Бла бла бла можно перефразировать как: «Бла бла бла».

Марто, пропоную розпочати з ідеї.

Ця виставка називається "Перед майбутнім". Вона заснована на українській частині дослідження тайванської мисткині Іси Хо історій українських жінок-художниць під час повномасштабного вторгнення.

Експозиція включає в себе знімки 15 героїнь проєкту, які доповнені відеоматеріалами. Окрім того, в цій виставці представлені попередні дослідження художниці, що охоплюють Тайвань та США. Художниця має інституційний підхід і займається тривалими дослідницькими проєктами. Це не лише фотографії, а комплексний процес, що включає безліч досліджень і розповідей, створюючи документальні проєкти.

Як кураторка та засновниця Gallery 101, я зосередилася на культурній дипломатії на низовому рівні, особливо з початком повномасштабного вторгнення. Моєму творчому підходу притаманна значна документальна складова. Я також веду подкаст і координую групу "Культура проти агресії". Пам'ятаю, що це було приблизно на п’ятий день вторгнення. Тоді ми з колегами зібралися в одній з галерей, де був підвал, оскільки тривоги лунали дуже часто, і ніхто не знав, що нас очікує. Ми почали думати про те, як можемо бути корисними, налагоджуючи зв'язки з колегами по всій Україні. Саме так виникла ідея створення цієї групи. Я взяла на себе ініціативу її заснування і почала активно працювати над її розвитком.

Що спонукало вас зайнятися проєктом з Ісою Хо?

Мій чоловік, відомий мандрівник Орест Зуб, і я часто подорожуємо, тому у нас багато колег і знайомих по всьому світу. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він вирішив перейти на англійську мову у всіх своїх комунікаціях, щоб донести до світу правду про те, що відбувається. У цей час з ним почали зв’язуватися журналісти з Тайваню. Ми відвідали Тайвань кілька років тому, і нам дуже сподобався цей край. Я запропонувала: "Чудово, може, ти зможеш зв'язати мене з цими журналістами, і ми знайдемо когось із культурного середовища для співпраці". Моя мета полягала не лише в скасуванні російського культурного впливу, але й у розвитку культурної дипломатії. Я усвідомлювала, що це може стати важливим інформаційним каналом, який допоможе донести до багатьох людей, особливо до тих, хто може впливати на підтримку України та розуміння подій, що там відбуваються.

Особливо в контексті Тайваню — все має тісні зв'язки та взаємозалежність.

Згодом я отримала запрошення від великої асоціації, з якою мене зв'язали. Перший раз, коли я приїхала, я підготувала проєкт і обрала трьох художниць для участі. Ми разом вирушили до Тайваню на півтора місяця для культурного обміну. Наступного року я знову поїхала з двома художницями, а через рік повернулась вже для роботи над концепцією цієї виставки.

Художниця, яка тут представлена, була керівницею асоціації. Вона зацікавилася створенням дослідження в Україні, оскільки її проєкти стосуються жіночих тем і мистецько-суспільних тригерів, досліджують жіночі середовища в мистецтві. Наприклад, у неї був десятирічний проєкт у Нью-Йорку, який досі триває -- там вона досліджує спільноти художників.

Тобто так почалася співпраця з Ісою?

Отже, з того часу, як ми зустрілися, вона виявила інтерес до України. Вона також була співкураторкою галереї Artist Run Space, яка раніше співпрацювала з російськими митцями. Я вирішила поспілкуватися з нею, щоб пояснити, чому така співпраця наразі є недоречною. Навіть якщо вони виглядають лояльними та називають себе "представниками Росії", я сказала: "Будь ласка, розгляньте можливість запросити українців замість них, дайте нам шанс". Наші розмови були тривалими і змістовними. В результаті вона справді зацікавилася темою і почала глибше її вивчати. Ми багато спілкувалися, і вона висловила бажання приїхати сюди, щоб дослідити життя в Україні. Так усе і почалося.

