Ось так була здобута Незалежність.

Тридцять п'ять років тому закінчився московський путч, що призвів до розпаду Радянського Союзу.

Що призвело до подій тридцятип'ятилітньої давності, які здетонували остаточний розпад Союзу? Одна з найпоширеніших відповідей така: 20 серпня 1991 року мав бути підписаний союзний договір, за яким абревіатура "СРСР" розшифровувалася б по-новому: "Союз Радянських Суверенних Республік". І йшлося не про зміну в назві, не про косметично оновлений Союз, а про нову країну - конфедерацію з розмитими функціями центральної влади. Правда, Михайло Горбачов певний час наполягав на федерації республік з президентом, обраним у результаті загальносоюзного голосування. Але зрештою перемогла "конфедеративна" позиція президента Росії Бориса Єльцина, у якій помітно посилювалася роль Росії та її лідера, а Горбачову відводилася роль своєрідного "весільного генерала". Єльцин змирився з незалежністю для республік Прибалтики, але вважав, що Україна має залишитися у складі конфедеративного Союзу. Він також наполегливо відстоював невідкладний розпуск союзного уряду з його главою В.Павловим і звільнення керівників силових відомств: КДБ - В.Крючкова, МВС - Б.Пуго та оборони - Д.Язова, тих, які зрештою й були серед найголовніших призвідників серпневого путчу.

ЧОМУ НЕ СКЛАВСЯ КВАРТЕТ

Горбачов змушений був погодитися з вимогами Єльцина, до яких приєднався президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. У липні 1991 р. ця трійка - Горбачов, Єльцин, Назарбаєв - на неафішованій нараді внесла остаточні корективи в текст союзного договору, плануючи його підписання 20 серпня. Про це повідомив Горбачов у виступі по телебаченню перед поїздкою в Крим на відпочинок. Правда, не згадав при цьому про втаємничену зустріч трійки та досягнуті нею домовленості.

Чому вона не стала принаймні квартетом, за участю Леоніда Кравчука, на той час голови Верховної Ради України? Не могла стати, бо ще 27 червня 1991 р. Новоогарьовський проєкт Договору про Союз суверенних держав був обговорений на пленарному засіданні сесії ВР, і в більшості виступів народних депутатів звучало застереження, що він не відповідає Декларації про державний суверенітет України, тож необхідно в нього внести відповідні корективи. В ухваленій постанові, за яку проголосували 345 депутатів (18 проти, 12 утрималися), наголошувалося на історичній відповідальності за ухвалення доленосних для народу України рішень і містилися доручення постійним комісіям ВР, Кабінету Міністрів та Академії наук України розглянути союзний проєкт, підготувавши обґрунтовані висновки. Їх мали представити Верховній Раді до середини вересня того року. Інакше кажучи, ішлося про явне затягування Україною розгляду проєкту нового союзного договору.

Отже, процес у Новоогарьові опинився в глухому куті, і стало незрозуміло, чи є можливість знайти вихід, а також в якому форматі відбудеться підписання угоди 20 серпня, на яке натякав Горбачов. Тому путчисти вирішили не зволікати, намагаючись діяти проактивно, принаймні на день раніше запланованого терміну. Їх підштовхувала не лише реальна загроза розпаду Союзу, а й страх за власну долю та за свої теперішні позиції.

Під тиском правоохоронців

Звичайно, в часовому вимірі ця загроза та страх не можна оцінювати лише добою. Не вникаючи в деталі розпаду радянської імперії та спроби її збереження, коротко згадаємо про події, що передували діям та намірам гекачепістів. Архівні матеріали, публікації в ЗМІ та виступи радянських лідерів різних рівнів свідчать про те, що приблизно з середини 1990 року Михайло Горбачов зазнав суттєвого тиску з боку керівників союзних силових структур та органів.

Мова йде не лише про витік секретних доповідних записок, що мали гриф "Цілком таємно", а й про спробу на життя Михайла Горбачова, яка сталася 7 листопада того року під час жовтневої демонстрації. У натовпі раптом з'явився чоловік з обрізом - 38-річний Олександр Шмонов. Підійшовши ближче до трибуни над мавзолеєм, він дістав свій обріз і прицілився у Горбачова, до якого залишалося приблизно 50 метрів. Першого (і останнього) президента СРСР врятував сержант міліції Андрій Мильников, який у той момент знаходився всього за кілька кроків від нападника і встиг вдарити по прикладу в момент пострілу. Куля злетіла вгору. Міліціонер швидко схопив нападника та повернув його, в результаті чого друга куля пролетіла повз у бік ГУМу. Незабаром до місця події прибули кадебешники, які скрутили Шмонова та вивели його з рядів демонстрантів. Між тим, на площі звучала музика і гучні тости, тому більшість людей не помітила цього інциденту.

