Як син малозабезпеченої емігрантки з Києва висміяв Гітлера, трансформував Голлівуд і створив основи сучасної комедії: життєпис Мела Брукса.

Автором є Петро Катеринич, доктор філософії в галузі журналістики, який є членом Національної спілки журналістів України та ECREA. Він викладає в навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У зимовий період 1945 року на берегах однієї з німецьких річок розгорнулася сцена, що могла б стати основою для абсурдистського фільму. З боку ворога з гучномовців безперервно лунала нацистська пропаганда. Тим часом, з американського боку фронту, 18-річний юнак єврейського походження, чия щоденна діяльність полягала в розмінуванні під вогнем, брав до рук рупор і перекрикував нацистську агітацію, виконуючи пісні популярного артиста Ела Джолсона.

Цього сапера звали Мелвін Камінський. Уже тоді, посеред окопів, він намацав істину, з якої згодом виросте його режисерський метод: будь-яка диктатура тримається на монументальній серйозності. Здолати тирана логікою чи пафосом неможливо -- його треба виставити на посміховисько.

До сторіччя видатного режисера ZN.UA розповідає історію життя Мела Брукса.

Барабан, що не містив прізвищ.

Американська комедія XX століття була створена дітьми емігрантів. Мелвін Джеймс Камінський з'явився на світ 28 червня 1926 року в Брукліні. Його батько, Макс, прибув до США з Гданська, тоді як мати Кітті Брукман була єврейкою-емігранткою з Києва. Її сім'я втекла через океан від злиднів ще в кінці XIX століття, не маючи жодних заощаджень.

Коли Мелвіну було лише два роки, батько раптово помер від хвороби нирок. Кітті залишилася сама з чотирма синами напередодні Великої депресії й працювала на кількох роботах від ранку до ночі.

Мелвін ріс кволим і малим на зріст і швидко засвоїв просте правило: на суворих бруклінських вулицях не вижити без міцних кулаків, але влучний жарт працює ще краще. Сміх став його способом захиститися від старших хуліганів і хоч трохи розвеселити вічно втомлену матір.

Підлітком хлопець захопився музикою й підробляв барабанщиком у клубах курортного Катскіллзу, де відпочивала єврейська громада. Там і виникла проблема з іменем: у тих самих клубах грав доволі відомий джазовий трубач Макс Камінський, і щоб їх не плутали на афішах, юнакові знадобився псевдонім.

Мелвін вирішив вшанувати пам’ять своєї матері, написавши на басовому барабані її дівоче прізвище — Брукман. Однак літери не вмістилися на поверхні інструмента, і музикант просто скоротив слово. Так з’явилося стисло "Брукс".

Мінер з гучномовцем

У 1944 році 18-річного Брукса мобілізували до армії. Спочатку, завдяки відмінним результатам на армійському тестуванні, його направили на інженерні курси, де навчали електротехніці, верховій їзді та навіть фехтуванню. Згодом його перевели до Європи в складі 1104-го інженерного батальйону 78-ї піхотної дивізії.

Брукс знешкоджував німецькі міни, перевіряв заміновані мости й розчищав шлях піхоті, брав участь у Битві за Виступ (Арденнська операція), а після неї його батальйон наводив переправи через Рер (Рур) і Рейн.

На фронті стався курйоз із рупором. Як зазначав Брукс, гумор часто залишався єдиним засобом, щоб не втратити розум у самому центрі катастрофи. Цікаво, що характерна інтонація режисера також бере свої корені в культурах єврейських емігрантів Брукліна.

Після війни Брукс повернувся до Нью-Йорка, де телебачення тільки зароджувалося. Він улаштувався писати тексти для шоу Сіда Сезара -- і потрапив до найлегендарнішої сценарної кімнати в історії американського телебачення.

Поряд із Бруксом працювали такі відомі особистості, як Карл Райнер, Ніл Саймон, Ларрі Ґелбарт та молодий Вуді Аллен. Саме з Райнером Брукс пізніше створив знаменитий номер "2000-річний чоловік". Їхня дружба залишалася міцною до смерті Райнера в 2020 році: двоє овдовілих друзів щовечора разом насолоджувалися переглядом фільмів.

Скандал навколо "Весни для Гітлера"

У 1967 році Брукс представив свій дебютний великий фільм — "Продюсери". Двоє шахраїв з Бродвею мають на меті нажитися на безсумнівному провалі, тому вирішують поставити найгірший мюзикл в історії — "Весна для Гітлера".

Суспільство було шоковане. Комедія про нацистів -- лише за двадцять років після війни? Великі студії відмовлялися фінансувати проєкт, прокатники боялися брати стрічку в кінотеатри.

