"Коли відсутні світло, тепло та електрика, коли земля трясеться від вибухів ракет, а з фронту приходять сумні звістки — мистецтво починає оживати."

Експерти поділилися своїми думками щодо підсумків 2025 року в українській культурі в журналі "Країна". Серед них були літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, музикознавиця Олеся Найдюк, театрознавиця Людмила Олтаржевська, художник Олександр Ляпін та кінокритик Юрій Самусенко.

Тетяна Трофименко:

2025 рік в українській літературі найкраще можна схарактеризувати словами "Україна бореться". Тема війни була присутня в усіх жанрах і лишалася головним акцентом як під час літературних фестивалів і подій усередині країни, так і за її межами. А сенси, створювані сучасними авторами, покликані допомогти українцям по-новому пізнавати себе під час війни та свідчити про неї світові.

Протягом року було видано багато книг авторів-комбатантів, які аналізують свій особистий досвід і водночас розмірковують над життям суспільства в умовах боротьби з ворогом. Важко провести чітку межу між художньою літературою та нон-фікшн, але в будь-якому випадку це завжди щирі, хоч і психологічно складні, прозові твори.

Серед таких творів можна виділити "Гра в перевдягання" Артема Чеха, "Не народжені для війни" Артема Чапая, "Хороші передчуття" Богдана Коломійчука та "Ким ми були" Валерія Пузіка. Всі ці автори відомі завдяки своїм різноманітним художнім творам. Служачи в армії у різні часи, вони сприймають реальність через призму війни. Хоча їхні погляди іноді можуть бути незручними, вони передають єдиний меседж: у нас немає іншого вибору, крім як боротися з російським агресором, адже на кону стоїть саме існування України.

У 2025 році відбулося кілька помітних прозових дебютів. Серед них особливої уваги заслуговує книга молодого поета Артура Дроня під назвою "Гемінґвей нічого не знає", яка отримала численні позитивні відгуки. Цей твір виділяється в жанрі воєнного нонфікшну, адже його автор — християнин, для якого релігія є невід'ємною частиною життя, а не абстрактним поняттям. Це особливо підкреслено в контексті війни, де віра набуває нового, глибокого значення.

Іншою за спрямованістю є книжка журналіста Дмитра Крапивенка "Усе на три літери". Вона іронічна й часом шорстка, недаремно ж бо в ній армійську реальність представлено через поширені трилітерні абревіатури. І це не лише загальновідомі ТЦК чи УБД, але й інші, які можуть нічого не значити для тих, хто й далі живе так, ніби війни не існує.

Роман "Букурія" авторства Богдана Журавля, який раніше був цивільним хірургом, а згодом став начальником медичної служби батальйону, грунтується на реальних подіях і пропонує читачеві чимало гумору, а також порушує складні питання.

Виходили друком репортажні книжки. Наприклад, "Списки" Мирослава Лаюка побудовано на розповідях українців із різних куточків нашої країни, а збірка есеїв Оксани Щур "Кассандра помиляється раз" пропонує читачеві зовсім інший досвід - з-поза меж України.

Дослідниця Віра Агеєва у своїй праці "Проти культурної амнезії" підкреслює важливість пам'ятати історію та вивчати її уроки через призму літературознавчих есеїв. Це особливо актуально для сучасного українського суспільства, де питання національної ідентичності та розуміння колоніального минулого займають ключові позиції.

У спробі подолання постколоніальних комплексів, зокрема успадкованих від радянського минулого, постають і художні тексти. Вони часто зближаються з тими проблемами, які зачіпає есеїстика. Так осмисленню колективних совкових травм, що досі позначаються на свідомості суспільства, присвячено нонфікшн Ольги Карі "Твоє, моє, нічиє та інше". Власне про те саме править в автобіографічному романі "Мій прапор запісяв котик" драматургиня Лєна Лягушонкова, відкриваючи перед читачем образ дівчинки з Донбасу, сформованої у світі жорстоких правил і безглуздих стереотипів.