Звідки виник Шмонов? Він походить із Ленінграда. Після проходження служби в армії працював слюсарем на Іжорському заводі. У кінці 1980-х, розчарувавшись у політиці Горбачова та його реформаторських заходах, він вирішив його вбити. Після звільнення з роботи Шмонов почав готуватися до замаху. Чи була у нього підтримка? Непродовжене розслідування дійшло висновку, що він діяв самостійно. Проте це викликало сумніви. Виявилося, що Шмонов знаходився під контролем КДБ, він розклеював листівки з закликами до вбивства Горбачова та інших лідерів СРСР, а міліція, спираючись на висновок психіатра, надала йому дозвіл на придбання рушниці, з якої він зробив обріз і здійснив два постріли на Красній площі. Шмонов провів у в'язниці недовго, трохи більше року. У 1995 році він отримав статус інваліда ІІ групи та навіть зробив спробу балотуватися до російського парламенту.

Цей, судячи з усього, інспірований замах спантеличив Горбачова, спонукав його до більш рішучих кроків і дій. У грудні 1990 року на IV з'їзді народних депутатів СРСР він домагався розширення своєї влади, отримав право безпосередньо керувати урядом, очолив Раду Федерації і Раду безпеки Союзу. Прем'єром було призначено консервативного Валентина Павлова, який у серпні 1991-го стане одним з керівників ДКНП. Інший майбутній застрільник гекачепістів Геннадій Янаєв, на той час профспілковий лідер, отримав на з'їзді за наполяганням Горбачова новостворений пост віцепрезидента СРСР. Отже, це були очевидні кроки на згортання демократичних процесів і посилення централізованої влади.

ГРОМАДСЬКЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО РИЗИК ДИКТАТУРНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

На тому ж з'їзді відбулася подія, яка викликала великий резонанс - міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе оголосив про свою відставку зі сцени з'їзду. У той час я перебував у Москві у службовій поїздці (для інтерв'ю з американським послом у СРСР Джека Метлоком) і, водночас, був акредитований на з'їзді народних депутатів. Це дозволило мені спостерігати за його виступом з прес-ложі.

Заява Шеварднадзе вразила всіх присутніх, особливо Михайла Горбачова. Пізніше він зізнається, що сприйняв слова міністра закордонних справ як особисту образу та зраду, оскільки ніколи не очікував, що Шеварднадзе вчинить таку дію. І, що особливо боляче, він зробив це публічно, не порадившись із Горбачовим, якого вважав своїм другом. Варто зазначити, що саме за настійною рекомендацією Михайла Сергійовича Шеварднадзе отримав посаду міністра закордонних справ СРСР. Горбачов сподівався на його надійну підтримку в умовах складної політичної ситуації, що тоді склалася в керівництві країни.

І ця підтримка була. Але до певного часу, до того двадцятого грудневого дня 1990 року, коли Шеварднадзе зробив свою сенсаційну заяву. І річ не тільки в самому його рішенні, а в тих аргументах, які Шеварднадзе виклав у своєму виступі. У ньому прозвучало серйозне попередження про небезпеку реваншу тих-таки консервативно-ортодоксальних сил, зокрема очільників КДБ, міністерств оборони та внутрішніх справ, про їхні наміри зупинити демократичні процеси, повернути країну до диктаторських часів. Він так і сказав: над країною нависла загроза диктатури.

