Владика Борис Ґудзяк: "Лідерство - це не страждання, а задоволення від створення" - Останні новини Твоє місто

Владика Борис Ґудзяк поділився своїми думками про лідерство в умовах невизначеності та про пошук внутрішньої сили в моменти розчарування. "Климентія Шептицького позбавили всього, але навіть з-за ґрат він спокійно дивився через вікно тюремної камери й благословляв наглядачку, адже усвідомлював свою гідність, дану Богом", - зазначив владика, відкриваючи другий сезон "Клубу експертів і експерток "Твого міста".

На зустрічі владика висвітлив теми, як перетворити початкові невдачі і відсутність стартових можливостей у власну силу; звідки черпати стійкість у ситуаціях, коли 9 з 10 спроб закінчуються невдачею; чому справжнє лідерство не є "тягарем і стражданням", а приносить радість у процесі створення; звідки походить істинна гідність і чому матеріальні блага чи рейтинги не мають жодної ваги, а також розповів про свій досвід як дитини мігрантів. Крім того, він поділився простим рецептом щоденної практики, що допомагає боротися з виснаженням і відчаєм.

Стати частиною "Avis people": чому важливо прикладати зусилля вдвічі більше

Сьогодні до "Клубу експертів "Твого міста" завітав владика Борис Ґудзяк — видатна особистість, яка стала засновником Українського католицького університету. Хоча владика скромно стверджує, що цей проект був спільною справою, ми всі усвідомлюємо масштаби його внеску. У бесіді з цим беззаперечним авторитетом ми торкнемося теми лідерства у часи сумнівів. Іноді може здаватися, що чуже життя виглядає легшим: зростання в Америці чи навчання в Гарварді. Звичайна людина може думати: "Я на своєму місці, що я можу зробити? Я просто українець або мігрант". Ви самі були дитиною емігрантів. Коли ви усвідомили, що здатні вести інших за собою або впливати на їхнє життя?

Ви підняли безліч важливих тем, які я не хочу забувати. Але спочатку дозвольте висловити вдячність за запрошення та щирий респект всім, хто захищає Україну — нашим героям на фронті, в його околицях та на кожному блокпосту. Україні необхідна всебічна оборона. Якби шкільна історія забезпечила належне розуміння ситуації в Криму та на Донбасі, ми б могли уникнути цієї війни. Кожен з нас важливий, і весь світ уважно стежить за Україною з великою повагою.

Розуміння того, що ти є нащадком іммігрантів, приходить дуже швидко. Коли твоє ім’я — Борис, а ваш собака в ірландському районі звуть Бровко, ти не хрестишся, як римо-католики, а замість свисту сусідів твоя мама кличе дітей дзвіночком: «От дзень-зелень-зелень, вас знову кличуть». Всі ці деталі роблять твоє життя трішки інакшим.

Мама зазвичай вкладувала нас спати, розповідаючи історії про Золочів. Я добре пам'ятаю її адресу: вулиця Глинянська, 30 (тепер це Шевченка, 35), і будинок там досі стоїть. Ми усвідомлювали, що походження наше з іншого місця. Це додавало нам певного багатства, але й ускладнювало життя, адже воно складалося з двох частин. Ми займалися всім, як і американські школярі (навчання, спорт, музика), проте також мали український вимір: Пласт, суботню школу українознавства, недільні служби в церкві, спортивний клуб і танці.

Ми розуміли власне коріння й те, що земля предків поневолена, церква заборонена, а мова переслідувана. У цьому середовищі діяла матриця: наші брати, сестри чи стрийко не можуть, тому ми мусимо зберігати це. Дехто казав: "Бути українцем - виснажливо". Але це давало й радість інтенсивної спільноти та багатство культури. Українська кухня та McDonald's, який тоді саме процвітав, - це геть різні якості. У нас удома цього не було, ми це розуміли й підтримували, тоді як американці пізнавали вареники з голубцями хіба на фестивалях. Словом, життя кишіло.