Ідея виникла два роки тому, але потім почався довгий процес, бо для цього потрібні були підтримка і кошти. Вона отримала грант, нас підтримало Міністерство культури Тайваню. Якщо чесно, це була моя мета від самого початку, тому що, як представниця України, я часто їжджу, користуюся ресурсами та запрошеннями інших країн і колег, і завжди хочеться дати щось у відповідь. Має бути обмін -- культурний обмін, а не рух в один бік. Я була дуже щаслива, що вдалося реалізувати цю можливість і привезти художницю в Україну. Цей проєкт "Перед майбутнім"досліджує українських художниць і чудово працює для комунікації за кордоном, але спочатку я хотіла показати його саме тут, в Україні. Чому? Тому що, коли ми працювали над цим проєктом, навесні цього року, художниця приїхала на три тижні, і ми проводили культурне дослідження у Львівській і Київській областях. Ми їздили, спілкувалися з художницями -- це були не просто інтерв'ю, а радше дружні розмови.

А вона вже була в курсі, з ким їй доведеться співпрацювати?

Цим займалася я. Спершу я надала їй усю необхідну інформацію та організувала процес: художниці заповнювали анкету з запитаннями, аби Іса могла ознайомитися з контекстом. Це виявилося непростим завданням, адже процедура була складною — вона робила записи, знімала короткі відео та фотографувала. Враховуючи, що не всі могли вільно висловлюватися англійською, а точність передачі думок була важливою, ми вирішили спілкуватися українською: я ставила запитання, а художниця давала відповіді. Я постійно перекладала та модерувала бесіди — це було надзвичайно цікаво. І завдяки її погляду та спільному обговоренню отриманих історій, я зрозуміла, що почала бачити все зовсім інакше.

Коли ми опиняємось у самому центрі подій — війни, щоденних труднощів, постійних трансформацій — багато чого залишається непоміченим. Так, ми аналізуємо ситуацію, проте все ще не здатні сприймати себе з відстані. Але завдяки її погляду, я раптом змогла побачити нас з боку — і це стало справжнім відкриттям.

Вона, наприклад, висловилася так: "Мені важко зрозуміти ваші емоції за виразом обличчя". Додає: "Я помічаю, як ви спілкуєтеся, усміхаєтеся і навіть жартуєте. Але потім, коли ти мені перекладаєш, я чую, що ви обговорюєте жахливі речі. І мені це залишається незрозумілим".

Вона розмірковувала, що, можливо, причина криється в різниці мімічних виразів між нашими культурами — азійською та українською. Але насправді, це наш специфічний чорний гумор. Саме цей гумор іноді рятує нас. Це одна з наших особливостей.

До речі, Алевтина Кахідзе влучно зазначила з цього приводу у своїй цитаті, представленій на виставці: "Здатність сміятися над трагічним — це ознака українського характеру, що допомагає зберігати стійкість". Це своєрідна дистанція, спосіб сприйняття, який запобігає падінню в відчай. Крім того, це також форма рефлексії, хоча ми не завжди усвідомлюємо її значення.

Вона висловила дуже цікаву думку: "Ви дійсно сильні". Спочатку я подумала: "Звичайно, ми боремося й не відмовляємося від своїх цілей". Але вона продовжила: "Я досліджувала різні конфлікти та ситуації, з якими стикалися жінки в різних країнах. Багато з них здаються, втрачають віру в себе і замкнені в собі. А ви -- ні. Ваша сила заслуговує на повагу, про це слід говорити".

Дуже цікаво, бо і ми і справді в поточному не бачимо які ми збоку.

Вона намагалася зрозуміти, чому ми так діємо, що нас формує, чим зумовлена така внутрішня стійкість. І ще одну річ вона сказала, яку я потім внесла у кураторський текст: "Ви вже працюєте над своєю травмою".

Тобто зазвичай люди працюють із травмою після того, як вона минула. А ми живемо всередині неї -- і вже одночасно її переживаємо, переварюємо, трансформуємо. Ми вже з нею працюємо просто для того, щоб продовжувати жити. Іса назвала це унікальним феноменом. Я теж про це замислилась і хотіла, щоб ця виставка допомогла нам, усередині країни, це усвідомити. Щоб ми теж подивилися на себе збоку і зрозуміли, яку роботу ми вже зробили.

