"У Донецьку весь театральний колектив піднявся під гасло "Слава Україні!" Віктор Жданов розповідає про існування в умовах окупації, підкорення Києва після півстоліття та нові етапи у створенні "Кайдашів"."

Народний артист України Віктор Жданов - знаменитий Омелько Кайдаш у надпопулярному серіалі "Спіймати Кайдаша". Утім, за плечима артиста - далеко не одна знакова роль: "Кіборги", "Я працюю на цвинтарі", "Чорний ворон", "Додому", "Захар Беркут", "Сірі бджоли", "Будуть люди", "Сага" та інші помітні проєкти.

У бесіді з OBOZ.UA Віктор Жданов поділився своїми думками про те, чому, незважаючи на численні кіноролі, він не відчуває себе повністю актором кіно. Він також розповів, як війна вплинула на його життя, чому не слід очікувати продовження "Спіймати Кайдаша", і для якого режисера готовий пожертвувати своїм гонораром. Крім того, актор відверто обговорив свої спогади про Донецьк, сім'ю, взаємини з колегами, а також зізнався, ким міг би стати, якби не обрав шлях акторства.

Ми зустрілися з артистом під час закритого показу міжнародної історичної драми "Санаторій Горького. Поєдинок", який відбувся в кінотеатрі "Жовтень" у Києві. Сюжет фільму розвивається у 1939 році, на фоні радянського вторгнення до Польщі. Фільм вже стартував у загальному прокаті.

- Пане Вікторе, розкажіть про фільм: що вас зачепило в цій історії?

Напевно, найважливіше полягає в тому, що росіяни залишаються вірними своїй суті. Вони залишаються самими собою – жорстокими і нічим не змінившимися. Хоча методи можуть варіюватися, а форма відрізнятися, сама природа залишається незмінною – репресії, підлість, ненависть і прагнення зламати дух людини. Якось мені дуже хотілося зіграти цю жорстокість (Віктор Жданов втілив на екрані роль наглядача в радянському таборі. - Авт.). Адже ти не просто втілюєш образ поганої людини, а стаєш частиною системи, яка завжди є набагато більшою загрозою, ніж окрема особа.

Анна Мачух, одна з ключових постатей у світі українського кіно, в одному з інтерв'ю зазначила, що сьогодні глядачі неохоче відвідують фільми, що торкаються теми війни, адже вони щодня стикаються з цим явищем у реальному житті — через вікна, новини та соціальні мережі. Як ви вважаєте, чому "Санаторій Горького. Поєдинок" заслуговує на увагу?

Я не вважаю, що потрібно когось закликати: приходьте, перегляньте. Кожен сам вирішує, що для нього важливо. Звісно, я б хотів, щоб фільм побачило якомога більше людей. Адже це частина нашої історії. Здається, що дія відбувається в Польщі, у зовсім іншому часі та серед інших людей... Але, дивлячись, розумієш, наскільки багато знайомого. Це стосується нас, можливо, навіть більше, ніж може здаватися на перший погляд.

- До 2014 року ви жили й працювали в Донецьку - багато років служили в Донецькому музично-драматичному театрі. Потім почалася окупація, і театр фактично опинився в середовищі, де вже господарювали окупанти. Ваша дружина, народна артистка України Олена Хохлаткіна, розповідала нам в інтерв'ю, що навіть тоді в театрі могли кричати "Слава Україні!". Як це було можливо?

На той час команда "фас" просто не існувала. Вони не виявляли себе відразу, скоріше навпаки: спочатку намагалися переконати всіх, що є добрими і мирними. Все почалося ще в лютому, а ми залишалися в Донецьку до травня. Чи відчували ми страх? Ні, такого не було. Як я вже зазначав, тоді вони не демонстрували активності – все виглядало досить спокійно і безтурботно. Все змінилося трохи пізніше.

А "Слава Україні!" люди вигукували на виставі "Сліпий" за поемою Шевченка. Я теж у цій постановці грав. Там дуже специфічний поміст був, навіть травми двох менісків собі заробив (посміхається). Так от, прем'єра вже відбулася під окупацією. І раптом після вистави люди почали вставати й кричати: "Слава Україні!". Ми стоїмо на сцені й не можемо зрозуміти, що відбувається. А потім дивимося - весь зал встав: дев'ятсот людей. І це було настільки вражаюче!.. Ми тоді ще думали, що, може, воно переламається, що люди покажуть, що вони насправді думають. Але не вийшло.

Чи є ще в Донецьку знайомі, з якими у вас були тісні стосунки — друзі чи колеги?

