Антон Кістрін зазначив: "Розгляд української культури в контексті деокупованих територій є тривалою стратегією."

У межах музичного проєкту "Тотальний: Наживо" відбулася прем'єра камерного концерту MANTU музиканта Антона Кістріна, уродженця тимчасово окупованого Дніпрорудного. Виступ, присвячений українцям на ТОТ, поєднав виконання авторських композицій із роздумами про пам'ять, дім і культурний спротив.

Антон Кістрін -- автор пісень, фронтмен гурту "Кімната Гретхен" і творець сольного проєкту MANTU. Якщо у гурті він працює з багатошаровими текстами й постмодерною естетикою, то сольний проєкт називає спробою "нової щирості" -- музикою, в якій особисті переживання, пам'ять про рідний південь і досвід війни звучать максимально відверто. В ексклюзивному інтерв'ю для ZN.UA Антон Кістрін пояснює, чому культура здатна протистояти окупації, як війна змінила його самого та чому переосмислення української культури на звільнених територіях потребуватиме років системної роботи.

Під час лайву митець кілька разів ледь стримував емоції, згадуючи Дніпрорудне. Саме там він закінчив школу, сформував свої музичні смаки й написав перші пісні.

-- Дніпрорудне -- невелике місто в Запорізькій області, яке вже понад чотири роки перебуває під російською окупацією. Під час виступу в проєкті "Тотальний: Наживо" ви назвали його "місцем сили", де залишилася частинка вашого серця. Що для вас сьогодні означає слово "дім"? Які спогади про рідне місто й південь України ви бережете найбільше?

"Дім" у найширшому сенсі є однією з основоположних цінностей для кожної людини. І йдеться не лише про побутові аспекти. Дім — це те місце, де тебе чекають, де ти відчуваєш себе на своїй землі, за своїми правилами, у комфорті та безпеці. Нажаль, я чув багато історій від своїх співвітчизників, які з різних причин залишилися на тимчасово окупованих територіях і тепер не відчувають себе вдома, хоча продовжують жити в місцях, де колись збудували своє життя.

Мої рідні місця -- південний берег Каховського водосховища, степи і солоні лимани Приазов'я, дорога "на море", до якого до 2022 можна було дістатись за пару годин, і запилена траса, що влітку у дитинстві набувала статусу позаземної пригоди. Взагалі, оскільки психіка людська вперто витісняє увесь травматичний нуар, рідні місця для мене асоціюються з на диво нескінченним літом, юністю, пізнанням світу через смаки і запахи.

Які спогади про Дніпрорудне та людей, що досі перебувають під окупацією, вас найбільше лякає втратити?

Я впевнений, що з моєї пам'яті, поки я здатен мислити, не зникнуть ані маршрути, ані краєвиди. Все це надійно зберігається всередині, так само, як мама зберігає свої консерви у погребі чи на полицях. Але мене більше лякає думка, що, можливо, у майбутньому нічого не залишиться для запам'ятовування.

-- Війна змінила життя кожного українця. Що вона найбільше змінила у вас? І що, попри все, їй не вдалося забрати?

-- Все так. Мінус здоров'я, плюс сивина на голові і в бороді, розхитана менталка, періоди зневіри та відчаю. Нам всім в Україні довелось "змінити прошивку", ми всі -- інші люди, з новими набутими навичками і оновленим способом мислення.

Які зміни найбільше вразили? Напевно, це страх за рідних, передусім. Коли смерть співвітчизників, знайомих, з якими ділили одну вулицю, перетворюється на звичайну статистику, сприйняття часу, що залишився, кардинально змінюється. Завжди існує ризик не встигнути...

Чи є щось, що війна не змогла забрати? Напевно, емпатичність. Мені здається, у мене вона проявляється навіть надмірно. Що, до речі, часом заважає, наприклад, у волонтерській роботі. Натомість я став більш скептичним. І це, як не дивно, не є взаємовиключним з емпатією.

Війна вплинула не тільки на життя музиканта, а й на його мистецький підхід. Після 2022 року все більше композицій Кістріна стали відображенням його спроб зрозуміти травматичний досвід, пам'ять та втрати.

Які теми вас зараз надихають у музиці — як у колективі, так і в сольному творчому процесі? Що змушує вас творити та ділитися своїми думками через пісні?

-- Почну з другого питання: в "натхнення", як в концепцію, я не вірю. Кожна пісня, текст, аранжування -- це результат роботи, яку іноді доводиться змушувати себе виконувати. Сонграйтинг на тому рівні, яким я володію зараз -- це роки практики.

Гурт і сольний проєкт MANTU з'явилися як необхідність розділити на перший погляд подібні, але насправді кардинально різні твори одного автора. Як виявилося, і "Кімната Гретхен", і MANTU є музику, що зосереджена переважно на тексті. В історії пісенної традиції завжди існували два основні жанри: проповідь та сповідь.

Якщо "Кімната Гретхен" переважно зосереджена на зовнішніх аспектах, то MANTU представляє собою більш інтимну, рефлексивну та терапевтичну творчість. "Кімната Гретхен" є постмодерністською оповіддю, що складається з різноманітних сенсів, алюзій у текстах та музичних референсів; натомість MANTU відзначається мета-модерновим поверненням до концепції "нової щирості", де шлях від розуміння сенсу пісні до емоційної реакції стає коротшим.