У 2025 році жіночі образи стали важливими елементами літературного простору. Кожна книга представляє героїнь у різних аспектах. Тут можна знайти теми кохання на фоні війни, як у романі Євгенії Кузнєцової "Вівці цілі", а також пошук власної ідентичності в умовах відчуження від рідного дому, як у творі "Нерухомість" Анни Грувер. Звичайна жінка може виявити в собі надзвичайні здібності, коли її оточення потребує підтримки, а батьківщина опиняється під загрозою, зазначає Тамара Горіха Зерня в особі героїні свого роману "Шептуха".

Кінець року приніс і давно очікувані новинки від авторів бестселерів. Від 1 грудня фанати можуть придбати "Книгу Еміля" Ілларіона Павлюка, що є міксом темного фентезі та психологічної прози, а також зробити передзамовлення "Колапсу" Макса Кідрука - продовження "Колонії" з фантастичного циклу "Нові темні віки" про світ ХХІІ століття.

Антологія "Другий вінок" об'єднує 100 поетичних творів від 50 сучасних авторок. Це видання стає символічним продовженням українського феміністичного проекту "Перший вінок", який був випущений у 1887 році.

Ігор Панасов:

2025 рік не відзначався ні суттєвими покращеннями, ні погіршеннями в порівнянні з трьома попередніми роками. В цілому музичний процес продовжує демонструвати всі ознаки життєздатності, що є значним досягненням для країни, яка переживає війну.

Хіти. Серед численних пісень кілька з них привернули особливу увагу та здобули народну симпатію. Найбільше право на звання хітів заслужили: Drevo з композицією "Смарагдове небо", Victoria Niro з "Питань нема", Alena Omargalieva з "Мужчина", Jerry Heil з "Додай гучності (12 points)" та кілька треків, що належать головному поп-герою цього року - Шугару. Цікаво, що найбільшими хітами стали його пісні, випущені у 2024 році - "Олєг" і "Тьотя".

Альбоми. Великих і мініальбомів вийшло більш як чотири тисячі. З того, що чув, найкращими великими альбомами були: в попсегменті The Maneken - Nova Era, в гіп-гопі Міша Правильний - "Нормальний божевільний", на альтернативній сцені Паліндром - "Машина для трансляції снів", Ship Her Son - "Саундтрек до порядку денного", "Обійми дощу" - "Відрада", в андеґраунді Foa Hoka - "Вовків не їдять". Серед ЕР головною роботою року для мене є новинка від фронтвумен гурту Go_A Катерини Павленко: Monokate - "Половина мене".

Кліпмейкерство в Україні має потужну традицію, яка демонструє свою силу. Щорічно створюється безліч оригінальних відео, але я надовго запам'ятаю лише один проект 2025 року: Oi Fusk - "Скажена собака". Це найщиріша, відверта та безкомпромісна робота, яку я спостерігав цього року.

Концерти. Навала великих концертів і прем'єрних шоу, яка мала місце ­2024-го, трохи вщухла. Цьогоріч у київському Палаці спорту виступили Шугар, "Жадан і Собаки", "Курган і Агрегат", "Без Обмежень", повторно показали свої шоу Kola та Dorofeeva, а Артем Пивоваров встановив рекорд - відіграв відразу сім вечорів. Окремим феноменом є чотири концерти з унікальною режисурою, які Monatik провів упродовж року на різних майданчиках у столиці - від Українського дому до Національної опери.

Події. Протягом року було реалізовано чимало проєктів, які популяризують музику та дають додатковий поштовх артистам. Серед них - фестивалі Faine Misto та Atlas Festival, незвичайна масштабна колаборація війська та музичної сцени "Хартія Фест", черговий музично-театральний перформанс МУР "Ребелія [1991]". Важливими для формування історичної пам'яті були книжка "Океан Ельзи. 30 років у фотографіях та спогадах" і документальний фільм "Океан Ельзи: спостереження шторму", а також гала-концерт на честь ювілею Юрія Рибчинського. Продовжують працювати як інституції музичні премії Yuna, "Золота зоря Лірум", Jager Music Awards, Megogo Music Awards і Muzvar Awards.