Ні, не залишилося жодних зв'язків. З тими людьми, що були там, я більше не спілкуюся. Так склалося – все розпалося, немов пісок у руках. Це було щось на кшталт клубу за інтересами... Ті, хто відчував потребу виїхати, зробили це. І я не сумую за Донецьком. Просто боляче спостерігати за тим, що там коїться. Я виріс на Херсонщині і довгий час працював у Херсонському музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Це – моє справжнє місце сили. А Донецьк... Він не встиг стати мені рідним. Хоча у творчому плані там було багато важливих моментів – ми багато чого досягли і пережили. Але те почуття, яке я маю тут, у Києві, – це зовсім інше. Відчуття свободи. Сво-бо-ди, розумієте?

- А ви думаєте, що колись зможете туди повернутися?

- Ні, не вважаю. Наша квартира? І що з того? Мене туди не тягне. Я взагалі не маю прив'язки до матеріальних речей. Чи буду я сумувати за якоюсь курткою? Я вже давно з неї виріс (усміхається). Хоча, коли ми виїжджали, фактично нічого не взяли з собою. Вирушили в шортах — от і вся історія.

Ви коли-небудь відвідували Херсон?

На даний момент ні. У мене там є двоюрідна сестра. Як у неї справи? Виживає. Чи можливо там жити? У нас тут сирени звучать щогодини, а там ситуація ще важча. Місто невелике, і все розташоване близько. Там серйозніші й страшніші проблеми. Люди борються за своє існування, тримаються разом, підтримують одне одного, адже що ще залишилося? Сестра вже розмірковує над тим, щоб виїхати, якщо з'явиться така можливість. Бо далі терпіти просто неможливо. Усі радять виїжджати, але це не так просто - просто взяти і піти. Це ж дім, це життя, це все, що людина заробила.

- За роки в кіно у вас було чимало знакових ролей, які добре запам'яталися глядачам. Чи є серед них та, якою ви самі особливо задоволені? Та, про яку можете сказати: "Оце я справді добре зробив"?

- Я не... Не впевнений. Не люблю оцінювати себе.

Ви тільки уявіть, що, як і Станіслав Боклан, ви не переглядаєте свої стрічки. Саме так кінопродюсери пояснюють його відсутність на показах прем'єр.

- Ні, я дивлюся (сміється). Чому ні? Але оцінку роблять глядачі. Коли йду вулицею і люди підходять: "Дякую за "Сірі бджоли"", "Дякую за "Кіборги"", "Дякую за "Спіймати Кайдаша"" - от це для мене найкраща оцінка. Бо що я сам собі поставлю? Скажу: "Ну, добре зіграв" (сміється). І що далі? А коли людина, яка тебе взагалі не знає, зупиняє на вулиці й каже, що твоя робота зачепила, - це вже щось. Значить, не даремно це робив.

Чи є для вас досягнення важливим? Вам подобається відчувати, коли вас впізнають і вашу працю цінують на висоті?

Особистий успіх, безумовно, існує. Проте, він мене особливо не захоплює. Мене більше надихає досягнення команди, успіх вистав або фільмів. Коли ж ти на самоті: "Ось я, я це зробив, я молодець"... Це здається мені дещо неправомірним. Звісно, в акторській професії важливо любити себе, адже ти виходиш на сцену, й усі погляди спрямовані на тебе, ти в центрі уваги. Але, попри це, твій успіх залежить від гриму, костюма, роботи художника-постановника, оператора, режисера, звукового оформлення – від багатьох чинників. Без команди ти навряд чи досягнеш успіху. Це стосується як театру, так і кіно. Проте багато хто з цих професіоналів залишаються за лаштунками, не отримуючи аплодисментів. Але без їхньої праці нічого не відбудеться. Я завжди усвідомлював це, навіть у молодості.

Чи є у вас знайомі серед акторів, наприклад, у театрі Франка, де ви зараз працюєте? Багато ваших колег зазначали в інтерв’ю, що їхні друзі не пов’язані з мистецтвом. Наприклад, Олексій Богданович поділився таким спостереженням, а згодом до цього приєднався Остап Ступка. Людмила Смородіна навіть зазначила: "Якщо на одну роль запросити двох друзів, ви зможете побачити, якими насправді є їхні стосунки".

- Та я не дуже в це вірю. Якщо дружба є, то вона є - незалежно від того, працюєте ви разом чи ні. Те, що ви колеги, - це робота, а дружба - зовсім інше. Я не думаю, що професія якось заважає справжній дружбі.