Ви згадали про Гарвард, де все здавалося простішим. Для деяких це дійсно так, але я належав до тих, хто завжди мусив докладати більше зусиль. Найбільша у світі компанія з оренди автомобілів, Hertz, має девіз "Ми номер один", тоді як їхній конкурент Avis обрав слоган "Ми намагаємось більше". Під час семінару з грецької палеографії, де ми розглядали стародавні рукописи без пробілів і з численними скороченнями, такими як "БГ" для Бога чи "БДРЦ" для Богородиці, я навчався разом із докторантами, які вивчали грецьку мову вісім років, а я лише два. Професор Ігор Шевченко звернувся до мене та ще одного студента зі словами: "Ви станете людьми Avis, вам потрібно буде докладати більше зусиль". Це правило супроводжувало мене і в подальшому житті, зокрема під час переїздів або вивчення нових мов. Коли мені в 52 роки було доручено бути єпископом у Парижі, я пригадував, що французьку вивчав 35 років тому в школі, і в мене не було часу на підготовку, але виступати вже потрібно було негайно.

Observe

Чому це стало необхідністю? Хто вас підштовхнув до такого рішення? Наразі за кордоном перебуває безліч українських сімей, і батьки часто прагнуть зробити життя своїх дітей легшим, щоб вони опанували мову країни, де живуть, а українську мову – "можливо, згодом". Звідки у вас виникло таке сприйняття: чи це чийсь вплив, чи ваші власні переконання?

Ніхто прямо не наказував. З дитинства я чув хіба мамине "мусиш доїсти все з тарілки, бо в Біафрі в Нігерії люди голодують". Мама мала ефективну педагогіку, досягаючи результату в радості й жарті. У батьків не було почуття меншовартості, вони плекали гордість за своє. Вони говорили по-англійськи з важким акцентом, тож із восьми років пояснення до школи за хворобу я писав сам - батьки боялися помилок, хоч тато був стоматологом, а мама знала п'ять мов.

Сьогодні я б поділився з батьками думкою: двомовні діти мають перевагу в інтелектуальному та культурному розвитку, оскільки можуть дивитися на світ з різних точок зору. Це, звичайно, вимагає зусиль і може викликати певний дискомфорт, але працю можна полюбити, і вона не є чимось негативним. У мене залишилося дев'ять років до виходу на пенсію — у 75 років єпископи Католицької церкви подають заяву про зречення Папі. Я не можу уявити своє життя без служіння, праці та творчості — це і є моє щастя. Натомість ті, хто намагається уникати роботи, часто страждають від депресії, яка негативно позначається на їхньому здоров'ї.

Чи пам'ятаєте момент, коли вам щось вдалося і ви зрозуміли: "Я можу переконувати людей"? Це було у студентські роки чи напрацювалося з часом?

Поділюсь спочатку з позитивною стороною, а потім перейду до більш складних моментів. Це сталося 56 років тому, але в пам’яті все ще живе: я був роєвим у Пласті в Сиракузах. Ми вирушили до Баффало на табір "Новий Сокіл" (між іншим, так само, як Йорк і Нью-Йорк; 100 років тому митрополит Андрей подарував пластову оселю "Сокіл", і зовсім нещодавно я мав можливість взяти участь у святкуванні її сторіччя). Під час новацького табору мене знову обрали роєвим, і Роман Федорович (тепер він мешкає в Києві) у розпачі зауважив: "Він завжди на чолі, навіть якщо його вибирають...".

Лідерство не виникає з прагнення до влади; воно розкривається в середовищах, наповнених ідеями. З самого раннього віку я відчував поклик до глибшого духовного існування і часто віддавався молитві. Як інтроверт, я за природою потребував власного простору, тому мої духовні пошуки в 14-15 років виглядали дивно для ровесників. Я не очолював жодних товариських проектів і не був президентом класу — моє лідерство виявлялося переважно в "Пласті", а згодом і в семінарії.