У піснях, які створюються для гурту з 2022 року та в моїх сольних проєктах, я відображаю теми, пов'язані з переживанням травматичного досвіду та важливістю уваги до ментального здоров'я (наприклад, у треку "Зламалось"). Також присутня самоіронічна самодіагностика кризи середнього віку, яку можна почути в композиціях "Диявол" та "Стоп-Земля". Я використовую тригерно-ностальгійну лірику в таких піснях, як "Крим", "Манту" та "Коти", а також терапевтичні мантри, наприклад, у "Фібоначчі" та "Обійматись".

В той же час музикант впевнений, що сьогодні культура виконує набагато важливішу роль, ніж просто виробництво мистецьких творів. Він активно бере участь у різноманітних культурних і мистецьких подіях та сприяє збору коштів для підтримки Сил оборони.

Росія на територіях, що перебувають під її контролем, прагне змінити не лише політичний устрій, а й культурне середовище. Чи можемо ми сьогодні розглядати культуру як один із ключових засобів опору? І яким чином це реалізується?

Без сумніву, культура можна розглядати як певний код, що складається з різних шарів. Я — дитина 90-х, виросла на півдні країни, яка, подібно до сходу, найбільше постраждала від повільної російської експансії. У епоху до Інтернету та соціальних мереж споживання російського контенту було для нас нормою, і лише в зрілому віці починаєш усвідомлювати причини та наслідки свого підліткового гібридного зросійщення.

Для мене, наприклад, освоєння пісень Івасюка в тридцятирічному віці стало своєрідною свідомою і добровільною вакцинацією (хворобу можете уявити самі). Адже з тих інструментів, які могли формувати українську ідентичність у молоді того часу, реально діяли лише шкільні програми з української літератури та умовна "Територія А" у телевізійному ефірі.

Важливо усвідомлювати, що культурна окупація України розпочалася задовго до початку великої війни. Помилково вважати, що "ворог ніколи не шкодував ресурсів на це". На мою думку, у той час було досить легко привернути увагу українських споживачів до російського контенту — ми сприймали себе як частину їхнього ринку, і українці охоче сприймали цей інформаційний потік. Проте культура є набагато більш складним інструментом впливу, аніж балістичні ракети.

-- Чи повинна українська культура вже зараз готуватися до повернення тимчасово окупованих територій? Якою має бути ця підготовка?

Першим, що стає помітним на деокупованій території після її "очищення", є піднятий національний прапор. Наявність усіх офіційних символів на цій землі та в її просторі є початковим, поверхневим рівнем ідентичності. Культурні надбання ж становлять більш глибокий шар цього коду.

Сьогодні ключовим завданням культури в Україні є не просто існування, а й постійне вдосконалення та збереження своєї значущості. Важливо бути готовими стати гідною альтернативою продуктам, які нав'язувалися під час окупації.

Яким ви бачите день, коли Дніпрорудне повернеться до свободи? Яка, на вашу думку, повинна бути перша культурна акція в місті після його деокупації?

-- Це не станеться одномоментно. Більше того, ще певний час деокуповані території не будуть безпечним місцем. А культура і її продукти, як от культурні події не можуть існувати самі по собі, у вакуумі. Це, безумовно, дуже важливо, але не матиме сенсу без комплексу інших подій -- гуманітарних місій, процесу розмінування, інформаційних кампаній для населення, медичної і психологічної допомоги. Переосмислення української культури на цих територіях -- це гра в довгу. Хотілося б, аби організація будь-яких таких подій була не одноразовою грантожерською акцією, а системною частиною послідовної стратегії.

Не так давно ви стали частиною музичного проєкту "Тотальний: Наживо", який спрямований на підтримку Руху опору та українців, що живуть на тимчасово окупованих землях. Що спонукало вас приєднатися до цієї ініціативи? Які ключові ідеї ви прагнули висловити через свій виступ?

Це дійсно один із небагатьох випадків, коли цінності виявилися абсолютно співзвучними. Я вперше почув про цей проєкт від своїх колег, які працюють у тій же сфері, і переглядав деякі епізоди. Досить довго ми узгоджували дати та можливість для зйомок. Проте справжнє збігнення відбулося вже на майданчику під час зйомок. Велика вдячність чудовій професійній команді!

Під час прямого ефіру артист звернувся до українців, які живуть на окупованих землях, назвавши кожну композицію "цеглинами, що з'єднують тих, хто продовжує вірити в Україну, з тими, хто наразі не може бути з нами". В одному з його звернень він завершив фразу такими словами: "Весна неодмінно прийде, і це єдиний прогноз, в який ми повинні вірити".

Протягом більше ніж чотирьох років окупації сформувалося нове покоління українців, які не мають можливості повернутися на батьківщину. Як ви вважаєте, що сприяє збереженню зв'язку з рідним містом, навіть коли фізично його немає поряд?

Якщо людина вважатиме зв'язок зі своєю рідною землею одним з основних пріоритетів, вона знайде свій унікальний спосіб зберігати, передавати та поширювати пам'ять про неї. Вікторія Амеліна в своєму вірші "Історія для повернення" майстерно висловила цю ідею.

[...] Оселя повільно набирає висоти.

І ти ніколи

запам'ятай, ніколи не забувай

Ти не зможеш обійтися без власного затишного місця [...]

(Автор: В. Амеліна, дата: 8 травня 2022 року)