"Раніше в Торонто не було чутно російської мови". Василь Попадюк розмірковує про заможних українців, які отримують соціальну допомогу в Канаді, згадує тестя Степана Хмару та ділиться переживаннями Василя Зінкевича.

Василь Попадюк – світ-renowned musician і віртуоз на скрипці, котрого багато хто вважає українським Паганіні. Він народився та зростав в Україні, але вже майже тридцять років проживає в Канаді. Його музика звучить на сценах різних країн світу, а іноді він повертається на рідну землю з концертами. Василь є батьком двох дочок від шлюбу з Соломією Хмарою, донькою видатного громадського діяча Степана Хмари.

В інтерв'ю для OBOZ.UA Василь Попадюк поділився своїми думками про нову генерацію українців, які живуть за кордоном, розкрив деталі свого життя в Канаді та пояснив, чому не соромиться того, що здобув першу популярність у Москві. Крім того, він розповів про свою родину, зокрема, яким був Степан Хмара і що стало поштовхом для його молодшого сина, Тараса Хмари, вступити до лав армії.

- Пане Василю, коли ми домовлялися про інтерв'ю, я, чесно кажучи, вже звіряла годинник з Оттавою, а потім раптом з'ясувалося, що ви в Україні. Де вас застало наше спілкування і що привело додому?

- Ми зараз у турі Україною - вже багато де побували, але роботи ще вистачає. Планую бути тут десь до кінця січня. Востаннє приїжджав торік. Чи змінилася Україна? Тут неймовірно талановиті люди, сервіс - просто суперовий, і їжа дуже смачна. Візьміть будь-що - усе на висоті. Навіть коли заходиш на японські суші, вони можуть бути смачніші, ніж у самій Японії. Піци - кращі, ніж в італійських закладах - повірте мені, був багато де. У Львові мій товариш відкрив грузинський ресторан - таке відчуття, що там готують краще, ніж грузини. Бо українці такі: вміють придивитися, як воно робиться, і зробити краще.

Але є один момент, який мене, чесно кажучи, гнітить. Заходиш у будь-яку кав'ярню чи ресторан - і всюди одне й те саме: Jingle Bells. Ну серйозно? Невже в нас немає гарних українських різдвяних пісень? Це ж якийсь комплекс меншовартості. Я від цієї пісні вже тікаю - куди не прийдеш, вона тебе знаходить. А у нас же море класних колядок! І Олег Скрипка співає, і Тіна Кароль, і багато інших виконавців. Я навіть зробив кілька зауважень. Учора був на Буковині - і знаєте, там після розмови почали зовсім інакшу музику ставити, змінили репертуар. Але потім заходиш у наступну кав'ярню - і знову те саме: тара-рара-ра. І що найцікавіше - не вірю, що, скажімо, в тій же Грузії так само. Там на свята точно звучить щось своє, грузинське.

- Розкажіть, будь ласка, як сьогодні живуть українці в Канаді?

Українська громада в Канаді має глибокі корені, адже її історія налічує понад 140 років. Перші українці прибули до цієї країни наприкінці ХІХ століття — в 1893 році канадські агенти вирушили до Австро-Угорщини, оскільки значна частина українських територій тоді належала Австрії. Вони вербували селян для роботи на залізницях і в сільському господарстві. Канада існує трохи більше ніж 150 років, а українці є частиною цієї історії практично з самого початку. Мене, зізнаюся, обурює, коли нашу спільноту в Канаді називають діаспорою. Це не просто діаспора — це повноцінні канадці, які разом долучалися до створення цієї країни. Згадайте, наприклад, сенатора Павла Юзика, видатну постать, якого вважають батьком канадського мультикультуралізму, чи Романа Гнатишина, українця, що обіймав посаду генерал-губернатора Канади. В українській спільноті в політиці багато представників: членів парламенту, міністрів, зокрема, Христю Фріланд. То чи можна це вважати діаспорою? Варто зазначити, що в минулому не вистачило лише кількох голосів, щоб українська мова стала третьою державною в Канаді. Я навіть ділився на Facebook документальним фільмом про українців у Канаді в 1930-х роках, і вже тоді вони підкреслювали, що живуть там десятиліттями.