Мені здається, це дуже важлива рефлексія -- особливо зараз, коли стає все важче. І, можливо, якщо ми подумаємо про те, що вже зробили, стане хоч трохи легше далі йти. І як ми добре тримаємося, можливо, це дасть нам трошечки більше натхнення чи якоїсь ще енергії.

Чи відбувалося знімання художниць у їхніх майстернях, чи ж спеціально підбирали локації для цього?

Це, в основному, майстерні.

Які чудові місця!

Це може бути творчий простір або житло.

Коли так йдеш і дивишся на роботу на темній стіні, то бачиш їх як вікно. Зазираєш в історію.

В неї великий досвід. Іса часто працює саме з музейними проєктами. Нещодавно відбулося відкриття її персональної виставки у Чехії.

Як Іса Хо бачила Україну, які враження у неї залишилися?

Вона настільки влюбилась у це місце, що не бажала його залишати. Їй тут справді дуже комфортно. Вже знайшла, де займатися боксом, а також відкрила свої улюблені магазини. Особливо їй до вподоби наші молочні продукти. Існує стереотип, що азіати не переносять лактозу, але вона вже встигла спробувати всі види молока та ряжанки (сміється).

Як же далі розвиватиметься цей проєкт у житті?

Взагалі такі проєкти робляться рік, щонайменше. Я зробила за пару місяців.

Я маю намір продовжити роботу над цим проєктом спільно з художницею, додаючи нові елементи. Наступним місцем, де ми плануємо реалізувати його, може стати Польща. Наразі частину роботи вже можна побачити в Чехії в рамках виставки, а також, безумовно, в Тайвані.

Отже, цей проєкт виступає в ролі інструмента культурної дипломатії та самоосмислення. Розмірковуючи над його концепцією, я визначила для себе дві основні цілі.

Чи зберігається ваш кураторський текст для інших країн, адже Чехія та Тайвань мають зовсім різні контексти?

Я завжди займаюся текстом. Той, що представлений у Чехії, частково належить мені, але там є окрема кураторка, оскільки виставка не зосереджується лише на цьому проєкті. Вона має зовсім інший концепт, проте також відображає певний аспект творчості художниці, і буде представлена книга. Тож, коли цей проєкт вирушить у інші країни, я зможу трохи змінити кураторський текст, адаптуючи його до контексту, хоча основна структура залишиться незмінною. Ключові ідеї та меседжі залишаться такими ж.

Меседжі дуже схожі, просто тут вони більше нами рефлексуються через нашу призму. Але цей проєкт із самого початку я будувала так, щоб він був дуже відвертим, щирим і щоб його могли прочитати в будь-якій країні.

Тут немає потреби в додаткових роз'ясненнях – повідомлення є досить зрозумілими, а досвід – надзвичайно автентичним. Це не заздалегідь сплановані інтерв'ю. А художниці мають абсолютно різні життєві історії.

Яким чином здійснювався вибір художниць?

Я думала, щоб вони були з різним контекстом, різновікові, з різним бекґраундом і розташуванням.Хтось із них виїжджав, потім повертався. Хтось залишався тут. Хтось має основану діяльність у міжнародних проєктах.

Хтось, коли почалося повномасштабне вторгнення, завмер і нічого не міг робити, а потім відновлювався. Хтось прийшов у мистецтво, щоб рефлексувати, якось переживати це. Все-таки візуальні засоби -- це дуже особливий інструмент.

І також ця деталізація історій мені здається важливою, тому що колись і ми самі будемо це розповідати, і люди з інших країн.

У цих двох залах представлено інші проєкти Іси, які вона привезла, щоб дати глядачеві змогу глибше зрозуміти контекст та еволюцію її творчості. Наприклад, в одному з проєктів вона досліджує казкові уявлення, які суспільство іноді нав'язує жінкам, і те, як ці уявлення сприймаються в реальному житті. Як ці казкові ідеали стикаються з реальністю і призводять до розчарувань? Тут йдеться про насильство в різних його проявах — від тиску суспільства до наших власних очікувань від себе як жінок.