КРОВАВІ ІНЦИДЕНТИ У ЛИТВІ

Свідченням реальності цієї загрози менш як через місяць після відставки Шеварднадзе стали криваві події в Литві. Саме там влада, зокрема й президент СРСР, остаточно скинули зі себе "ліберальну маску", відважившись застосувати силу і так продемонструвавши свою диктаторську сутність. У перші дні 1991 року литовський уряд, очолюваний Казимирою Прунскене, оголосив про початок економічних реформ, ключовим пунктом яких стала лібералізація цін, що спричинило їхнє зростання. Цим скористалися промосковські сили, які організували мітинги протесту і навіть спробували увірватися в парламент. На його захист, а по суті на захист незалежності Литви, за закликом голови Верховної Ради республіки Вітаутаса Ландсберґіса, вийшли десятки тисяч литовських патріотів. Під стінами парламенту вони організували живу стіну, а біля телецентру - масовий мітинг. У відповідь були введені десантні війська та спецпідрозділ КДБ "Альфа", які захопили телерадіоцентр, Будинок друку, ЦК Компартії Литви, інші важливі об'єкти. Проти беззбройних демонстрантів застосовано БТРи, танки і вогнепальну зброю, унаслідок чого 14 чоловік загинуло, а 150 - поранено.

Криваві події 13 січня у Вільнюсі шокували світову спільноту. Михайло Горбачов відхилив свою відповідальність за ці трагічні інциденти, назвавши їх "перегинами на місцях". Проте всім було зрозуміло, що без вказівок з Москви насильство не відбулося б. Стало очевидним, що рубікон перейдено, і радянська влада в Литві зазнала краху. Обурені громадяни Литви вимагали терміново провести референдум щодо незалежності. Цей референдум відбувся 9 лютого і підтвердив рішучість і незламність литовського народу: 91 відсоток учасників висловилися за відновлення незалежності. Через два дні Верховна Рада республіки ухвалила закон "Про Литовську державу". Союзний центр оголосив результати референдуму та ухвалений закон юридично недійсними. Проте це не змогло змінити беззаперечний факт: Литва стала першою республікою, яка вийшла зі складу СРСР.

Кожен намагався врятуватися в міру своїх можливостей.

Криза виявлялася у всіх сферах життя – в безсиллі політичної системи та офіційної ідеології, у процесах розпаду, що віддаляли народи один від одного, у руйнації єдиного народногосподарського комплексу, у злиднях населення, в тотальних дефіцитах та соціальних потрясіннях... Союзний центр дедалі більше демонстрував свою нездатність впоратися з ситуацією, а в таких умовах кожна республіка була змушена шукати вихід самостійно.

На початку липня Україна затвердила Програму термінових заходів, спрямовану на стабілізацію економіки та вихід із кризового стану. Основною метою цієї програми було впровадження ринкових відносин. У коментарі уряду зазначалося, що країна обирає шлях ринку, що вимагає відмови від застарілого уявлення про планову економіку, яке стверджує, що план є законом. Насправді, планування суперечить принципам ринкових відносин, які необхідні для подолання кризи. Автори програми та більшість депутатів, які її підтримали, усвідомлювали, що республіканські ініціативи не узгоджуються з союзними інтересами та часто їм суперечать. Проте Київ рішуче заявив про намір зупинити реалізацію тих союзних актів, які заважають впровадженню надзвичайних заходів. Однак питання фінансування цих ініціатив залишалося невирішеним.

У цій ситуації виникла необхідність відновити купонну систему. Коли український уряд запровадив її в жовтні-листопаді 1990 року, було оголошено, що вона діятиме лише кілька місяців. І так, на жаль, і сталося. Проте після скасування купонів споживчий ринок республіки зазнав значних втрат. З різних куточків почали лунати заклики, навіть від тих, хто раніше виступав проти купонної системи, про необхідність її відновлення як способу контролю за вивезенням товарів з України. Врахувавши ці обставини, Кабінет Міністрів України вирішив повернутися до цієї системи, запровадивши з 1 серпня нові споживацькі картки з купонами.

Ситуація з фінансами і бюджетом в республіці залишається складною та непростою. Міністр фінансів Олександр Коваленко, висловлюючи свої думки на моє прохання, зазначив, що заходи, які вживає уряд, поки не принесли бажаних результатів, оскільки обсяги виробництва продовжують знижуватися. Це негативно позначається на бюджеті республіки, який відчуває на собі основний тягар дефіциту. Міністр навів тривожні дані: за перші шість місяців 1991 року бюджет недоотримав понад мільярд карбованців, що становить 5,7% від запланованих надходжень.

У ті часи надходили тривожні новини з полів. На заході та півночі України хлібні плантації постраждали від проливних дощів і на значних територіях були пошкоджені. Натомість, на півдні і сході країни спостерігалася посуха, внаслідок чого урожай підсох. Наприклад, в таких зернових регіонах, як Запорізька та Херсонська області, з кожного гектара вдавалося зібрати всього 22 центнери пшениці – на 11 центнерів менше, ніж влітку попереднього року. Тому, окрім мети повного збору врожаю, український уряд також ставив завдання обмежити вивезення хліба за межі республіки.