Зараз, із повномасштабною війною, приїхало нове покоління українців - вони інакші. І не можу сказати, що завжди в хорошому сенсі. Моя хвиля - так звана четверта. Ми ж самі себе будували в Канаді: починали з нуля, працювали. І багато чого досягли. Хтось колись клав підлогу, а тепер має власний бізнес у цій сфері; хтось працює в медицині, хтось - у ресторанах чи готельному бізнесі. У всіх свої історії, а я далі граю (усміхається). Тепер частина новоприбулих приїжджає з відчуттям, ніби їм усі щось винні. Одразу скажу: є дуже багато класних людей. Вчаться, працюють, беруться за будь-яку роботу. На них приємно дивитися. Але є й інші. Ті, хто приїхав із грошима, працювати не хочуть, зате беруть соціальну допомогу - з наших податків.

А Канада добре приймає: дає дозвіл на роботу, фінансову підтримку, житло, їжу. І виходить дивна картинка: людина на допомозі, а їздить на новій дорогій машині. Місцеві це все бачать. У мене навіть був такий випадок: нещодавно працював у Неаполі з концертами, підходять українці й кажуть: ми були в Канаді, взяли допомогу і повернулися назад. Похвалилися, так би мовити. А я думаю: це ж допомога з моєї праці, з податків, які мали йти на моїх дітей. Нікого не засуджую - хто я такий, щоб судити. Просто кажу, який вигляд це має збоку.

Раніше в Торонто російська мова не була поширена, але тепер ситуація змінилася, і її можна почути, здебільшого, від українців. Хоча я не хочу нікого засуджувати, адже багато хто приїхав із тих регіонів, де російська була основною. Проте є один цікавий момент: коли люди починають працювати, вони раптом легко переходять на українську. Це відбувається швидко і без жодних труднощів. Виходить, що вони володіють мовою і можуть спілкуватися не суржиком, а літературною українською. Питання лише в тому, в яких ситуаціях і коли вони вибирають українську.

Чи знаєте ви про останні зміни, які відбулися в Міністерстві культури України? Вони ухвалили рішення виключити ім'я композитора Петра Чайковського з назви академії, яку ви закінчили. Тепер навчальний заклад носить назву Національна музична академія України, без посилання на Чайковського.

- Ні, чесно кажучи, не чув. Як до цього ставлюся? Ну, знаєте, Чайковський усе-таки походить з України. Він багато використовував у своїх балетах українську народну музику. Я навіть не знаю... Для мене він, без сумніву, залишається геніальним композитором. Щодо самої назви - не беруся сказати, правильно це чи неправильно. Але факт залишається фактом: Чайковський має українське коріння і жив задовго до комуністів та всього цього радянського контексту.

Якщо б вам поставили питання про те, яке ім'я, на вашу думку, могло б носити ця академія, кого б ви могли назвати?

- Маєте на увазі українських діячів? Тоді, напевно, Леонтовича. Або Лисенка. Хоча в Києві є музична школа імені Лисенка. Леонтович - це людина, яка прославила "Щедрик" на весь світ.

Це одна із новорічних композицій, яка могла б стати альтернативою "Jingle Bells".

- Я вчився там дуже давно, але, знаєте, історії про мене ходять досі. Причому від тих людей, хто мене там не застав - прийшов років на двадцять пізніше. Проте розповідають, цитують. Кажуть, що хуліганом був. Так і було - не заперечуватиму. Але от, наприклад, покійний Жанович (Дмитро Жанович Антонюк - видатний український військовий диригент, худрук Київського муніципального академічного духового оркестру та головний диригент Ансамблю ЗСУ. - Ред.), старший за мене, але я його добре пам'ятаю. То він був справжньою грозою школи.