Адже їх формують ті образи, які ми спостерігаємо – у казках, у засобах масової інформації.

Тут також художниця звертається до дуже складної теми: ось тут є китайський скрипт, який винайшли жінки в Китаї, і яким вони комунікували між собою.

Художниця обігрує те, як очікування суспільства від жінок і те, як ми адаптуємось під них, впливають на нас.

Наприклад, ми можемо спостерігати за нареченою на весіллі — це те, що ти набуваєш як жінка.

Раніше, принаймні, для жінок основною метою було щасливо одружитися, вважаючи, що після цього все налагодиться. Проте те, що приховано за цим уявленням, часто зовсім не відповідає тим стереотипам, які нав'язує суспільство чи культура. Вона має пристрасть до вивчення історії, особливо історії Китаю, і любить занурюватися в дослідження минулого.

Китай є серйозною загрозою.

Коли вона говорила про силу українців, ми замислювалися над потенційними наслідками, якщо Китай вирішить атакувати Тайвань. У відповідь вона зазначила: "Це складне питання, адже ми досі намагаємось зрозуміти свою ідентичність". Відвідуючи Тайвань і спілкуючись з різними людьми — від шанованих музейних директорів до молодих митців, я відчула, що питання самоідентифікації дійсно існує. Проте, з мого досвіду, різниця між Тайванем і Китаєм є вражаючою. Я була в Китаї, у Шанхаї, хоч і нещодавно, але вже цього року мені стало зрозуміло, наскільки відрізняються ці суспільства. Тайвань демонструє значний прогрес у питаннях демократії, свободи вираження та загального розвитку. Це порівняння підкреслює, як сильно Тайвань змінився за останнє століття, обираючи зовсім інший шлях розвитку.

Художниця говорила, що в них навіть політична розрізненість у суспільстві, тому що вони досі намагаються зрозуміти, хто вони є, де вони зараз і що робитимуть, якщо щось трапиться. Це ще відкрите питання. І коли я приїжджаю в Тайвань, вони часто питають про Україну: "Як там?" Коли я в Україні, питають: "Як там у Тайвані, нападають на них?" А коли я питаю тайванців: "Ну як ви, готуєтесь?" -- вони кажуть: "Чесно, ми звикли. Ми звикли, бо нас уже стільки років "булить" Китай". І я розумію, що це дуже схоже на нас. Ми теж звикли. Я бачу між нами великі паралелі. І дуже сподіваюся, що в Тайвані не буде такої ситуації як в нас.

Яка роль Іси у контексті України? Які питання вона адресувала українським художницям?

Ми з нею продумали запитання. У нас були прописані питання, які ми точно хотіли озвучити, але, звичайно, розмови будувалися природньо. Кожна художниця проживала свій унікальний досвід. Відповідно, якісь перші питання були схожі, а якісь -- потрібно було досліджувати, бо вони були дуже в контексті. Але далі все перетворювалося на щиру розмову. Це була відверта розмова між колегами про наш досвід.

На що вона зосереджувалася?

Їй було все новим і на перший погляд незрозумілим, коли багато людей виїжджали і поверталися, а також залишалися жити під обстрілами, особливо в Києві, де обстановка була найскладнішою.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чому ви не виїжджаєте? Спочатку їй було дивно, чому ми з такою відважністю і з такою затятістю це робимо. Вона намагалася осягнути це. Потім, коли поспілкувалася з багатьма людьми, то поступово увійшла в контекст.

Коли Іса вперше прибула, мене вразило, що я одразу сказала їй: "Ми у Львові, тут ситуація не така важка". Я обіцяла показати їй чудові місця: одну з найвідоміших кав'ярень, ресторанів, а також чудові галереї. Вона зможе оцінити високу якість обслуговування, кулінарії та культурних подій. Але водночас вона побачить людей без кінцівок, військових, поховання. Іса жила на проспекті Свободи і надіслала мені відео, запитуючи: "Марта, що тут відбувається?" У відео вона зняла людей, які йдуть у процесії, музику, що звучить, і людей, що стоять на колінах. Я пояснила їй, що це поховальна процесія наших героїв. В перші дні це справило на неї велике враження — це ніби відкривало істину про те, що відбувається.