І це не було посяганням на владу, а пропозицією: "Давайте спробуємо щось". Коли ми з отцем Михайлом Димидом (першим ректором Богословської академії, чоловіком Іванни Крип'якевич-Димид і батьком Артема) навчалися в Римі, нас було лише 11 студентів УКУ Патріарха Йосифа. Мало хто сприймав 11 студентів серйозно. Ми ходили на виклади до папських університетів, але там вчили римо-католицького богослов'я без історії нашої церкви. Тоді у 21 рік я запропонував семінаристам: "Давайте зладимо програму нашого богословського факультету й запропонуємо Патріарху". Це не було популістичним лідерством, а таке recherche - вишуканий інтелектуальний пошук. Згодом під прикладом інших я зрозумів: Господь любить мене і любить кожну людину. Люди є відкриті саме на пропозицію цієї великої істини, цього таїнства. Людина стає відкритою до цієї великої істини, таїнства: коли ти сам це відкриваєш, то можеш допомогти іншому відкрити, ким він є. Моя співпраця з людьми у Львові, Парижі чи Філадельфії будується саме на цій платформі: чи можемо ми жити так, щоб наші стосунки провадили до взаємного й спільного процвітання?

Дев'ять з десяти відмов: звідки черпати витривалість, коли можливості зникають?

А як не здаватися, якщо результати не приходять з першої, другої чи навіть десятої спроби? Чула, що у вас також був подібний досвід: наприклад, ви не раз намагалися звертатися до впливових меценатів.

Якщо ви плануєте серйозно займатися залученням фінансування, майте на увазі, що дев'ять із десяти разів вам можуть відмовити. Це частина процесу, і, звісно, приємніше чути: "Так, ми підтримуємо, дійте". Але реальність часто інша, і невдач буде чимало.

А що ж ви тоді думаєте?

Існує безліч видів невдач. Особисто для мене однією з найзначніших була спроба потрапити до шкільної баскетбольної команди. Я присвячував цій меті роки, тренуючись по кілька годин щодня, оскільки в дев'ятому класі на 14 місць претендувало 120 учнів. Проте, незважаючи на всі зусилля, мені щоразу не вдавалося досягти бажаного результату.

Після закінчення середньої школи я намагався вступити до Гарвардського університету на бакалаврат, але не пройшов. Під час співбесіди, яка відбулася в січні-лютому 1978 року, один із випускників Гарварду запитав мене, виходячи з мого есе: "Чи вірите ви, що Україна колись стане незалежною?". Я відповів ствердно, але помітив, що його вираз обличчя був сповнений скепсису, можливо, навіть цинізму.

У моєму житті були й невдачі в особистих стосунках — я не зміг створити сім'ю. Проте, коли починаєш усвідомлювати, що твоя цінність не визначається досягненнями, посадою, доходом чи похвалою, а глибокою, Богом даною гідністю (і що навіть кожен волосок на твоїй голові порахований, а Господь віддав своє життя саме за тебе), - основа самосвідомості змінюється. Вона стає більш глибокою і стійкою, здатною витримати будь-які випробування, невдачі та успіхи.

Мати Тереза казала, що Бог дав їй дар: компліменти "найсвятіша людина на землі" входили в одне вухо й виходили з іншого. Вона не звертала уваги, бо не піар, хайп чи рейтинги є ознакою гідності, а те, що ми створені на образ і подобу Божу.

Я намагаюсь постійно згадувати про ті маленькі воскресіння, коли я пережив важкі часи або опинявся у безвиході, а Господь нагадував: "Ти живий, це не кінець. Я поруч, поглянь, скільки в тебе є". У ці моменти починаєш цінувати наявні дари, замість того щоб сумувати за тим, чого бракує. Згодом ця практика пам’яті, яка має богословське значення і допомагає відчути спасительні моменти, стає частиною повсякденного життя. Вона супроводжує тебе, коли ти робиш крок за кроком вперед.

"Відповідаю на можливість, а не несу тягар". Лідерство як творчість

Чи ви бралися за такі справи, в яких бачили, що результат не обов'язково буде успішним? І чи завжди треба мати візію - ціль і мету, до якої маєш дійти?

Ви запитували мене про моє дитинство, і мені на пам'ять спадає один не зовсім вдалий проєкт. Наша оселя розташовувалася на невеличкому пагорбі в Сиракузах — місті, яке, здається, займає шосте місце у світі за обсягом снігу, що випадає щороку. Ми каталися на дощинках, які були прив'язані шнурком — ставали на них і влаштовували своєрідний сноубординг на снігу. Я вирішив, що було б цікаво належним чином підготувати сніг і використати дах, щоб з'їжджати з нього прямо на вулицю. Для цього потрібно було накопичити близько чотирьох метрів снігу.