Тренд. Штучний інтелект активно увійшов у музичну сферу. У 2025 році було створено близько 30 тисяч українських треків, в яких вокал і музика генерувалися нейромережами. Вони починають реально конкурувати з людською творчістю на стрімінгових платформах: зверніть увагу на мільйони прослуховувань в YouTube віртуальної українськомовної артистки Amaya Roma.

Скандал. Головним медійним конфліктом, який вплинув на українську музику, вважаю історію з кліпом на пісню Jerry Heil та Yarmak "З якого ти поверху неба?" Його було видалено через звинувачення в аб'юзі актора Костянтина Темляка, який зіграв у цьому відео. Хоча антикризова діяльність менеджменту артистів зрозуміла, жаль цю сильну роботу про кохання військового та його дружини.

Ютуб-блоги. Головним у цій площині бачу запуск формату "Критиканти" на каналі Макса Нагорняка Bezodnya Music. Кожен випуск набирає в середньому 60-70 тисяч переглядів. Цей формат показує великій аудиторії, що про музику можна говорити по-різному, але притому зберігати тональність розмови цивілізованих людей.

Колаборації. Серед сотень дуетів і фітів 2025-го найкращою вважаю зустріч Паліндрома та Христини Соловій у пісні "Холодна кров". А найважливішою системною роботою зі створення колаборацій цього року була діяльність інді-гурту Renie Cares, який випустив майже 10 спільних треків із різними артистами.

Нові імена. Гучних поп-злетів абсолютно нових артистів, як це було з Klavdia Petrivna минулого року, цього разу не спостерігається. Проте серед численних новачків є кілька, які заслуговують на особливу увагу. Рекомендую звернути увагу на співачок Darie Lu та Sestra Blyznyuchka, а також на гурт De Sens. Крім того, багатообіцяючим виглядає новий етап кар'єри артистки Anna Petrash. Вона ще підлітком привернула увагу музичної індустрії у 2010-х, але тепер її творчість вже не є дитячими експериментами, а представляє собою зрілий індіпоп.

Людмила Олтаржевська.

Протягом останніх років традиційний аналіз театрального процесу в нашій країні часто розпочинався з шаблонної фрази про виклики та готовність до них. Однак четвертий рік повномасштабної війни вніс істотні зміни в цю формулу. Ми вже звикли до того, що виклики стали невід’ємною частиною нашої реальності, формуючи нові сенси та встановлюючи нові критерії творчих цінностей і координат. Тому більш доцільно підсумовувати рік, розглядаючи його втрати, тенденції та досягнення.

Цього року театральна премія "Київська пектораль" не була оголошена та проведена. Питання про те, хто прийняв таке рішення та з яких причин, залишилися без належних роз'яснень, а також невідомим залишається майбутнє цієї нагороди. Напередодні Дня театру Департамент культури КМДА організував тематичний круглий стіл, який більше нагадував неформальну зустріч однодумців, аніж серйозну професійну дискусію.

Не можу сказати, чи можна вважати, що нова премія "Театральний інфобум", започаткована агенцією "Укрінформ", зможе стати заміною "Пекторалі", яка тривалий час слугувала орієнтиром для багатьох поколінь театральних діячів. Проте, варто відзначити, що добре, що тепер цей рейтинг перейняв "Укрінформ". У подібному форматі функціонує і фестиваль-премія "ГРА", який шукає нові можливості, залучає фахівців та міжнародне журі. Все це разом створює цілісну картину, фіксуючи український театр в історії.

Щодо нових прем'єр, ситуація виглядає вкрай позитивно як за кількістю, так і за якістю та жанровим різноманіттям. Серед найбільш обговорюваних вистав варто відзначити "Мами" в Рівненському музично-драматичному театрі, "Я бачу, вас цікавить пітьма" в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької, "Золотий обруч" у Львівській національній опері, "Вирій" у Чернігівському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, "Безіменна зірка" в Миколаївському художньому драматичному театрі, а також "Креонт" у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

Столиця радує своїх мешканців новими театральними постановками від відомих режисерів. Іван Уривський представив "Макбета" на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка, а також "Казки Гофмана" в Національній опері України. Давид Петросян втілив "Гедду Ґаблер" у Театрі на Подолі. Тим часом Тамара Трунова представила глибоку постановку "Робота з тінню" в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, а Дмитро Богомазов завершив театральний сезон 2024-2025 у Театрі Франка виставою "Арлезіанка".