Кого ви вважаєте своїми друзями? Це особи з театрального світу чи, можливо, з інших галузей?

У мене немає друзів серед акторів. Багато з тих, кого я вважаю близькими, вже давно залишили цей світ... Дружба — це дуже інтимна річ. Це не лише особа, з якою комфортно працювати чи вести бесіди.

Чи можуть дорослі діти перетворитися на друзів для своїх батьків?

Чому ж не можуть? Донька більше ділиться своїми думками, а син, навпаки, більше замислений. Він не обрав шлях актора, як ми. За освітою він кінооператор і працює художником зі світла в театрі Франка. Ця діяльність йому до вподоби, але я помічаю, що його все ж тягне до кінематографа. На додаткових зйомках у Києві для фільму "Сірі бджоли" продюсерка Іванна Дядюра запросила його стати помічником оператора. Відгуки про його роботу були позитивними. Але, як і в акторській кар'єрі, тут велике значення має удача - важливо, щоб у потрібний момент тобі випав шанс. Не завжди так: навіть якщо ти обдарований, це не означає, що все складеться. У творчій діяльності багато що залежить від обставин.

- Ви самі це дуже добре знаєте, адже в Київ фактично приїхали в зрілому віці...

Ну, дивіться: якби не війна, я б не опинився тут. Не можу стверджувати, що це щастя, але війна змусила мене залишити Донецьк. Разом із Оленою та нашим сином Павлом ми б залишилися там. Наша донька Ксюша вже була тут і працювала. Хоча, зізнаюся, я завжди мріяв про Київ. Коли я приїхав сюди, трішки навчаючись у театральному університеті Карпенка-Карого, я закохався в це місто, спілкуючись з людьми. Але тоді навіть не міг уявити, що врешті-решт опинюся тут вже після п’ятдесяти років.

- У своїх інтерв'ю ви розповідаєте, що вважаєте точкою відліку в кіно картину "Кіборги", у якій зіграли в 52 роки. Не виникає думки: "Шкода, що це сталося так пізно"?

Ні, я не відчуваю ніякого жалю. Навіть якщо б і шкодував, це не змінило б ситуацію — я все одно опинився б у тому місці, де є зараз. У мене вже є певний досвід, і я ним задоволений. Звичайно, я радію за тих, хто почав зніматися раніше: у них вже більше проектів, популярності, вони відчувають себе у цій індустрії як риба у воді. А я, незважаючи на все, все ще не зовсім в ній, хоч це може звучати дивно — таке в мене відчуття. Я з великим інтересом слідкую за світом кіно і люблю вивчати його. Але щоб сказати, що я справжній актор — це питання викликає певні сумніви... Це важко пояснити. Ніна Набока, наприклад, справді є природженою акторкою.

До речі, Ніна Набока в інтерв'ю нашому виданню висловилася про вас дуже позитивно. Ви неодноразово співпрацювали, зокрема, в проекті "Спіймати Кайдаша". Акторка Олена Галл-Савальська, з якою ви також працювали в херсонському театрі та грали в "Кайдашах", розповіла нам, що саме ви стали для неї підтримкою, коли вона розглядала можливість відмовитися від ролі: "Кіно вимагає іншого підходу, ніж театр - більше камерності та стриманості. Я кожен вечір телефонувала чоловіку в Київ, плакала: "Повертаюся додому, адже нічого не вмію!" Я справді так відчувала, коли дивилася на інших акторів. Скаржилася Віті: "Я перебільшую, мені соромно. Що робити?" А він відповів: "Не переживай! Думаєш, у мене все з першого разу виходило? У "Кіборгах" хлопці мене запитували: "Чого ти кричиш?" Все буде добре. Головне - практика". Цікаво, якщо б ви не стали актором, ким би ви могли бачити себе?

Я став би музикантом і грав би на трубі.

- Чи вмієте ви грати?

Трохи вмію грати, навіть виступав у різних спектаклях. Музичну освіту не отримував, я самонавчався. У моєму рідному селі Киселівка, яке, до речі, розташоване зовсім поруч із Чорнобаївкою, діяло одразу три вокально-інструментальні ансамблі. Хлопці дали мені в руки трубу, і я почав захоплюватися музикою. Мені надзвичайно пощастило в дитинстві: поруч були стадіон і клуб. Я грав у футбол на стадіоні, а потім йшов на музичні заняття. Навіть намагався вступити до духового відділу. Але в підсумку мене втягнули в іншу сферу: на вступних іспитах у Херсонському культурно-освітньому училищі викладачка Ольга Каганова помітила мене і запропонувала навчатися на її курсі режисури та акторської майстерності. І, зрештою, моє життя склалося так, що акторство стало моїм покликанням. Мабуть, це й було моє призначення.