Я залучив до справи свого молодшого брата, між нами 14 років різниці, який раніше брав участь у багатьох проєктах. Зараз він успішний хірург і батько трьох дітей, але тоді, в молодості, не міг нічого змінити в ситуації. Також я запросив ще двох хлопців. Вони взяли лопати та санчата й зібрали сніг за якихось 5 хвилин. Потім, подивившись на результат, здивовано заявили: "Що? Чотири метри снігу? Ти знову зі своїми дивними ідеями!" Тобто, у мене були якісь дитячі, а може, й не зовсім дитячі задумки.

Дякую Богу та людям за те, що багато ідей втілилося в життя, і знайшлися ті, хто сказав: "Гаразд, університет — це університет". Однак шлях до цього не був миттєвим: спочатку існував Інститут історії Церкви, а потім виникла Богословська академія. Якщо ви хочете, щоб інші приєдналися до вашого проєкту, запитайте їхню думку, уважно вислухайте, врахуйте конструктивні коментарі у своєму плані та робіть це регулярно.

І не турбуватися, що хтось може скористатися твоєю ідеєю?

Та в мене такі ідеї, що вони не дуже популярні й не дуже поплатні.

Українці часто вважають, що лідерства це важко. Але це ж може бути й легко, правда? Ви надихаєте мене на те, що лідерство може бути не приреченим.

Людина призначена для творчості – це наша суть. Уявіть собі малюка, який з ентузіазмом заповнює аркуш кольоровими фарбами, або 37-річного чоловіка, що вперше береться за розпис писанки. Або ж арт-терапію – цей процес зцілює, піднімаючи нас з низин до висот.

Обоє моїх батьків були такими. Батько-стоматолог, один із найпопулярніших у місті, був тотальним екстравертом. Його творчістю були стосунки з людьми: він знав п'ять мов і розумів ще зо п'ять (приходили словаки, чехи, поляки, чорні, білі). Тим паче 50 років тому люди йшли до стоматолога з великим трепетом: "Ай, болить!". Завдання лікаря - заспокоїти й ввести в процес розслабленим, щоб полікувати. Це була його творча праця.

Мама завжди піклувалася про те, щоб в домі панував порядок, естетика та увага до деталей. Коли ми живемо творчо, свідомо та відповідально, ми реагуємо на можливості, а не тягнемо за собою ярмо у вигляді: "Ось, я страждаю". Ні, це чудово — приготувати їжу, зашити щось, зробити ремонт або навіть заснувати університет, якщо така нагода з'являється.

Чи ви задоволені тим, яким є УКУ зараз, і чи ви бачили його таким? Це запитання від нашої аудиторії.

Я щиро вдячний за те, що УКУ є таким, яким є. Нещодавно я повернувся з зустрічі 15 кураторів нашого колегіуму, кожен з яких опікується 40 студентами в рамках формаційної програми. Основною метою зустрічі було слухання: я попросив їх представитися та поділитися чимось новим для мене про УКУ, адже вже 14 років живу поза його межами. Це надзвичайно світлі особистості. Як тільки заходиш до кімнати, відразу відчувається атмосфера - вона або наповнена легкістю, або часом здається, ніби можна повісити сокиру.

Останні тижні я бував в університеті й прагнув слухати. Та й загалом в Україні бачу багато добра й добрих людей, що надихає. Якось за один день ми мали 12 подій від ранку до вечора - почали в Острозі, потім Здолбунів, Дубно й Луцьк. І в УКУ, і під час цієї поїздки я бачив цікавих, творчих, зболених людей, які помагали одні одному. Тому виїжджаю з України завжди з великим натхненням і намагаюся про це розказувати.

Втрачене, взаємодія та погляд на вічність.

Чи звертаються до вас люди, які переживають відчуття безнадії? В Україні нині тривають важкі часи.

Є й непрості зустрічі - з людьми, які втратили рідних, чи найскладніший досвід тих, у кого хтось пропав безвісти. Це особисті й болючі речі (деякі зустрічі були позавчора), і тут немає слів чи формули. Я визнаю свою безсильність перед багатьма обставинами.