Проте найголовніше те, що наша школа була абсолютно антирадянською. По-перше, там працювали викладачі, які ще навчалися до революції — справжні професори старої школи. Вони були вже у поважному віці, і радянська влада їх мало цікавила. Це були люди, які жили музикою, а не заробітком. Пам'ятаю, як мені знадобилася характеристика від піонерської організації. Ми сиділи і не могли згадати, чиє ж ім'я там взагалі було. Вона існувала у нас так формально, що хтось навіть пожартував: "А може, Лисенка?" Музика була домінуючою темою в нашій школі. Формальності не існувало, довгі зачіски ніхто не критикував. Наша школа підпорядковувалася Міністерству культури, тоді як решта — Міністерству освіти. Тому до нас ставилися з більшою лояльністю. Я досі пам'ятаю, як після смерті Брежнєва в усій країні панувала скорбота, але в нашій школі, зізнаюся, відчувався якийсь піднесений настрій.

У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що саме Москва стала тим місцем, яке принесло вам популярність, а не Київ. Чому ви так вважаєте?

Я працював у музичному театрі під керівництвом Володимира Назарова, де ми представляли музику народів світу. Цей театр не мав жодної ідеології — лише творчість на першому місці. Наші гастролі проходили здебільшого за межами країни, і настільки часто, що я, зізнаюсь, майже не відчував реальність життя в СРСР. У нашому колективі були артисти з різних республік, і ми виконували різноманітну музику: на одному виступі я міг відчути себе українцем, молдаванином, вірменином чи циганом, але росіянином — ніколи. У нашому репертуарі був російський номер, в якому я свідомо не брав участі. Відбір до театру був особливим: шукали музикантів, здатних грати на кількох інструментах і легко адаптуватись до різних стилів. Це був унікальний досвід, який дуже багато дав мені в житті.

- Цікаво, росіяни, з якими ви колись працювали, телефонували вам після вторгнення?

Справа в тому, що після розпаду Радянського Союзу багато людей роз'їхалися по світу. Ми підтримуємо зв'язок, половина з нас оселилася в Іспанії, інші - в США, а деякі повернулися додому, наприклад, в Баку. А сам театр, до якого ми звикли, вже не існує. Володимир Назаров, народний артист Росії, відомий своїми антипутінськими поглядами, втратив усе, навіть свій театр, і змушений був покинути країну. Він родом із Дніпропетровщини, а зараз живе і працює в Україні. Нещодавно отримав український паспорт і є патріотом цієї країни.

В Москві, окрім музичних колег, у мене були й друзі. Серед них - знаменитий художник Нікас Сафронов. Він кілька разів дзвонив мені, але наші розмови, на жаль, не мали змісту. Він сказав: "Можливо, колись ми ще зустрінемося". Я навіть не знав, що відповісти на це.

Якими справами займаються ваші дочки в Канаді?

- Софійка вчиться в університеті - на психолога. Катруся ще в школі, їй 15 років. Фортепіано обидві покинули - не захотіли займатися. Ну, я не сперечаюся, хоча, знаєте, музика дітям корисна, вона розвиває мозок і так далі. Але чесно кажу: не хотів би, щоб вони стали музикантами. Це складне життя для дівчат. А найстарша донька, Моряна, стала акторкою і живе в Квебеку.

Не так давно стало відомо про ще одного члена вашої родини - брата дружини Соломії, Тараса Хмари, який є сином видатного українського дисидента та Героя України Степана Хмари. Тарас, якому виповнилося 23 роки, вирішив добровільно приєднатися до Збройних сил України - ця новина з’явилася в медіа кілька місяців тому. Поділіться, будь ласка, більше інформації про цю подію.

Він прагнув служити в Збройних Силах України з перших днів повномасштабної агресії. Справжнє бажання, яке, за моїми даними, навіть не дозволяло йому вступити. Він – чудова людина. Надзвичайно добра. Соломія його щиро любить. Його прагнення було зумовлене тим, що він багато чув від свого батька Степана Хмари, уважно вслухався в його настанови і розумів правильний шлях. Як пояснити його вибір? Це результат виховання. Виховання Степана Хмари. І Соломія також є відданою патріоткою. Це родина патріотів, їхній батько був справжнім мудрецем, провидцем. На жаль, багато хто не звертав уваги на його слова, але зараз усе, про що він говорив, проявляється з вражаючою точністю.

