"1670": Привид короля: як Польща перетворює імперський міф на прибуток – і які уроки це приносить Україні.

Автором є Петро Катеринич, доктор філософії у сфері журналістики, який є членом Національної спілки журналістів України та ECREA. Він також викладає в навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Третій сезон найгучнішої польської історичної комедії виходить 5 серпня -- Netflix продовжує історію про шляхтича Яна Павела Адамчевського, власника "меншої половини" села Адамчиха й самопроголошеного претендента на звання найвідомішого Яна Павела в історії Польщі.

"1670" трансформував сарматський міф у меми, туристичні маршрути та цілу індустрію, що отримує підтримку від держави. Однак, якщо розглянути це з української точки зору, виникають очевидні прогалини. Рік, який обрали автори для "мирної" сатири, на українських землях виявився періодом глибокої Руїни, а сцени сеймику знімали в українській церкві, що залишилася порожньою після повоєнних депортацій.

Рік без конфлікту

Сценарист та ідейний натхненник Якуб Ружило пояснив свій вибір з практичної точки зору: він шукав епоху, яка концептуально нагадувала б сторінки творів Генрика Сенкевича, але без зображення масштабних військових конфліктів. У XVII столітті було обмаль таких мирних періодів, тому цілком логічно його увага зосередилася на відносно стабільному 1670 році в Польщі.

Форму подачі матеріалу теж легко розпізнати -- це історичне мок'юментарі (формат, який імітує документальне кіно, але розповідає вигадану історію, зазвичай із сатирою чи пародією), побудоване за логікою культового серіалу "Офіс". У такій парадигмі злам четвертої стіни, інтерв'ю безпосередньо в камеру, театральні паузи та подекуди абсурдна самовпевненість головного героя працюють набагато ефективніше й часто виявляються смішнішими за сам прямолінійний жарт.

Для Мазовії 1670 рік насправді міг виглядати як бажаний момент спокою. Однак ця ілюзія затишшя зовсім не торкалася Чигирина. Після укладення Андрусівського мирного договору в 1667 році, коли Польща та Московія розділили українські території по річці Дніпро, гетьман Петро Дорошенко безуспішно намагався відновити козацьку автономію на обох берегах.

У 1669 році він домігся затвердження складного альянсу з Османською імперією, ставши частиною багатошарової системи протекції. Відповідно, 2 (12) вересня 1670 року в Острозі представники короля Міхала Корибута Вишневецького підписали угоду з його політичним опонентом — Михайлом Ханенком. Варшава офіційно визнала його гетьманом Правобережної України, тоді як пропозиції Дорошенка, які ґрунтувалися на принципах Гадяцької угоди і передбачали більшу автономію для козацької України, не принесли жодних позитивних результатів.

Наслідки не змусять себе чекати: всього за два роки османсько-козацьке військо захопить Кам'янець, а Бучацький мир офіційно закріпить новий розподіл територій Поділля та Правобережжя.

Привидне тіло

Джерелом натхнення для творців проєкту стала резонансна книжка соціолога Яна Сови "Привидне тіло короля". Ружило прочитав її ще тоді, коли працював копірайтером, і згодом переніс у сценарій ключове відчуття: шляхетська Річ Посполита була зовсім не гармонійною "золотою добою". Навпаки, це була жорстка експлуатаційна система, у якій невелика привілейована верства проголосила власний спосіб життя єдиною нормою для решти.

Сова як свідомо провокативний інтерпретатор описує державу після смерті Сигізмунда II Августа як "фантом" і пропонує для неї промовисту назву "Польська кресова компанія" -- за прямою аналогією із західноєвропейськими торговельно-колоніальними корпораціями. Йдеться про специфічну федерацію магнатських доменів, що отримувала велетенські політичні й економічні вигоди від освоєння східних земель, передусім територій сучасної України.

У цьому контексті головний герой Ян Павел щиро вважає себе людиною, яка всього досягла завдяки важкій і виснажливій праці. Він парадоксально говорить мовою сучасного неоліберального підприємця, терпляче пояснює своїм кріпакам об'єктивні переваги соціальної нерівності й щиро дивується, чому теорія "просочування багатства згори" не викликає в них жодного ентузіазму.

Сарматизм — це ідеологічна система, що існувала в XVI-XVIII століттях, згідно з якою шляхтичі вважали себе нащадками біблійного Яфета, тоді як селянство відносили до нащадків Хама, вважаючи їх окремим "сортом" людей. У цьому контексті сарматизм виступає як складний механізм соціального самообману.