Саме завдяки цьому сміливому сюжету Брукс здобув "Оскар". Спочатку "Продюсери" не виправдали очікувань у прокаті та викликали суперечки серед критиків. Однак британський актор Пітер Селлерс, захоплений фільмом, вирішив підтримати його, замовивши рекламу за власні кошти, що допомогло підняти стрічку на ноги.

Брукс зазначав: логіка, аргументи чи емоційні промови не здатні зламати диктатора. Тирани черпають силу з остраху та своєї уявної величі. Але варто лише перетворити їх на об'єкт насмішок — і їхня могутність швидко втрачає свою силу. Це був урок, отриманий від сапера, який пережив війну та побачив її жахливі наслідки.

Цей принцип Брукс перетворив на метод. 1974-го вийшли одразу два відомі фільми: "Блискучі сідла", де режисер висміяв расизм у форматі вестерну (з фінальним нацистським гегом Ja, ja), і чорно-білий "Молодий Франкенштейн" -- пародія на старі фільми жахів.

Серед його робіт можна згадати такі фільми, як "Німі фільми" (1976), "Страх висоти" в стилі Хічкока (1977), "Історія світу, частина I" (1981), а також "Бути чи не бути" (1983), де Брукс сам виконав роль польського актора під час нацистської окупації. Не можна оминути "Космічні яйця" (1987) — пародійний твір на "Зоряні війни", "Робін Гуд: Чоловіки в трико" (1993) та "Дракула: мертвий і задоволений" (1995). Режисер сміливо порушував "четверту стіну" та доводив кінематографічні штампи до неймовірного абсурду.

Брукс рідко ховався за камерою -- він був іще й своїм найулюбленішим актором і нерідко грав в одній стрічці по кілька ролей. У "Блискучих сідлах" зіграв водночас недолугого губернатора й вождя племені, який балакає ідишем. У "Космічних яйцях" був і президентом Скрубом, і крихітним мудрецем Йогуртом -- пародією на магістра Йоду.

А в "Історії світу, частині І" постав одразу Мойсеєм, римським коміком, інквізитором Торквемадою і Людовіком XVI, чия репліка "Добре бути королем!" стала крилатою. Додайте сюди головні ролі в "Німому кіно", "Страху висоти" й "Бути чи не бути" -- і стане зрозуміло, чому Брукс дивиться на глядача чи не з кожного другого кадру власних фільмів.

У 1980 році Брукс заснував компанію Brooksfilms, яка зосередилася на виробництві драматичних стрічок. Він виступив виконавчим продюсером "Людини-слона" Девіда Лінча (1980), але вирішив прибрати своє ім'я з титрів, щоб уникнути відчуття, що це буде чергова пародія. Під його керівництвом також були створені такі фільми, як "Муха" Девіда Кроненберга (1986) і "Черінґ Кросс Роуд, 84" (1987), в якому головну роль виконувала його дружина.

Клуб вибраних та вічна любов

Сьогодні Брукс входить до престижного клубу EGOT — спільноти, яка об'єднує тих, хто здобув усі чотири провідні нагороди американського розважального світу: "Еммі", "Греммі", "Оскар" і "Тоні".

Останню нагороду він отримав у 2001 році, коли адаптував свій суперечливий фільм "Продюсери" у бродвейський мюзикл. Ця постановка встановила неймовірний рекорд, отримавши 12 статуеток "Тоні", що залишається безпрецедентним досягненням для однієї вистави.

Це підкреслило ключовий момент: гумор Брукса залишається актуальним незалежно від часу. За свою епізодичну роль колоритного дядька в комедійній серії "Божевільні від тебе" він здобув три премії "Еммі" підряд (1997, 1998, 1999).

Та головним досягненням у житті Мел завжди вважав свою родину. Понад сорок років він прожив у шлюбі з видатною драматичною актрисою Енн Бенкрофт -- за його словами, найсуворішим критиком і найкращим другом.

Навіть після кончини Енн у 2005 році Брукс не зупинився: він продовжував продюсувати та озвучувати мультфільми, а також створював бестселери. У 95 років він випустив свої мемуари під назвою "Все про мене!", а в 96 знову з'явився на екрані з серіалом "Історія світу, частина ІІ" — продовженням свого фільму, знятого майже 40 років тому.

Перейшовши столітній вік, Брукс підтримує свій розум у чудовій формі. Його секрет довгого життя полягає в тому, щоб не ставитися до труднощів занадто серйозно. Адже саме сміх, як показав Брукс, надає людині справжню свободу.