Згодом вона відвідала Личаківську, і вже після першого-другого візиту почала впевнено орієнтуватися в місцевій атмосфері. Спочатку вона повільно впроваджувала цей досвід у своє життя. Повернувшись на Тайвань, їй стало важко працювати з матеріалами, адже теми були надзвичайно складними. Кожна історія виявлялася непростою, але водночас в них було місце й для натхнення. Ці розповіді ускладнюються тим, що вони тривають, і невідомо, що чекає попереду. Ми не говоримо про минуле чи щасливий фінал, а про невизначеність, що нас оточує. Так вона й живе. Для Іси це стало моральним випробуванням. Водночас вона готувалася до двох виставок. Варто відзначити, що вона справжня професіоналка, тому змогла впоратися з усім цим. Можливо, молода художниця не знала б, як подолати такі труднощі.

Цей проєкт -- її 10-річне дослідження в Нью-Йорку, Вест-Бес. Це такий будинок, така територія, де колись заселяли художників. Він знаходиться на Манхеттені, дуже класне місце. Там художники заселялися, жили й помирали, приходило наступне покоління. Така постійна резиденція. Її хотіли виганяти, бо дуже дороге місце, але вони один одного підтримували й досі там є. Іса документує цей досвід.

Розкажіть про Ісу як особистість. В якій сім'ї вона виросла?

Щодо її родини: вона з'явилася на світ у Тайвані. Її батьки живі, не мають відношення до мистецтв, але завжди підтримують її в усіх починаннях, хоча, звичайно, хвилюються через її переїзд сюди. Коли виникли тривожні ситуації, вона навіть не ділилася цим, щоб не турбувати їх. Її контекст — тайванський, але батьки та бабусі пережили зовсім інші епохи.

Вона зазначає, що українців відрізняє від тайванців і війна зараз, і те, що ми все обговорюємо, ці події медійні, ніби "реаліті-шоу". Її батьки досі не рефлексують, бо для них це була дуже закрита тема. Ми ж проживаємо травму тут і зараз, а покоління її батьків вже завершило цей процес. Це така різниця поколінь.

Вона також підкреслює, що китайська опера має давні корені, тоді як кей-поп є формою танцю.

Це розповідь про те, як жінки трансформували своє ставлення до власного тіла та самовираження, зокрема через танець. Рухи, які вони обирають, часто мають спільні риси. Я ніколи не спостерігала за цим з такої перспективи. А в китайській культурі це взагалі окрема тема. Цікаво, як з часом жінки еволюціонують і адаптуються, і яким чином цей процес відбувається.

Вона через форму, як азрозуміла і прийнятна для масової культури піднімає такі глибокі та важкі теми.

Іса сама говорить, що в неї не суто феміністична тема. Вона просто досліджує історію жінок, нашу еволюцію, труднощі, з якими ми стикалися і, можливо, ще стикаємося. Бо в суспільстві все ще є гендерна нерівність. Вона про це говорить. Наскільки у них прогресивне суспільство -- це правда, але все одно нерівність присутня. Жінки навіть у такій розвиненій країні, і навіть іноземки, продовжують роботу над власним самовираженням.

Часто дискримінація жінок відбувається негласно, що не закріпиш це законодавчо, не пропишеш в інстукціях. Приміром, перешкоджання кар'єрному розвитку.

Отже, Іса фактично не має подруг-художниць, які в її віці мають такий тривалий досвід роботи. Для багатьох жіночих кар'єр у цій сфері основною перешкодою є чоловіки. Вона вирізняється на фоні інших; її професія стала її життям протягом більш ніж 20 років.

Під час розмови з художницею щодо концепцій та ідей, що лежать в основі проєкту "Перед майбутнім", вона зазначила, що в Україні вона переосмислює поняття щастя. Це вразило мене — як можна в рамках цього проєкту говорити про щастя? Де ж тут його місце?