Горбачов повернувся з Лондона без жодних здобутків.

Схожі "самозахисні" рішення приймалися в усіх республіках. Союзна влада виявилася безсильною в цій ситуації. В економіці спостерігалася своєрідна революційна атмосфера, коли "низам" не хотілося продовжувати терпіти, а "верхи" не могли знайти виходу. Економісти, які підтримували ринкові реформи, радили приватизувати навіть невеликі підприємства, але Горбачов і його найближче оточення залишалися вірними "соціалістичному курсу" та плановій економіці, прагнучи до її примарного оздоровлення. Проте, питання про те, як реалізувати ці плани на практиці і звідки знайти фінансування для економічних реформ, залишалося без відповіді.

Правда, кошти Горбачов мріяв отримати від розвинених країн Заходу. Саме з цією метою він поїхав у Лондон, де йому надали слово на одному із засідань лідерів країн Великої сімки. І що ж він сказав? Горбачов послався, зокрема, на вислів американського економіста російського походження, лауреата Нобелівської премії Василя Леонтьєва про те, що економіка - це корабель, якому потрібен парус, наповнюваний вітром вільного підприємництва, і кермо державного регулювання. "Думаю, - сказав після цієї цитати Горбачов, - що в жодній з ваших країн немає чистої ринкової економіки. І, думаю, ви не хочете, щоб ми провалилися. Тому кажу: ми рушимо до економічної свободи, але хай це суспільство вирішить. Ми повинні якомога швидше ухвалити ринкові закони, дати економічну свободу, сприяти її реалізації, а темпи будуть визначатися ступенем готовності самого суспільства"

Знову звучать загальні фрази та проекти. На цьому засіданні, голова — прем'єр-міністр Великобританії Джон Мейджор — дипломатично зазначив, що "врешті-решт, всі ми маємо спільну мету: співпрацювати для сприяння інтеграції Радянського Союзу в глобальну економіку".

Щодо очікуваної фінансової підтримки від Горбачова, то вона не відбудеться. Ще до зустрічі в Лондоні американська влада вирішила не надавати жодної допомоги СРСР. Цю позицію підтримали і союзники США. Вони мали на прикладі десятків мільярдів доларів, які були виділені Західною Німеччиною та Південною Кореєю, але всі ці кошти зникли безслідно. Навіть сам Горбачов не зміг пояснити в Лондоні, куди пішли ці гроші і як це сталося. Тому з британської столиці він повернувся без жодних результатів.

ПЕРЕД НЕУНИКНУТИМ ЗРУЙНУВАННЯМ

Отже, справа не лише в суперечках навколо проекту Новоогарьова, зокрема, про те, яким мав бути оновлений Союз — федерацією чи конфедерацією. Ключовою проблемою стало те, що імперія в новому тисячолітті перетворилася на анахронізм, безнадійно відстаючи у розвитку — економічному, соціальному, гуманітарному, ідеологічному та політичному — від розвинених демократичних країн, зокрема, з тієї ж G-7. Саме тому на межі 1980-1990 років вона опинилася на краю неминучого розпаду. Горбачов і його оточення все ж сподівалися на підписання нового Союзного договору 20 серпня, принаймні в форматі 9+1 (тобто дев'ять республік під контролем загальносоюзного центру в Москві). Однак путчисти вирішили вдатися до знайомих їм методів і обрати давно перевірений шлях репресій, ГУЛАГів та вбивств, тобто до диктатури, про яку Шеварднадзе попереджав всього за вісім місяців до путчу.

І розпочали дії на випередження. Уранці 19 серпня велика країна прокинулася під звуки "Лебединого озера" і оголошення перших звернень, заяв та декларацій так званого Державного комітету по надзвичайному стану (ГКЧП). Перш за все, на більшості телевізійних і радіоканалів була прочитана постанова ГКЧП під номером один. У документі йшлося про створення органу, який нібито здатний запобігти розпаду країни, не обійшлося без закликів до дисципліни та порядку "для подолання глибокої та всебічної кризи в політичній, міжнаціональній та громадянській сферах, конфронтації, хаосу та анархії, що загрожують життю та безпеці громадян СРСР". Але хто ж став ініціатором створення цього "органу" та введення надзвичайного стану? Виявляється, це була ініціатива народу. У зверненні, написаному у стилі радянських штампів, було зазначено: "Відповідаючи на вимоги широких верств населення..."