Проте надзвичайно важливо залишатися разом, як ми це робимо сьогодні на цій зустрічі. Спілкування є основою для формування стійкості, адже ми створені за образом і подобою Божою. У Бозі існує три особи, і тому ми маємо природну потребу в взаємодії. Коли в родині панують любов і гармонія, там і з'являється процвітання. Однак, якщо спілкування відсутнє, якщо між людьми виникає холодність, ненависть або ізоляція, це призводить до їхньої вразливості. Диявол та його прихильники прагнуть розділити, щоб маніпулювати (як це було під час Помаранчевої революції, коли ми співали: "Разом нас багато, нас не подолати").

Деякі рани та проблеми в цьому світі не підлягають остаточному вирішенню, тому надія на вічність стає втішною. Я маю за спиною більше, ніж попереду — не знаю, залишилося мені кілька днів чи двадцять років, але намагаюся усвідомлювати, що одного дня мені доведеться перейти цей поріг. Життя християнина визначається надією на вічне співіснування з Богом, і це змінює сприйняття труднощів та смерті. Як сказав Павло: "Смерте, де твоє жало? Я не боюся тебе". Навіть солдат на фронті підсвідомо усвідомлює, що смерть не є кінцем, і що існує щось більше, ніж власні 40 чи 80 років, або 60 чи 85 кілограмів. Є щось, що виходить за межі мого життя.

Усякий біль і депресія є зменшуванням, затисканням і відрізанням, тоді як наше життя - це розквіт. Є ситуації матеріальні, фізичні, воєнні чи геноцидальні, де ми безсилі - як діти під час Голодомору в селі на півдні Київщини: нуль шансів, хай що б ти робив! Вірю, що Господь має особливе місце для тих, хто не мав шансу у цьому світі. Але тут не можна спрощувати: є невимовний біль, і лихо на Страшному суді тому, хто починає такі війни, вбиває дітей та виганяє мільйони з домівок. Прийде суд!

Для нас важливо замислитися над тим, що можна зробити сьогодні, щоб впоратися з труднощами цього дня і зустріти завтрашній. І завжди легше долати випробування разом з іншими.

Непідвладна гідність: навчання від Климентія Шептицького.

Ще одне питання від спільноти: коли є зневіра до інституцій і владних лідерів через корупційні скандали, хочеться закритися: "Я сам по собі, на своєму місці, але співдіяти складно". Як шукати шляхи для співдії заради країни й перестати узагальнювати, що всі крадуть і всі погані?

Якби всі щонеділі ходили до церкви, були в спільноті, а після служби разом випили кави чи закурили - щотижня відбувалося б таке відновлення.

Без сумніву, ми піддаємося впливу можновладців. Але хочу поділитися своїм досвідом: колись у одній країні єпископська влада тиснула на мене, заважаючи робити добрі справи, і це викликало у мене великий дискомфорт. Один мій друг-священник запитав: "Чому ти дозволяєш цій людині так сильно контролювати твої думки? Зосередься на тому, що в твоїх силах, а інше залиш для долі і рухайся далі. Чи ти справді в кайданах? Займайся тим, що можеш, і не дозволяй цій особі мати над тобою більше влади, ніж їй належить".

Не існує таких умов, за яких людина, що має зв'язок з Богом, не могла б залишатися духовно вільною. Пригадаю свідчення однієї росіянки, яка в молодості приносила їжу Климентію Шептицькому у Володимирівській в'язниці в одиночній камері приблизно в 1950 році. Через 45 років, у середині 90-х, вона ділилася спогадами: "Я приходила, а там чоловік із бородою спокійно дивився крізь віконечко - напевно, молився".

Кліментій походив із заможної родини, де батько був послом, а мати — адвокатом і бізнесменом. Він жив у розкішних апартаментах у Львові, і польські матері мріяли видати своїх дочок за нього. Але раптом його шлях змінився, і він став монахом-студитом серед простих сільських юнаків. Понад дев’яносто років тому цей аристократ виконував обов'язки, миючи туалети після монахів! Коли його вкинули до в'язниці, він втратив усе, але залишався вірним собі — сином Бога, наділеним гідністю, долею та обіцянкою Христа: "Якщо будеш вірним, увійдеш у Царство Небесне і сядеш праворуч". В останні дні свого життя він спокійно благословив жінку, яка приносила йому їжу.