У Адамчисі "інше" представлено здебільшого Мацем — православним литвином, помічником коваля та, мабуть, єдиною людиною в селі, яка мислить раціонально. Він потрапив сюди, за іронічним жартом, "в рамках програми Erasmus". Цікаво, що саме литвин, а не русин чи козак, викликає менше побоювань у польському суспільстві: литовський сусід сприймається як менш загрозливий, ніж український, з яким досі залишається багато історичних невирішених питань.

Україна в ролі декорації

Найбільш помітна присутність України у серіалі "1670" проявляється в титрах, де вказуються знімальні локації. Сеймик шляхти, що є однією з основних інституцій, які символізують станову демократію з її важливим правом liberum veto, був відзнятий у церковному комплексі села Радруж, що знаходиться всього в кількох кілометрах від нинішнього українського кордону.

Церква святої Параскеви, збудована приблизно в 1583 році, є однією з найдавніших дерев'яних сакральних архітектурних пам'яток, що збереглися в Польщі. З 2013 року вона стала частиною транскордонного об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО, відомого як "Дерев'яні церкви Карпатського регіону Польщі та України".

У 1939 році в Радружі проживало 2590 осіб, з яких 2410 становили українці. Після завершення Другої світової війни майже вся українська громада була виселена: більшість людей примусово перевезли до радянської України в 1944-1946 роках, а залишки українських і змішаних родин – під час акції "Вісла" 1947 року. Село, де колись мешкало понад дві тисячі людей, перетворилося на малонаселену прикордонну зону з менш як двома сотнями жителів. Церква втратила свою парафію, але згодом була збережена як історична пам'ятка та музейний експонат.

Проте трагедія Радружа не обмежується лише долею виселеної української громади. Згідно з інформацією, наданою польською стороною, у період з 1944 по 1946 роки члени підпілля ОУН та загонів УПА здійснювали вбивства польських цивільних осіб у цьому регіоні. Польські меморіальні джерела фіксують 29 польських жертв і двох українців, які були покарані за підтримку поляків; офіційні документи Інституту національної пам’яті (IPN) згадують про понад 20 загиблих у Радружі та його околицях з більшою обережністю.

11 липня 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький ушанував їх біля пам'ятника в церковному комплексі святої Параскеви.

Економіка гумору

Перший сезон серіалу на Netflix був профінансований виключно самим сервісом. Перед цим сценарій був відхилений кількома польськими телеканалами, які не вірили в успіх костюмованої комедії про шляхту і кріпаків серед молодіжної аудиторії. Однак платформа вирішила перестрахуватися: замовила зйомки двох пробних днів, переглянула десять хвилин відзнятого матеріалу і лише після цього виділила повний бюджет на проект.

2024 року польські медіа оприлюднили доволі скандальні умови набору масовки для другого сезону: акторам пропонували 120 злотих нетто за знімальний день до 12 годин, що арифметично дорівнює мізерним 10 злотим за годину.

Продакшн намагався виправдовуватися, наголошуючи, що це фіксована плата за виконану роботу, а не стандартна погодинна зарплата. Та жарт одного з кандидатів на кастинг виявився влучним: такі умови справді "допомагають увійти в роль панщизняного селянина ще на старті".

Незважаючи на це, на макрорівні до розробки третього сезону активно долучилася польська влада, вбачаючи у цьому певний потенціал. Згідно з відкритим реєстром Польського інституту кіномистецтва, компанія Akson Studio отримала 7 733 500 злотих в рамках програми підтримки аудіовізуального виробництва. Важливо зазначити, що це не звичайний грант на виготовлення серіалу, а кеш-рібейт — державна компенсація до 30% витрат, які були понесені безпосередньо в Польщі. Держава відшкодовує частину витрат за роботу польських фахівців, акторів, оренду обладнання, декорацій та локацій.

У перші п'ять днів "1670" переглянули близько 754,6 тисячі польських користувачів Netflix -- це 17% локальної аудиторії платформи. У США -- 806,4 тисячі, але в масштабах тамтешнього ринку ця частка на порядок менша. В Україні точної аудиторії серіалу не оприлюднювали, проте вже за кілька днів після прем'єри він піднявся на друге місце в українському рейтингу Netflix, поступившись лише фінальному сезону "Корони". Третє місце серіал посів у рейтингах Чехії та Словаччини і загалом увійшов у десятку найпопулярніших у 24 країнах.