Вважаю, після цього інтерв'ю ваші знайомі однозначно зрозуміють, який подарунок обрати вам на день народження. А у вас є трубка?

Ні, труби у мене немає. Раніше я справді мріяв її придбати, але не вистачало коштів. Якісна труба мала досить високу ціну. Зараз вона мені вже не потрібна, адже, якщо виникне бажання пограти, завжди можна взяти її в оренду.

- Гарний інструмент - це, мабуть, недешеве задоволення.

У той час ціна на трубу становила близько 300-400 рублів.

- Ого! Це ж приблизно три зарплати!

- Яких три? Більше. Люди отримували по 60-90 рублів.

- Цікаво, зараз ви задоволені своїм матеріальним становищем?

Ми, як актори, залежимо від ситуації в нашій країні. Хоча, звісно, хочеться мати кращий дохід, але варто усвідомлювати: війна обмежує можливості. Щодо гонорарів, я співпрацюю з агентом Ольгою Савіною, яка є однією з відомих українських кастинг-директорок і членкинею Української кіноакадемії. Вона працювала над такими проектами, як "Спіймати Кайдаша", "Захар Беркут", "Степний", "Сірі бджоли" та іншими українськими фільмами. Ми мали конструктивну розмову і дійшли до висновку, що працювати разом буде найкращим рішенням.

- Безкоштовно зіграти у фільмі - таке для вас можливе?

Таке може статися. Чому б і ні? Наприклад, якщо мене запросить Ахтем Сеітаблаєв, то гонорар не буде для мене важливим. Він колись запросив мене взяти участь у "Кіборгах", і цей проєкт мав велике значення для мене. Хоча я ніколи не опинявся в ситуації, коли б грав безкоштовно, вважаю, що якби це сталося, я б без вагань погодився.

Та й узагалі, думаю, кожен актор не завжди дивиться лише на гроші. Якщо цікавий матеріал, хороша команда - це дуже багато важить. Коли ми знімали "Спіймати Кайдаша", ніхто ж не знав, що серіал стане настільки популярним. Ми просто чесно робили роботу - і працювати було в кайф. А вже потім стало зрозуміло, що вийшло щось справді особливе.

- Якщо вас запитують про продовження серіалу "Спіймати Кайдаша", що ви відповідаєте?

Відповідаю, що насправді продовження серіалу навіть не планувалося. Наташа (Наталка Ворожбит - драматургиня і авторка сценарію) створила цю історію так, як бачила, і на цьому все. Коли мене запитують про можливість продовження, я відповідаю: "Вам хочеться, але нашого персонажа вже не буде". Омелько завершив свою історію, і що ще ви хочете? Не потрібно штучно розтягувати сюжет героїв, які вже пройшли свій шлях. Давайте будемо відвертими: все має бути в міру. Важливо вміти вчасно зупинитися, щоб у глядачів залишалося бажання. Сподіваюся, що з'явиться інша подібна історія, але поки що нічого такого немає - і це дійсно проблема.

- А ви коли-небудь мріяли про роль, яку дуже хотілося б зіграти? Таку, щоб і сюжет, і персонаж - усе було вашим?

Я ніколи раніше не замислювався над цим. Якщо ти справді прагнеш чогось, варто відпустити ситуацію, а не триматися за неї з усієї сили. Коли занадто впираєшся в свої бажання, ризикуєш не досягти успіху. Я вже на власному досвіді це зрозумів. Брався за те, що мені пропонували, і чесно кажучи, завжди прагнув виконати свою роботу на найвищому рівні. Якщо ж ти уявив собі: "Я хочу саме таку роль" — будь ласка, мрій. Створи свій замок із піску і живи з ним. Але пам'ятай, що до своєї мрії ти все одно не дотягнешся, адже ти бачиш одне, а інші можуть сприймати тебе зовсім по-іншому.

Чи підтримуєте ви зв'язок з колегами, які працюють над "Спіймати Кайдаша"? Можливо, у вас є спільний чат у соціальних мережах?

Звісно, пам’ятаю, що не було жодної зустрічі з кимось із "Спіймати Кайдаша", щоб ми не торкнулися теми серіалу. А з командою "Кіборгів" ми проводили спеціальні зустрічі протягом чотирьох років. Збиралися разом, ділилися спогадами про зйомки — це було просто чудово!