А ви погоджуєтеся, що іноді українці, як чоловіки, так і жінки, недооцінюють власну цінність під час цієї війни? Чи це стало для нас звичним явищем?

Так, дійсно, деякі речі стають частиною нашого повсякденного життя, і це певною мірою знижує їхню цінність, адже вони перетворюються на звичку. Для одних це буденність, для інших – щось зовсім інше. У цьому проєкті я прагну зрозуміти власні переживання. Часто чую, що багато роблю: поширюю інформацію про нас, реалізую різні проєкти, але всередині відчуваю, що можу зробити ще більше. Адже жінки також беруть участь у боротьбі, а я тут. Це теж свого роду діалог із самою собою.

Ми багато обговорювали цю тему з Ісою. На мою думку, кожен з нас замислюється над цим. І завжди виникає відчуття, що ти не робиш достатньо.

Можливо, Іса відкривалася щодо свого особистого травматичного досвіду? Чи могла вона мати щось таке, що допомагало їй спілкуватися з героїнями, які пройшли через подібні важкі переживання?

На мою думку, її здатність розуміти, як взаємодіяти в подібних ситуаціях, значною мірою зумовлена тривалими дослідженнями складних тем. Навіть вивчаючи художників, незалежно від того, чи походять вони з Нью-Йорка, чи з України, вона стикається з непростими історіями. Це свідчить про те, що її робота завжди пов'язана зі складними питаннями, і вона глибоко занурена в ці дослідження.

І це теми травми, складних суспільних наративів, історії людей. Тобто вона це справді вміє.Вона вже як лікар-психолог. Емпатія працює. Коли її перекладала, вона розуміла, про що ми говоримо. Героїні проєкту ділилися дуже особистими та емоційними речами. І вона весь час перепитувала чи вона не запитала щось занадто болюче, чи все ок? А я пояснювала, що все ок, навпаки вони готові ділитися. Ми не переступаємо межу, тому що я б це побачила. Я абсолютно модерувала все це. І це були більш дружні розмови. Художниці з художницями говорили. Це допомагало, що вони були в контексті.

Яким чином вона ставилася до української мови?

Мова складна. Спочатку їй було важко читати обличчя, бо ми зовсім інша культура. Але коли з людьми якийсь час комунікуєш, все рівно якось через англійську, навіть якщо вона базова, ти пізнаєш людей через їхню поведінку, прояви.

Вона була вражена тим, що люди не виявляли похмурості у своїх реакціях, хоча іноді було очевидно, що їм нелегко. І часом, розмовляючи, вона не стримувала сліз, не могла знайти в собі сили усміхнутися.

Одного разу Іса зайшла до мене і запитала: "Марто, може я щось говорю не так, адже люди на мене дивляться і починають плакати". Я відповіла їй, що це нормальна реакція, адже ти приїхала з далеких країв, проявляєш інтерес до нас, працюєш над проектами і запитуєш про наше життя.

Тепер сльози стали чимось звичайним і легітимним для всіх нас. Ніхто вже не дивується, якщо хтось з емоцій розплачується, коли, наприклад, лунає гімн...

Так, нам не потрібно нічого пояснювати. Одна з художниць висловила це дуже влучно, і я вирішила включити її слова в свій проєкт. Вона зазначала, що за кордоном існує труднощі, адже доводиться постійно щось роз’яснювати, тоді як вдома все сприймається без зайвих слів. Саме тому тут значно легше морально: тут тебе розуміють, визнають твої емоції та труднощі, які виникають через певний стан. Наша внутрішня емпатія в цьому середовищі діє зовсім інакше.

Це вражаючий контраст між смутком і щастям, які представляють собою безмежне життя і безмежна смерть. Але для сторонньої людини це виглядало дивно. Вона зауважує: "Можливо, я щось не так формулюю."

Якою мірою мистецтво Тайваню наразі присутнє на міжнародній арені?

