Ювілей магії — до 90-річчя автора Маппет-шоу.

На програмах "Вулиця Сезам", "Маппет-шоу" та "Скеля Фреґлів" виросли цілі покоління українців — як молоді, так і ті, хто вже встиг подорослішати. У 1988 році Керміт і Міс Піггі вперше зустрілися на радянському телебаченні з такими персонажами, як Хрюша та Степашка. А вже в наступному році "Скеля Фреґлів" стала одним із перших американських шоу, яке змогло пробитися через залізну завісу. У вересні 1990 року Перша програма ЦТ вийшла в ефір з "Маппет-шоу", показавши його о десятій вечора як програму для дорослих, оскільки дитячі передачі закінчувалися до 20:00. Наприкінці 1990-х нові пригоди Маппетів знову з'явилися на екранах, тепер вже у виконанні українських студій: серіал транслювався на СТБ.

Цікаво, що Джим Генсон узагалі не збирався ставати лялькарем: ще юнаком він мріяв працювати на телебаченні. Але коли 1954 року 17-річний Генсон побачив оголошення місцевої вашингтонської філії CBS про набір молодих лялькарів для суботньої програми The Junior Morning Show, то, не гаючи часу, подався до бібліотеки й прочитав про ляльок усе, що зміг знайти на полицях. А потім зробив власних -- і його взяли на роботу. Легендарне жабеня Керміта Генсон змайстрував зі старого весняного пальто своєї матусі та власних джинсів, а замість очей використав половинки кульки для пінг-понгу.

Генсон не вписувався в рамки традиційного лялькового театру: з самого початку він сприймав ляльку як інструмент нового медіа. Він присвятив час вивченню роботи своїх колег на телебаченні — операторів, режисерів і монтажерів. Знання про вдалий вибір ракурсів, динаміку камери, необхідну оптику та принципи оформлення сцен сприяли тому, що його лялькові персонажі виглядали на екрані як живі актори. Як зазначено на сайті Американської телевізійної академії, Генсон, по суті, розробив технологію, яка дозволяє глядачеві забути, що перед ним знаходиться лише лялька, наповнена поролоном.

Звісно ж, він мав свої секрети. Наприклад, так званий "магічний трикутник" -- взаємне розташування очей, носа й рота ляльки, яке зосереджує погляд глядача в одній точці й дає змогу сприймати лялькове обличчя на екрані як живе.

Ще у 1960-х, на "Шоу Джиммі Діна", що принесло Генсонові перший гучний успіх, працівники студії час від часу машинально піднімали перед його псом Роулфом картки з текстом, наче лялька справді могла їх прочитати. Про лялькаря забували і телеглядачі, і працівники студії, і навіть запрошені зірки. Оперна співачка Беверлі Сіллз згадувала, як під час попередньої зустрічі лялькарі Генсона поступово долучали Маппетів до розмови -- й у певну мить вона збагнула, що вже спілкується з Кермітом як із рівним. Так Генсон допомагав запрошеним зіркам подолати психологічний бар'єр -- це був ще один його секрет.

Лялькарі, які керували Маппетами, мали феноменальну реакцію. Якщо хтось із запрошених зірок забував слова, жабеня Керміт або ведмідь Фоззі миттю підігрували гостеві: могли зітхнути, закотити очі, обернути забудькуватість гостя на жарт або почати його втішати. Ілюзія реальності була настільки переконливою, що навіть журналісти поважних медіа на кшталт 60 Minutes, завітавши на шоу, згодом помічали, що дивляться в очі Кермітові, а не Генсонові, який сидів просто під жабеням.

Цей принцип також знайшов своє відображення в кінематографі. Завдяки Генсону, фантастичні істоти на екрані стали по-справжньому переконливими, адже вели себе так, ніби були живими. Кожен з цих персонажів мав свій унікальний стиль мовлення, індивідуальність, погляд та взаємодію з іншими героями. У фільмі "Імперія завдає удару у відповідь" лялька Йоди, створена командою Стюарта Фріборна, управлялася Френком Озом, близьким колегою Генсона. Як згадував Марк Гемілл, актор, що виконує роль Люка Скайвокера, саме завдяки таланту Оза та його команди він сприймав Йоду як справжнього партнера.

Без технології Генсона не існувало б ані Іншопланетянина зі стрічки Стівена Спілберга, ані Гізмо з "Гремлінів", ані черепашок-ніндзя, над якими сам творець встиг попрацювати незадовго до своєї передчасної та несподіваної смерті у 53 роки.

В цілому, внесок Генсона в популярну культуру є надзвичайно значним. Його робота над "Вулицею Сезам" заклала основи революційної концепції використання телебачення як освітнього ресурсу для дітей. Як виявилося, навіть засоби комерційного телебачення, такі як яскраві та впізнавані персонажі, гумор, мелодії та стислі сюжети, можуть бути ефективними для навчання маленьких глядачів.

Крім того, Генсон стер межу між "дитячою" та "дорослою" масовою культурою. Маппети -- найнаочніший приклад: дитина бачить на екрані кумедну істоту, а дорослий -- пародію на шоу-бізнес.

На справжньому ділі, "Маппет-шоу" являє собою комедійний погляд на створення розважального телебачення, при цьому замаскований під лялькове шоу. Керміт не випадково став альтер его Джима Генсона: у цьому шоу він виступає в ролі продюсера, який щотижня намагається разом із своїм ексцентричним колективом встигнути підготувати програму до виходу в ефір. Фоззі – артист, котрий всіма силами прагне бути веселим, але постійно стикається з невдачами, тоді як Міс Піггі – спокуслива зірка, яка впевнена у своїй унікальності. Їхні професійні комплекси, такі як марнославство, заздрість, страх невдачі та творчі амбіції, створюють другий рівень "Маппет-шоу", який надзвичайно веселить дорослу аудиторію.

Сьогодні сімейну анімацію зазвичай створюють одразу для двох аудиторій: фільм має водночас "працювати" і для дитини, і для її батьків. Так, у новій "Історії іграшок 5" діти бачать пригоди улюблених героїв, а дорослі -- доволі тривожний сюжет про те, як екран планшета замінює дитині живе спілкування і саму здатність гратися. І це теж спадщина Генсона.