У столичному театрі Франка разом із вами трудяться Олена, а також ваші діти – Оксана та Павло. Три Жданови та Хохлаткіна в одному колективі: чи просто спільно працювати?

Чому це має бути перешкодою? Усі дорослі, і кожен відповідає за свої вчинки. Ми не слідкуємо один за одним, не запитуємо: "А ти це зробив правильно?" У кожного своя спеціалізація та власні обов’язки. Ми радіємо успіхам один одного. А нюанси завжди присутні в будь-якій діяльності. Загалом, не вважаю це проблемою; навпаки, прекрасно, коли поруч свої люди.

Ви вже більше року насолоджуєтеся статусом дідуся: ваша дочка, акторка Оксана Жданова, стала матусею маленької Теї, яку вона народила від актора, учасника відомого гурту Schmalgauzen, Михайла Матюхіна. Чи відчули ви якісь зміни у вашому житті з приходом онучки?

Вона вже пішла, мовила: "Дід". А коли тебе обіймають ці ніжні маленькі ручки... Що тут додати? Це справжнє щастя - і більше нічого. Ти просто дивишся на неї, і на душі стає тепло.

Відверто зізнаюся: серед журналістів існують певні плітки щодо вашого складного характеру. Перед нашою зустріччю я трохи нервувала, але, на щастя, ви виявилися зовсім не таким, яким вас описували.

- А хто простий? Усі ми непрості по-своєму. Просто в кожного є свої моменти: іноді щось тебе дратує, настрій не той. Наприклад, хтось спізнюється, а ти прийшов вчасно - буває всяке. Я, звісно, намагаюся спокійно на це реагувати, але сам завжди намагаюся приходити вчасно. Але коли людина запізнюється, а потім ще й висуває якісь вимоги - ну, таке вже може дратувати. Але я не думаю, що характер якось заважає мені працювати. Професія є професією. На роботі я насамперед відповідаю за те, що роблю. А у житті можу бути різним, на щось емоційно відреагувати. Але це вже моє життя.

Чи бувало так, що під впливом певних обставин ви приймали рішення просто піти — наприклад, відмовитися від участі у виставі чи ролі?

Так, це справді сталося. Я вийшов із вистави в Театрі на Лівому березі Дніпра. Тоді керівником ще залишався Стас Жирков, і він усвідомлював причини мого вчинку. Склалися численні обставини, і точно вказати, що саме стало причиною, важко. Це не було спонтанним рішенням; в певний момент я просто зрозумів, що більше не хочу продовжувати.

- Чи доводилося відмовлятися від ролей у кіно?

Звичайно, є певні пропозиції, від яких я просто не можу відмовитися. Мені часто надходять різні ролі, і іноді, читаючи сценарій, я відразу розумію, що це не для мене. Я можу виїхати на кастинг, але в глибині душі вже усвідомлюю, що не зможу втілити цього персонажа. Наприклад, була одна роль у фільмі, де потрібно було зіграти алкоголіка. Я вже стільки разів грала подібні образи... Я обговорила ситуацію з режисером і сказала: "Ні, я цього не зроблю". Врешті-решт, цю роль виконав інший актор, і, до речі, він впорався з нею чудово.

Не буду здивований, якщо ви скажете, що зовсім не вживаєте алкоголь.

Чому б і ні? Я іноді п'ю. Коли зустрічаюся з приятелями або перебуваю в компанії, де мені комфортно насолодитися напоями, і маю на це бажання, то дозволяю собі.

Декілька років тому ви відкрито зазначили, що з дружиною Оленою Хохлаткіною не перебуваєте в стосунках, хоча формально не розлучені. Ви пояснили це тим, що обидва стали іншими, проте підкреслили, що Олена залишається для вас важливою особою. Яке її місце у вашому житті на даний момент?

Багато хто може сказати, що вона чудова жінка і мама. Те, ким я є сьогодні, значною мірою завдяки її підтримці. Вона витримала чимало труднощів у нашому спільному житті, включаючи всі мої захоплення. Мій характер дійсно непростий. Що ще додати про Олену? Вона щиро дбає про родину та має неймовірні кулінарні здібності. Ми продовжуємо бачитися та спілкуватися, і це багато говорить про неї як особистість: вона не замкнулася в собі і не відвернулася від мене після нашого розставання. Ми просто знайшли спільну мову – і це важливо.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Володимиром Гладким, де він розповідає про $5 тисяч від Байрак, інцидент у Києві через українську мову та своє життя в селі: "Я став інструментом російської пропаганди".