Два вистави повинні були справити фурор у Національному драматичному театрі імені Лесі Українки. Якщо "Дім" Андрія Жолдака на перших показах зібрав практично повний зал, то "Благальниці" польського режисера Радослава Стемпіня, які так і не були представлені глядачеві, залишили по собі атмосферу плутанини та взаємних звинувачень.

Сучасні українські драматурги продовжують активно торувати свій шлях на театральну сцену. Наприклад, у Харкові в межах чергового форуму "Драма-спринт" пройшли читання творів, що стали переможцями конкурсів "Тиждень актуальної п'єси", "Липневий мед", Eurodram, Theatre Against War і Конкурсу короткої драми. Автори шести з восьми прочитаних текстів - військові.

Протягом усього року особлива увага спільноти була прикута до театрів у безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення. Вони продовжують працювати, залишаючись прикладом стійкості для інших театрів України.

Одеський театр імені Василя Василька та Чернігівський театр імені Тараса Шевченка відзначили свої сторічні ювілеї без зайвого пафосу, проте з глибокою вдячністю нашим захисникам. Після трьох релокацій, викликаних війною, Луганський музично-драматичний театр вступив у новий етап свого існування, розпочавши 85-й театральний сезон у Києві.

Навесні відбувся фестиваль-конкурс "Січеславна", участь у якому взяли театри з Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпра та Кам'янського. Восени ж у гібридному форматі відзначився ще один важливий фестиваль - "Мельпомена Таврії". Протягом цього заходу в 25 містах восьми країн - України, Кіпру, Німеччини, Румунії, США, Грузії, Туреччини та Литви - було проведено 93 мистецькі події. Загалом участь у фестивалі взяли 55 театрів, які представили більш ніж 60 вистав.

Олександр Ляпін:

2025 рік в українському мистецтві, як і всі роки повномасштабної війни, став невиліковною раною, що спонукала до творчості. Я не помітив просто виставок, а скоріше масивну психічну контратаку на противагу небуттю. І в цій боротьбі ми майже досягаємо перемоги.

Протягом року в Україні відбулося близько тисячі різноманітних заходів: виставок, резиденцій, лекційних програм. Арткритики трохи ожили. З'явилися нові галереї та артцентри, незважаючи на традиційну відсутність розвиненого артринку. Львів, Одеса, Київ, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Суми, Черкаси та Луцьк стали оплотами культурного спротиву. Музеї та галереї перетворилися на укріплення свідомості, куди люди приходили не лише за естетичними враженнями, а й щоб зберегти психічну рівновагу.

2025-й довів жорстоку істину: коли немає світла, тепла й електрики, земля гуде від ракет, а з фронту невтішні новини - мистецтво активізується. Зникають комфорт, нормальність, ілюзії, а мистецтво залишається. Українські художники творили тому, що припинити означало б зникнути. А музеї прибрали постійні експозиції та дали змогу висловитися митцям, які в мирні часи мовчали й чогось чекали.

Стилі, мов у запеклій сутичці, злилися, а потім розійшлися, подібно до нейронів під впливом електричного струму. Примітивізм набув статусу філософської течії. Абстракція перетворилася на картографію внутрішніх катастроф. Фотографія функціонувала як експертиза реальності. Інсталяції нагадували фрагменти психіки, зібрані у вигляді об'ємних конструкцій. Скульптури відображали залишки тіл, які вціліли.

Вражаюча різноманітність виставок привертала увагу – від імпресіонізму та академічного мистецтва Олександра Мурашка до експресивного і оптимістичного авангарду 1920-х років, а також сучасного інституційного мистецтва Микити Кадана. Фотографії Бориса Михайлова у співпраці з Вольфґанґом Тільмансом, мракобісне постапокаліптичне "пробудження" Івана Марчука, а також хаотичне, масштабне і кітчеве ювілейне підбиття підсумків Анатолія Куща створювали враження безмежності. У PinchukArtCentre нарешті в рамках премії був представлений артбрют у виконанні Юрія Болси, чого, на мою думку, не вдалося б досягти в мирні часи. Галерейні та музейні стіни заполонили колажі, представлені як у форматі персональних, так і фестивальних експозицій.

