Величезне українське мистецтво. Фільм "Скамер" — це водночас кумедна та трагічна історія про телефонних аферистів.

Дмитрові Єфремову вдалося впоратися з надскладним завданням -- зняти непогане жанрове ігрове кіно, ще й дебют, у час великої війни.

"Скамер" розповідає про життя двох братів з Дніпра - Макса (Дмитро Єфремов) і Сєрого (Богдан Буше). Дії відбуваються у 2021 році. Макс навчається, проте його спеціальність залишається загадкою, і він веде скромне, але чесне життя студента з обмеженим бюджетом. Сєрий, навпаки, насолоджується розкішшю: роз'їжджає на дорогому автомобілі, має простору квартиру і виглядає успішним. Його секрет успіху простий - він займається шахрайством. Для ясності, термін "скамер" походить від англійського "scam", що означає "обманювати" або "шахраювати". В Україні скамери - це хитромудрі особи, які зазвичай обманюють людей телефоном. Це ті ввічливі хлопці та дівчата, які телефонують і повідомляють, що ваша картка під загрозою, і для її захисту потрібно назвати три цифри на звороті. Це лише один з багатьох способів обману, які вони використовують.

Зрештою, Макс таки втягується в бізнес Сєрого -- з дуже хорошими результатами. А потім починається велика війна. Але скам не кінчається.

Дмитро Єфремов з'явився на світ у Маріуполі, де здобув освіту в музичному училищі на факультеті акторської майстерності. З 12 років він почав свою кар'єру як ведучий на дитячих модельних конкурсах. Після переїзду до Києва, Дмитро вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, де обрав спеціалізацію в режисурі телебачення. Продовжуючи свою діяльність, він став професійним шоуменом, працюючи на весіллях, корпоративних заходах і модельних показах як в Україні, так і за кордоном. У такому контексті створення повнометражного художнього фільму без державного фінансування є значним кроком на новий творчий рівень.

Режисера, принаймні початківця, складає кіно, яке він дивиться. Синефільська обізнаність Єфремова помітна з перших же кадрів. Коли його герой веде за кадром оповідь, дія розвивається в темпі кримінальної комедії, густо настояної на ранніх стрічках Ґая Річі. У пізнішому епізоді, де Макс вимахує пістолетом перед дзеркалом з фразою "Ти до мене звертаєшся?", вгадується аналогічна сцена з Робертом Де Ніро у "Таксисті" Мартіна Скорсезе (1976). Коли одного лиходія підсмажують у лазні -- тут уже паралель із "Грою в чотири руки" (Le Guignolo, реж. Жорж Лотнер, 1980), де лицарствував Жан-Поль Бельмондо.

Запозичення – це не порок. Багато сучасних фільмів наповнені алюзіями та цитатами; важливо, як їх використовувати. Єфремов черпає естетику Річі для побудови сюжету, проте головні елементи цієї конструкції – абсолютно наші. Починаючи з діалогів, в яких поєднуються сучасний сленг і арго 1990-х: "заряджений тип", "базара нуль", "підвищити рівень", "що ви тут, скуфи?", "пофлексити", "якщо є питання – знаєш цифри, дзвони". Окремим елементом є скамерський жаргон: "холоднік", "клоузер", "тімлід", "заскамити мамонта". І для цієї по-справжньому мелодійної мови знайдуться відповідні носії.

Єфремов та його співавтор Богдан Горбань створюють у фільмі яскравих персонажів, які представляють різні покоління та прошарки кримінального світу. Це виходить дотепно та точно. Наприклад, лише старий злодій у законі на прізвище "Давидович" (Володимир Завальнюк) сидить у камері, що нагадує царські покої. Або ж корумпований міністр, який бачить себе римським патрицієм, в блискучому виконанні Юрія Горбунова. Не можна не згадати й про мафіозі Байчаса (Олексій Смолко), котрий у рожевому спортивному костюмі любить катувати провинившихся тенісним м'ячем. У суперпатріотичному депутату-рекетиру Тимченку, який отримує нещадні побиття на радість глядачів, легко впізнається Микола "Котлета" Тищенко. А Коломойський, що входить до камери Давидовича з фразою "Шабат шалом у хату", залишає у глядачів сльози на обличчі ще на кілька хвилин.

Отже, ця вражаюча українська комбінація "Джентльменів" та "Великого куша" мчить уперед, поки не натрапляє на визначну дату 24 лютого 2022 року. Після цього моменту безліч історій про спокійне життя виявилися неможливими.

Єфремов намагається відтворити фронтові події в стилі репортажної зйомки, вносячи більш драматичну інтонацію, проте в середині фільму виникає відчуття певної дезорієнтації. Головний герой Макс переживає і бойові дії, і демобілізацію через поранення, але військові моменти швидко відходять на другий план, поступаючись місцем повсякденному хаосу шахрайського життя. Звісно, у Макса і Сєрого є своє виправдання — вони крадуть лише у росіян, однак шахрайство залишається шахрайством. Розширення їхніх схем за рахунок українських абонентів — це занадто велика спокуса. Тому історія має нести моральний посил, адже інакше це стане етичним та естетичним провалом. Наприкінці Єфремов знаходить вдалий поворот, вражаючу розв'язку, яка компенсує деякі драматургічні провисання.

Фільм отримав критику за перебільшене зображення "солодкого життя" шахраїв, а також за те, що він несе в собі спадок сексизму, оскільки жіночі персонажі в основному виступають лише як доповнення до чоловіків. Проте, Єфремову та Горбаню вдалося виконати непросте завдання — створити якісне жанрове ігрове кіно, яке є їх дебютом в умовах важких часів. Воно містить чітке послання: війна не зітре все, шахрайство — це погано, а карма може бути жорстокою.