Яким був Степан Ількович у повсякденному житті?

Ця людина була надзвичайною. Він мав простий, але водночас глибокий характер, обожнював природу і захоплювався кулінарією. Відзначався високою культурою та вихованістю. Його ставлення до дітей – Романа, Соломії та Тараса – було сповнене любові та турботи. Він завжди шанував українські традиції і намагався впроваджувати їх у родинному житті. Це видно і в поведінці Соломії, і в інших дітях – вони успадкували його цінності. Виховання в їхньому домі було серйозним і справжньо українським. Часом він навідувався до нас у Канаду, але частіше ми мандрували до Києва. Уся родина зібралася на 80-річчя тестя в 2017 році, і це зустріч залишила яскраві спогади.

Чи звертали ви увагу на висловлювання Дональда Трампа щодо його поглядів на конфлікт між Росією та Україною, враховуючи, що ви мешкаєте в Канаді – сусідній країні США?

Знаєте, нещодавно переглядав інтерв'ю президента Віктора Ющенка, і він сказав, що демократія зазнає поразки. На жаль, це звучить як правда. Канада також має неоднозначне ставлення до Трампа, але ми нічого не можемо вдіяти. Демократія дійсно програє, та й не лише вона — здається, що все людство втрачає свої позиції. Штучний інтелект вже створює музику. Чи помітили ви, що навіть молодь із задоволенням слухає пісні з 70-80-х років минулого століття? Адже там справді є цікаві мелодії, музиканти вкладали душу у свою роботу. А сьогодні комп'ютер може написати музику за вас, Google знайде відповідь на будь-яке питання — вчителі стають майже непотрібними. Ми всі переживаємо деградацію, і це відбувається дуже швидко.

- А ви можете відрізнити музику, яку написав ШІ, від тієї, що написала людина?

- Якщо музика написана непрофесіоналом чи штучним інтелектом, то відрізнити її складно. Але якщо це щось на рівні Еніо Морріконе - ШІ таку музику не створить. Я особисто не користуюся штучним інтелектом у творчості, ніколи туди не заходив.

- У січні ви теж святкуватимете ювілей - 60 років. Любите свої дні народження?

Я їх просто не можу терпіти! Ніколи не відзначаю. Що святкувати — ще один рік до завершення, чи що? Усім стверджую, що у мене в цей день заплановано концерт — доведеться багато працювати, потрібно зосередитися, тому на розваги просто немає часу.

Це справді нагадує ставлення Василя Зінкевича. Його товариш і колега Дмитро Гершензон ділився з нами під час інтерв'ю, що пан Василь не любить святкувати свій день народження. Коли ж його мама була ще жива, він втікав до неї в село і навіть не відповідав на дзвінки.

О, дядько Василь - це справді незвичайна особистість. Я пам'ятаю його ще з дитячих років, коли він був другом мого батька (Василь Попадюк-старший - відомий майстер гри на сопілці, учасник хору ім. Григорія Верьовки та керівник знаменитих "Троїстих музик"). Мені досі в пам'яті та сцена, коли тато вперше привів мене до нього в гримерну - я був зовсім малим і просто втратив дар мови. Дядько з'явився переді мною в сценічному гримі, і це стало для мене справжнім шоком, який я ніколи не забуду. Ми досі з паном Василем підтримуємо чудові відносини. Ми виступали разом на концертах в Україні, Канаді та Сполучених Штатах, хоча, на жаль, він не літає. Не через те, що не хоче - у нього є певна фобія щодо польотів.

Це людина дуже неординарна. Він може сказати: "Все, зустрінемось у Торонто", - і ти вже наперед знаєш, що цього ніколи не буде. Або: "Зробимо спільні концерти в Америці", - і ти знову розумієш, що ні (сміється). Він такий, знаєте, трішки фантазер. Але при цьому надзвичайно цікавий і дуже талановитий. Справжній скарб України. Я, до речі, не люблю довгі телефонні розмови - більше переписуюся в месенджерах. Але вам відкрию ще один секрет: якщо зателефонувати Василю Зінкевичу, то розмова триватиме щонайменше три з половиною години. Можна поставити телефон на гучний зв'язок, зварити борщ, ще щось зробити - Василь Іванович дуже любить говорити.