Художники переживали глибокі роздуми, страждали і шукали себе в контексті війни, а також у своїх уявних всесвітах. Вони намагалися знайти віддушину, часто звертаючись до тем, пов’язаних з військовими подіями. Досліджували глибини власного Я — від психомоторики до питань гендерної і національної ідентичності. Вони вдивлялися у своє тіло та в тіла тих, кого війна залишила покаліченим. Цей досвід став поштовхом для заглиблення у найпотаємніші куточки підсвідомості, адже смерть завжди була поруч.

З'явилося безліч ініціатив, що фіксують війну та переживання як невід'ємну частину сучасної української реальності. Це мистецтво відображає концепцію "перебування в моменті", виступаючи свідком та носієм голосу. Інсталяції, фотографії, об'єкти та архівні документи слугують нагадуванням про важливість пам'яті.

Країна відвідувала виставки, немов це були сеанси колективного переживання катастрофи. Ніхто не вживав терміна "терапія". Адже терапія асоціюється з чимось м'яким і лагідним. А насправді тут усе було жорстко: лише ти і реальність, яка зазнала руйнування.

Музеї та галереї більше не є лише охоронцями традицій; вони перетворилися на динамічні центри культурного життя, де кожна виставка стала своєрідною місією з відновлення фрагментів ідентичності. Цей рік ознаменував момент, коли музеї перестали бути тільки свідками минулого. Вони почали активно формувати сьогодення, часом звертаючись до історії, щоб укріпити надію в майбутнє.

Світ розколовся, а мистецтво відреагувало, запалюючи рану зсередини. 2025 рік сприймається як значна епоха, коли те, що було пригнічено, більше не залишалося в тіні. Воно перетворилося на експонат. Естетика вже не функціонує як відокремлена сфера; вона стала реконструкцією реальності в момент удару.

Юрій Самусенко:

Цей рік виявився доволі вдалим для українського кінематографа, як у плані кількості, так і якості нових проєктів. Початок року, проте, був традиційним — з комерційно орієнтованих жанрових фільмів. Комедії "Потяг у 31 грудня" від Олега Борщевського, "Коли ти вийдеш заміж?" Олексія Комаровського та "Песики" Олексія Єсакова привабили певну аудиторію, але в перспективі, на мою думку, навряд чи залишаться в пам'яті глядачів.

Що залишиться в пам'яті глядача, так це документальні фільми, які показали на міжнародних кінофестивалях. "Стрічка часу" Катерини Горностай розповідає про освітній процес в Україні після повномасштабного вторгнення. "Дівія" Дмитра Грешка демонструє, що переживає природа в умовах війни. І звісно, "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова показує, як клаптик за клаптиком ми відвойовуємо свою землю.

Наша документалістика виходить за межі фестивалів. У вересні на екрани вийшов фільм "Антарктида" Антона Птушкіна, що висвітлює діяльність 30-ї Української антарктичної експедиції на станції "Академік Вернадський". Ця стрічка встановила новий рекорд прокату в категорії документального кіно. Хоча фільм Артема Григоряна "Океан Ельзи: спостереження шторму" не досяг таких же висот, але також має схожий підхід, розкриваючи історію одного з найвідоміших українських гуртів через призму подій в країні.

Очевидно, що центральною кінопрем'єрою року стала науково-фантастична стрічка "Ти - космос" від Павла Острікова. У фільмі розповідається про космічного далекобійника Андрюху Мельника з Хмельницького, який, незважаючи на руйнування Землі, продовжує шукати своє кохання у безмежному Всесвіті. Цей проект втілювався в життя протягом десятиліття, і в листопаді нарешті потрапив до глядачів. Успіх "Ти - космос" підтверджує, що українське кіно все ще викликає інтерес у публіки. Глядачі підтримують його, оскільки стрічка вийшла високоякісною – з продуманим сценарієм, талановитими акторами, вражаючою режисурою, чудовою музикою та несподіваними сюжетними поворотами.