Серіал "Вигадана Адамчиха" здебільшого знімали в етнографічному парку Музею народної культури, розташованому в Кольбушовій — скансені на Підкарпатті, що славиться своїми традиційними садибами, млинами, вітряками та іншими культурними спорудами регіону. Для потреб серіалу цей простір було доповнено новими елементами, такими як маєток Яна Павела, корчма та різноманітні декорації. Після успіху проекту "1670" музей став популярним місцем для шанувальників, які можуть відвідувати тематичні екскурсії, ознайомлюватися з локаціями зйомок і проводити весільні фотосесії в атмосферних декораціях.

Економіка впізнаваності Netflix активно розвивається не лише на знімальних майданчиках. З 5 по 23 серпня у вроцлавській Залі століття відбудеться виставка "Панорама 1670" — це мальоване полотно, яке супроводжуватиметься експозицією оригінальних костюмів та декорацій. Цю роботу створили на 1670 міліметрів довшою за Рацлавицьку панораму, що символічно відображає певну сарматську гордість, адже тут вирішили виміряти все до найменших деталей.

Цей жарт має ще один історичний контекст. Рацлавицька панорама, що тепер конкурує з "1670", була створена у Львові як одна з основних атракцій Загальної крайової виставки 1894 року. Це був польський національний проект, що виник у багатонаціональному містечку, яке після Другої світової війни стало частиною іншої країни, тоді як саме полотно було перевезено до Вроцлава.

Чи реально створити український "1670"?

Обговорення можливості створення українського аналога в цей раз не обмежується лише традиційною проблемою нестачі фінансування. Наприклад, бюджет державної програми "Тисячовесна" сягає 4 млрд грн, з яких приблизно 1,9 млрд виділено на виробництво ігрових фільмів та серіалів. Заявки на участь подали 2634, а загальна сума запитів перевищила бюджет у 4,8 рази. Остаточні пітчинги відібраних проєктів відбудуться з 12 по 16 серпня.

У нашій країні також існує високий рівень кінематографічного мистецтва. Серіал "Спіймати Кайдаша" від Наталки Ворожбит підтвердив, що класичний літературний твір можна не лише механічно візуалізувати, але й перетворити на своєрідний аналіз сучасних соціальних проблем.

"Конотопська відьма" засвідчила попит на жанрове кіно, що сміливо працює з національним фольклором і травмою війни без зайвої музейної пилюки. Обидва ці приклади важливі насамперед тим, що посилюють довіру до власного глядача: українська аудиторія здатна впізнавати себе у складному, іронічному й далеко не завжди комфортному дзеркалі.

Костюмована комедія про минуле в нас теж уже була -- проєкт "Козаки. Абсолютно брехлива історія" (ICTV, 2020). Це був дотепний і яскравий пригодницький атракціон, але сама його назва містила заздалегідь підготовлене захисне застереження: не сприймайте нас серйозно -- ми нічого фундаментального не стверджуємо про реальне минуле.

Польський "1670" працює інакше. Він дозволяє собі відверто брехати в дрібних деталях, свідомо змішувати століття й використовувати сучасну корпоративну лексику, але водночас серйозно ставиться до механізмів здобуття влади, станової пихи, релігійної моралі та жорстокої економічної експлуатації.

Головна ментальна проблема, з якою стикаються українські митці, полягає в наслідках тривалої історії заборон, привласнень та російської колоніальної політики. З цієї причини, коли ми повертаємо з небуття будь-яку історичну постать, нам легше відразу піднести її на п'єдестал. Водночас, будь-яка іронія або критика на її адресу сприймається як акт ворожості чи зради. В умовах повномасштабної війни цей рефлекс героїзації лише посилюється: суспільство інстинктивно очікує, що минуле має надихати, а не ставити складні і болючі питання.

Гіпотетичний український проект "1670" не повинен бути просто тінню польського формату чи лише комедійним відображенням життя окремого гетьмана. Набагато цікавішим для вивчення став би широкий контекст епохи: військова канцелярія, де універсали створюються швидше, ніж їх виконують; велика козацька рада, де кожен присягає до останнього подиху захищати свободи, але кожен інтерпретує їх лише на свою користь; або ж типовий правобережний населений пункт часів Руїни, куди по черзі, змінюючи прапори, прибувають посли Варшави, Москви і Порти, а місцеві жителі лавірують між ними, намагаючись зберегти хоча б ілюзію самостійності та право ухвалювати рішення самостійно.

Український історичний серіал здобуде міжнародне визнання, коли ми приймемо минуле таким, яким воно є: суперечливим, незручним і іноді навіть кумедним.