Неймовірний, безумовно талановитий, і за це можна простити всі інші труднощі. Так, домовитися з ним про виступи буває нелегко, але це цілком здійсненно. Ми вже проводили спільні концерти в Палаці "Україна", організовані Юрієм Квеленковим, колишнім продюсером і екс-чоловіком Катерини Бужинської. Юрій знає, як з ним зв'язатися і що сказати. Є певне коло осіб, яких Василь Іванович слухає і до думки яких прислухається. Якби мені довелося організувати йому концерти, зізнаюся, я б дуже переживав — адже він може бути непередбачуваним, і домовленості можуть змінитися в будь-який момент. Але я впевнений, що він би не відмовив мені. Просто в Україні я не займаюся організацією концертів, а до Канади він, на жаль, не завітає.

Цікаво, але ви знали, що Адріано Челентано відмовляється літати? Навіть за великі гроші. Кажуть, що Путін дуже цінує його творчість і колись мріяв запросити співака, який, за чутками, був готовий до цього - але угода не відбулася через страх Челентано перед польотами. Він виступив у Москві лише один раз - в 1987 році, після чого вирішив більше не літати через сильну аерофобію.

Чи маєте ви можливість спілкуватися з нашими артистами, які завітали до Канади з гастролями?

Нещодавно ми провели концерти за участю Олександра Пономарьова та Михайла Хоми. Ці артисти користуються великою популярністю в Канаді, а також у США, зокрема в Чикаго та Нью-Йорку, де їх тепло зустрічають. Можна з упевненістю стверджувати, що вони є одними з найвідоміших українських виконавців за межами батьківщини. Попит на їхні виступи величезний, адже у тих країнах проживає чимало українців. Під час кількох благодійних концертів у США нам вдалося зібрати... навіть важко уявити цю суму: 180 тисяч доларів (більше 7,6 мільйона гривень)! Що стосується виступів у Канаді, то точні цифри я не знаю, оскільки вже поїхав до України, а підрахунки ще тривали.

Олександр - справжній майстер мелодії, і я щиро захоплююся його творчістю. Це людина з великим серцем і професіоналізмом, що відчувається у кожному його творі. Під час війни Михайло відкрив нові горизонти для себе, перейшовши на більш мелодійний стиль, але слухачі не забули його старі хіти, коли він виступав під ім'ям Дзідзьо. Таким чином, якщо ви запрошуєте Михайла Хому, то фактично отримуєте двох різних артистів (усміхається).

Чи замислювалися ви коли-небудь над можливістю обрати іншу кар'єру, окрім музики?

- Ну, штангістом я точно не став би (сміється). Я виріс у музичній родині, тому моє життя поступово вели до цього шляху. Чи вигідна ця професія? Тут важливо бути або на вершині, або й не варто починати. Якщо ти соліст, то можна мати нормальне життя, все гаразд у мене.

Чи виникала у вас колись думка про те, що варто було б залишитися в Україні, замість того щоб виїжджати звідти майже 30 років тому?

Звичайно, життя в Канаді має свої переваги. Хоча можливо, воно не таке захопливе, але дійсно простіше. Важливо усвідомлювати, що я покинув Україну, яка була зовсім іншою, ніж сьогодні. Це була, по суті, радянська Україна — з обмеженими можливостями, труднощами в отриманні доходу, зовсім інші часи. Чи думав я про повернення? Там залишилися мої діти, там значна частина мого минулого. За ці роки Канада також стала для мене рідною. Але якби Україна була такою, як зараз, я навряд чи залишив би її. Сьогодні це зовсім інша країна.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою України Людмилою Смородіною, де вона ділиться спогадами про подорож зі Ступкою до Москви, розповідає про своє сусідство із Зеленським і Пугачовою в Києві.