Хто ж вийшов на зустріч? Після провалу путчу, коли його організатори потрапили під слідство, стало відомо, що ключовими фігурами були голова КДБ Володимир Крючков та керівник президентського апарату Валерій Болдін. Від часів жовтневої демонстрації 1990 року вони постійно інформували Горбачова про підривну діяльність Єльцина та його прихильників з "Демократичної Росії", а також про інших "ворожих елементів" і певні західні сили, які, нібито, прагнули до дестабілізації та розпаду Радянського Союзу. Цікава деталь, яка згодом стала відома: Крючков і Болдін, разом із секретарем ЦК КПРС Олегом Баклановим, що відповідав за військово-промисловий комплекс, були членами одного дачного кооперативу. Це давало їм можливість спілкуватися на природі без ризику бути підслуханими, обговорюючи та коригуючи плани щодо введення надзвичайного стану.

У зачитаній постанові ГКЧП припинено діяльність непідконтрольних владі політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонено проведення мітингів, демонстрацій, страйків. У певних місцевостях СРСР на шість місяців введено надзвичайний стан. Виконання обов'язків президента СРСР узяв на себе, власноруч підписавши про це указ, Геннадій Янаєв. Саме він сидів у центрі гекачепістів під час відомої пресконференції в день путчу 19 серпня. Весь світ побачив, як у нього тряслися руки, і це було промовистим свідченням авантюрності заколоту. Уже того першого дня стало зрозуміло, що ця затія приречена на провал. На вулиці й площі Москви вийшли тоді сотні тисяч людей. З танка біля московського "Білого дому" Борис Єльцин оголосив путчистів злочинцями, а 21 серпня їхня авантюра остаточно провалилася.

ГОЛОВНИМ БУЛО ЗАПОБІГТИ ВВЕДЕННЮ В УКРАЇНІ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ

План путчистів передбачав ретельний контроль над Україною. Це підтверджується чисельністю військових підрозділів, які були введені на її територію в день початку заколоту. За інформацією Всеукраїнської енциклопедії, під Києвом були зосереджені Кіровабадська та Кременчуцька десантно-штурмові бригади (близько 1,2 тисячі військовослужбовців), а на одеській трасі розміщувався піхотний полк 72-ї дивізії. У самому Києві перебували від 2 до 3 тисяч військових. Деснянська танкова дивізія, до складу якої входило близько 10 тисяч осіб, була приведена в стан підвищеної готовності. Крім того, в аеропорту "Бориспіль" приземлився десантний полк спеціального призначення з міста Бреста (Білорусь), метою якого було захоплення урядових установ.

Центром ключових подій в Україні стала Верховна Рада. Ранком 19 серпня Леонід Кравчук, зайшовши до свого переповненого кабінету в парламенті, зустрів військових із значними зірками на погонах — генералів і полковників. Один із них, головнокомандувач сухопутних військ генерал армії Валентин Варенников, представився як офіційний представник "Державного комітету з надзвичайного стану". За свідченнями Кравчука та спогадами тих, хто був свідком або учасником тих подій, Варенников та його військове оточення планували застосувати потужний тиск на керівництво Верховної Ради та уряд України. Коли Кравчук запитав, з якою метою вони приїхали до Києва, Варенников відповів, що перед комітетом стоїть завдання відновити конституційний порядок у СРСР. Він наголосив на необхідності запровадження надзвичайного стану в Україні, зокрема в Києві та Львові, щоб уникнути опору з боку націоналістів. Кравчук, у відповідь, зазначив: "Зачекайте, є закон про надзвичайний стан і порядок його встановлення. Наскільки мені відомо, в Україні немає жодних підстав для його введення".

