоу-бізнесу в Україні. Він вивів на сцену безліч артистів. На мою думку, саме з Нікітіна почалося все. І досі, вважаю, він один із найкращих експертів у сфері формування індустрії розваг. Він знає, як заробляти самостійно, при цьому надаючи можливість артистам заробити також. На відміну від деяких продюсерів, які просто використовують артистів, отримують прибуток, а потім кидають проєкт і йдуть далі.

Як ви вважаєте, чому Ані Лорак, подібно до Таїсії Повалій, виявила підтримку російській агресії? Цікаво, що до початку повномасштабної війни вона, здається, прагнула повернутися в Україну: у 2021 році виступила в Одесі, а на початку 2022 року оголосила про тур по українських містах. З'являлися чутки, що Тіна Кароль могла заважати її поверненню, сприймаючи Лорак як потенційну конкурентку.

- Яка конкуренція з Тіною Кароль? Ні, це все вигадки. Про що ви говорите? Ані Лорак там, у Росії, жила й зараз живе в шоколаді. А для неї головне - популярність і достаток. Ось і все. А розмови про почуття обов'язку, любов до батьківщини... Знаєте, я близько знайомий з дуже багатьма артистами і скажу вам: у деяких це взагалі відсутнє. Я бачив, як одна й та сама людина вранці могла виступати на підтримку Януковича, а ввечері - Ющенка. Але треба визнати: не всі такі.

Також читайте на OBOZ.UA розмову з легендарною телеведучою Тетяною Цимбал - про сучасне телебачення, часи шаленої популярності та життя після слави: "Може, я піду з цього інтерв'ю?"