Я розмірковую про таких людей, які в малих випробуваннях виявляють свою стійкість. Хоча я не зазнавав каторги чи жорстоких страждань, їхній досвід для мене є доказом: немає жодних умов, за яких неможливо жити з Богом і відчувати духовну свободу.

Глобальні можливості української діаспори та концепція "незримого лідерства" в Україні.

Ще одне запитання з опитувань наших відвідувачів стосується того, які несподівані заходи ми повинні вжити для згуртування українців, які проживають за межами країни?

Тема єдності має бути на першому місці для всіх українців — як в Україні, так і за її межами. Подібно до медицини або будівництва, для досягнення мети необхідно чітко усвідомити її — мати діагноз або уявлення про те, яку структуру ми хочемо збудувати через спільні зусилля. Важливо вести розмови обережно та з розумінням. Якщо прагнемо об’єднання, варто почати з того, щоб не розділяти. Сьогодні не час для емоційних вихлестів, самозакоханості чи демонстрації власної значущості; настав момент шукати зв’язок з тими, хто поряд.

Як дитина української діаспори, яка провела понад 20 років в Україні, а потім повернулася до діаспори (Паризька єпархія охоплює Францію, Бенілюкс і Швейцарію, з активними зв'язками з Англією, Німеччиною, Данією, Італією та Іспанією, а зараз я знову в Північній Америці), я помічаю, що нашій спільноті завжди бракувало чіткої державної політики щодо діаспори. Ще в 2012 році, коли я тільки прибув до Парижа, посол викликав поліцію на українських демонстрантів, які протестували проти ув'язнення Юлії Тимошенко, і в той момент посольство та люди опинилися по різні боки барикад.

Досі наша влада не усвідомлює до кінця потенціал співпраці з УГКЦ, яка має 20 єпископств поза Україною та 1000 парафій (219 у США, понад 200 у Канаді, майже 200 у Бразилії, далеко понад 200 у Польщі, по 150 у Німеччині та Італії). Це вогнища духовного життя й спільноти, які є та можуть бути речниками України. Щойно тепер ця свідомість входить у владні кола.

У 1991-1992 роках мій хресний батько, стоматолог Степан Ворог, який проживав у Нью-Джерсі, очолив ініціативу зі збору коштів для придбання будинку під консульство України в Нью-Йорку. Громадська організація займалася купівлею нерухомості для держави! У той час українська влада не могла заявити: "Ми не такі бідні, щоб не мати можливості придбати 500 квадратних метрів у Нью-Йорку чи Вашингтоні". Саме тоді діаспора виступила в ролі щедрого донора.

Сьогодні ж Україна має стати донором, організатором і в авангарді пропозицій для розсіяних українців. Поки що вона доганяє, а виклики безпрецедентні, бо ніколи ще світ не був такий український. Це потенціал, але й смертельна небезпека для материка - бо якою буде Україна без українців?

Владико, щиро дякую за цю бесіду! Хочу поділитися історією про свою подругу Юлю, адже наше життя — це не просто оповіді з книг. Коли я запрошувала її на зустріч із вами, вона відповіла: "Тема лідерства мені не цікава". Я ж сказала їй: "Для мене ти — справжня лідерка!".

Її чоловік вирушив на фронт з самого початку війни, брат загинув, а вона піклується про батьків і виховує дітей. Ця щоденна, скромна праця робить її справжньою лідеркою, хоч і не на публіці. Інколи здається, що сучасне українське лідерство має зовсім інший характер — воно тихе, але водночас промовисте. Варто лише згадати популярні відео наших військових з котиками на передовій, які відображають справжню людяність у часи випробувань.

Дякую вам, Юлі та всім Юлям в Україні.

Перший захід другого сезону, організований девелоперською компанією blago, пройшов у Академії лідерства. Ці зустрічі реалізуються завдяки підтримці Фонду Роберта Боша.

Бесіду проводила Світлана Жаб'юк.

Будь-яка повна або часткова копія тексту без отримання письмового дозволу від редакції є забороненою і розглядається як порушення авторських прав.