Далі Кравчук йому коректно пояснив, що таке рішення ухвалює виключно Верховна Рада, але щоб подати це питання на обговорення парламенту, має бути підстава, тобто документ. Виявилося, що жодного документа у генерала з Москви немає. "Мені дещо ставало зрозуміло, - пригадував цю ситуацію Л. Кравчук. - Я збагнув, що керівники вирішили вдатися до тиску на мене. Але тиснути відверто не наважилися, позаяк не були до кінця впевнені у власних силах. Це відчувалося. Подивившись на збентеженого Варенникова, я усвідомив, що зі самого початку обрав правильну лінію поведінки. У мене з'явилося передчуття, що ці хлопці навряд чи здатні на щось серйозне. Але якщо їх спровокувати, заколотники, звісно, можуть наробити дурниць. Вони зробили перший крок, отже, для них не існувало зворотного шляху. Ситуація могла набути непередбачуваного характеру. До того ж знав я тоді далеко не все. Передусім я не мав достеменної інформації щодо подій у Москві..."

Головним завданням на той момент, згідно з думкою керівника Верховної Ради, було уникнути введення надзвичайного стану в Україні. Варенников зробив останню спробу вплинути на українське керівництво, постійно підкреслюючи, що ГКЧП є законною владою, і що цю інформацію підтверджують радіо та майбутні публікації в газетах. На це Леонід Кравчук відповів, що його не цікавлять газетні статті, адже він — старий бюрократ, а потрібен справжній документ, оформлений належним чином, з червоною печаткою та номером.

Як пригадував завершення цієї зустрічі в його парламентському кабінеті Кравчук, "на цьому й розійшлися. Варенников, помітно невдоволений нашою розмовою й ще більше розгублений, сказав, що зараз відлітає до Львова, позаяк має намір зустрітися з керівництвом Прикарпатського військового округу. "А потім, Леоніде Макаровичу, знову до вас". Я чемно відповів: "До зустрічі!", щиро сподіваючись, що вона вже не відбудеться ніколи. Було в мене таке передчуття".

Як стало відомо, 22 серпня спроба заколоту зазнала невдачі. Її керівники та активні учасники, зокрема Варенников, були затримані. Тим часом Верховна Рада України більшістю голосів ухвалила знаковий Акт проголошення незалежності держави.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

... Після цих подій минуло 14 років, і новий правитель Росії несподівано заявив на весь світ, що "розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя, а для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації".

Перед цими словами російський президент зазначив, що Росія бере на себе зобов’язання захищати права своїх громадян за межами країни. Проте конкретні методи та країни, де це може відбуватися, не були розкриті на той момент. Важливо зауважити, що лише за півтора року до цього, восени 2003 року, Росія спровокувала конфлікт навколо острова Тузла в Керченській протоці, ініціювавши будівництво дамби до нього. На основі чого це було зроблено і з якою метою? Російські官ники тоді пояснили, що це було необхідно для запобігання... розмиванню Таманського півострова. Вони також навели "історичний аргумент", стверджуючи, що в часи античності рівень моря був на чотири метри нижчим, і тому "острів Тузла колись був значною територією суші та частиною російської Тамані".

Конфлікт навколо острова Тузла був успішно вирішений завдяки оперативним та рішучим діям з боку України. Російська сторона зупинила свої роботи з будівництва дамби, визнавши таким чином, що острів і прилеглі води належать Україні. Проте навесні 2014 року Росія здійснила анексію Тузли, так само як і Криму. Кримський півострів, захоплений «зеленими чоловічками», та роздираний війною Донбас залишаються під окупацією. Але українці не здаються і продовжують героїчно чинити опір. Згодом агресор скидає свою «гібридну маску» і оголошує про повномасштабну війну. Росія сподівалася швидко підкорити Україну, повернути її в обійми російської імперії, вважала, що її зустрічатимуть з квітами та хлібом-сіллю, мріяла про парад на Хрещатику вже після вторгнення. Натомість вона натрапила на несподівано запеклий опір. Цей безпрецедентний у новітній історії опір триває вже понад чотири з половиною роки.

...Днями російський диктатор надіслав північнокорейському вітання з нагоди 81-ї річниці звільнення Північної Кореї від японської окупації наприкінці Другої світової війни. У ньому висловлюється, зокрема, упевненість, що "ми й надалі продовжимо конструктивну спільну роботу для встановлення більш справедливого та справді демократичного світового порядку". Про який порядок ідеться, українцям, яких щодоби атакують, убивають, нищать ці "встановлювачі", добре відомо. Не приведи Господи, жити в їхній "справедливій демократії". Україна з неї 35 років тому ледве вирвалася.

Михайло Сорока, удостоєний звання заслуженого журналіста України.