Як ми вже обговорювали раніше, питання гендерної нерівності залишається актуальним для тайванських художниць. Проте Іса та її проєкти отримують визнання і займають помітне місце на світовій арені. Сьогодні, завдяки новому поколінню, ситуація змінилася на краще, так само як і для нас. Але для її покоління все ще існують труднощі; вона є однією з небагатьох, хто продовжує працювати в цій сфері.

Якщо розглядати міжнародну присутність Тайваню, то можна помітити, що вони активно інвестують у це питання. Проте політична ситуація складається таким чином, що офіційні дипломатичні зв'язки у них відсутні, і всі контакти здійснюються через Китай. Тому Тайвань часто шукає можливості для встановлення зв'язків або намагається їх зміцнити через культурні або економічні канали, адже дипломатичні відносини не можуть бути реалізовані.

На політичній арені Тайвань залишається невизнаним через вплив Китаю. Саме тому його представники прагнуть заявити про себе. Тайваньське мистецтво вже можна знайти в багатьох країнах, проте в основному завдяки старанням активних художників, таких як Іса, а також підтримці з боку держави. Навіть наш проєкт слугує двосторонньою підтримкою: Тайвань підтримує Україну, а також прагне поділитися своїми історіями та культурним контекстом.

Яка ж дивовижна циклічна оповідь...

У нас в Україні, наприклад, немає офіційного представництва Тайваню. Якщо потрібна віза, то нам українцям треба їхати у Варшаву. Я так часто це робила, що мене вже там знають ( усміхається).

Уявіть собі, що немає жодного офіційного представництва!

Чи це пов'язано з нашою позицією?

Таким чином, у зв'язку з існуючими обмеженнями, Україна не визнає Тайвань. Проте Тайвань активно підтримує Україну у різних аспектах.

До речі, Андрій Садовий, мер Львова, брав участь у відкритті нашого проєкту і став першим українським мером, який здійснив офіційний візит до Тайваню. Це важливо, адже Тайвань активно підтримує мережу Unbroken, включаючи фінансову допомогу, хоча ця інформація не так широко висвітлюється через політичні обставини та відсутність дипломатичних відносин.

Як Іса організовувала все для переїзду в Україну? Чи є це складним процесом для громадянки Тайваню на сьогодні?

Для цього проекту була необхідна віза. Я сильно хвилювалася з цього приводу. Насправді, існувало безліч логістичних труднощів, які могли б завадити його реалізації.

Виходить, що і нашого представництва теж немає в Тайвані? Тобто вона має теж кудись їхати?

Я знаю ще двох тайванських художників, які приїжджали сюди збирати інформацію для проєктів про Україну. Один художник отримав візу після якогось енного намагання у різних країнах лише на п'ять днів тільки. П'ять днів! Тобто летіти через пів світу, аби мати можливість бути п'ять днів. Іншому художнику більше пощастило, тому що він має зелену карту і стосунок до Штатів.З Ісою ми розглядали можливість, що можливо доведеться або в Японію їхати подаватись на візу, або у Штати. Але там в процедурі відбулися нововведення і можна було податись електронно. Іса спробувала. Звичайно, тут важливу роль грають запрошення, тому що це національний музей. Воно спрацювало, їй дали візу на місяць, там більше ніж на місяць не дають. Вона приїхала якраз на весні, коли вона робила другу візу, щоб знову сюди приїхати.

Їй потрібно було отримати дві різні візи, оскільки їй знадобився триваліший термін, ніж місяць, і вона планувала повернутися. Спочатку їй відмовили, і це стало для мене справжнім шоком. Я гадала, як же мені вдасться реалізувати цей проєкт? Проте ми підготували нові документи. Я також надіслала додаткове запрошення до нашої асоціації галеристів. Мене зв'язали з представниками нашого Міністерства закордонних справ, ми мали приємну розмову, і в результаті вони надали візи. Обидві! Тепер вона має можливість приїхати і завершити свою роботу, провести тут деякий час. Хоча процес був не без своїх труднощів.

Я також мріяла б провести в Тайвані більше ніж один місяць. Проте, на жаль, наші стосунки наразі мають свої обмеження.

Проте я щиро сподіваюся на позитивні зрушення і в цій сфері.