Римма Зюбіна — актриса.

Комфорт - це мати змогу задонатити на всі потреби військових

Римма Зюбіна — українська акторка театру та кіно, телеведуча і активістка, яка завжди дотримувалася своїх принципів. Ще в 16 років, проживаючи в Ужгороді, вона мріяла про акторську кар'єру як про спосіб служити суспільству. У 2014 році, першою серед своїх колег, вона розірвала всі зв'язки з російським кінематографом, а сьогодні активно підтримує театри для ветеранів та культурні фестивалі. Кореспондент Укрінформу зустрілася з Риммою в Ужгороді на Чендей-фесті, щоб обговорити не мистецтво. Це була бесіда про її досвід материнства воїна, про те, чому в її тривожній валізці опинився свисток поряд із сімейними фотографіями, та про те, чому справжні зміни в країні починаються з чистоти у власному під'їзді.

Я НЕ ЗДІЙСНЮЮ ВЗАЄМОДІЮ МІЖ ТВОРЧИМ ПРОЦЕСОМ І ГРОМАДСЬКИМ УЧАСТЮ.

Пані Риммо, ви берете участь у безлічі проектів одночасно: знімаєтеся у фільмах та серіалах, активно займаєтеся волонтерством і виступаєте як громадська діячка. Як вам вдається все це поєднувати і знаходити баланс між вашою творчою діяльністю та громадською активністю?

- А я й не балансую. Усі ці напрями - це моє життя. У мене немає розмежування, з 9:00 до 18:00 я на репетиції, а з 18:00 до 21:00 займаюся громадською діяльністю. Навпаки, я це ніяк не дозую - наприклад, в ефірі під час інтерв'ю можу продиктувати свій номер телефону - і мені одразу після ефіру телефонують чи пишуть люди, які потребують допомоги. Я не дозую свою увагу чи допомогу. Завжди дивлюся у фейсбуці повідомлення. І завжди зазираю в папку "спам". Кожного дня щонайменше п'ятеро людей пишуть із проханням розмістити петицію про загиблих. І я ніколи не відмовляю. Поширюю. Бути активною - це якась моя природа. Я зі самого дитинства була така: завжди активна і завжди боролася з несправедливістю. Коли вигнали якогось двієчника і я вважала це несправедливим, я вставала й не боялася говорити - чи директору школи, чи директору училища. Коли вперше до рук потрапила книжка про дідівщину в армії (а в мене батько був військовим), я з ним вела довгі дискусії про це і не вірила його аргументам.

Проте, якщо чесно, зараз, аналізуючи це, я усвідомлюю, що могла б залишитися тією ж "совковою активісткою", яка тільки й знає, що підтримувати все позитивне й виступати проти всього негативного. Але мені пощастило в житті: на своє 20-річчя (моє свято припадає на 23 серпня) я отримала в дар Незалежність. І з того моменту це стало для мене справжнім зобов'язанням. Я почала глибше осмислювати, розуміти та аналізувати навколишній світ, і поступово перетворилася на патріотку своєї країни.

Чи отримували ви коли-небудь запрошення відвідати Росію, де обіцяють фінансові можливості, кар'єрний ріст, цікаві пропозиції? Напевно, й вам надходили подібні пропозиції — як ви на це реагували?

На початку 2000-х мені надходила пропозиція поїхати до Росії для роботи. Я вирішила відмовитися.

В цілому, якщо говорити про акторське мистецтво та активізм, то ще в 16 років, коли я тільки починала свій шлях у цій професії, я натрапила на інформацію про голлівудських акторок. Мене вразило, як одна відома актриса стала на захист дітей, інша заснувала фонд для допомоги тваринам, а ще одна відкрила притулок для бездомних.

У той час я намагалася зрозуміти, як це співвідноситься з акторською діяльністю. Адже в радянський період у системі підготовки акторів нас навчали, що артист повинен бути цілком відданий творчості та мистецтву. Яка вже там громадська активність чи бізнес!

Згадую, як у віці 25 років я брала інтерв'ю в Ужгороді і висловила думку: якби у мене були фінанси, я б збудувала великий будинок, де могли б жити всі мої друзі. Тоді в Києві це була серйозна проблема: багато людей прагнули залишитися в столиці, але житло було недоступним, а оренда квартир обійшлася б у значні витрати. І сьогодні я бачу чимало викликів: у нашій країні недостатньо притулків для жінок, які потерпають від домашнього насильства, немає місць для дітей-сиріт, які досягли 18-річного віку, і бездомні люди часто залишаються без даху над головою.

Щодня кожен з нас може стати безхатченком, тому ідея цього дому жива.

Розробляю концепції вечірок для зустрічей, але сам(а) на них не з’являюся.

- Звідки у вас цей внутрішній компас і небайдужість? Виховання? Приклад батьків?

Так, це виховання. Моя мама не вчила мене співчуття теоретично, не проголошувала, що чужий біль слід сприймати як свій. Вона жила так, що завжди намагалася підтримати близьких. У її сумці завжди ховалися цукерки для дітей сусідів. Тато служив в Угорщині, і коли ми повернулися до Ужгорода, привезли з собою цілу валізу дефіцитних товарів. Згодом, щоразу, як до нас заходили сусіди, мама запрошувала їх: "Вибирайте з цієї валізи що вам до вподоби", - там були й жуйки, й джинси, й помади... Я навіть не пам'ятаю, щоб хоч одна людина відвідала нас і пішла без чашки кави. Це все допомогло мені не стати надто егоїстичним чи самозакоханим.

Публічні особи часто стають об'єктом численних запитів про підтримку або очікувань щодо їхньої реакції на кожну подію в країні. Як ви вважаєте, де проходить границя між активною громадянською позицією та ризиком перетворитися на "експерта з усіх аспектів"?

Цю межу визначає відповідальність. Для мене слово "відповідальність" на сьогоднішній день має більше значення, ніж навіть професійні навички. Якщо я не маю знань у певній області, я чесно визнаю це: прошу вибачення, не знаю або ж кажу: "Мені потрібно розібратися в цьому питанні".

Я також стаю мішенню для хейту, коли хтось почує лише частину інформації і спотворить її. У такі моменти мій син стає моєю опорою. Він заспокоює мене словами: "Мамо, ти ж розумієш, що це неправда. Ти не така, як кажуть. Не звертай уваги".

У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах. Наприклад, фонд просить зібрати кошти - шукаю, хто засновник, який бекграунд. Коли мене просять взяти участь у благодійному заході, я завжди запитую: "Хто ще буде в гостях?". І якщо бачу членів певної партії, яка просто змінила назву, то розумію, що їм потрібна моя репутація. Але ця репутація може бути зруйнована за одну секунду. До того ж на всі ці акції підтримки я погоджуюся безплатно.

Останнім часом я все частіше відмовляюся від вечірок. Не можу перестати рахувати, скільки грошей витрачено на їжу та випивку, і переношу це на збори: скільки б запитів можна було закрити... Тому я на такі заходи не ходжу. У 2014 році, коли почалася війна, я деякий час взагалі не ходила в кафе. Якщо ми зустрічалися з друзями, я брала каву в термос, і ми сиділи на лавці в парку. Я вважаю, що всі ресурси мають іти на армію. Я рахувала, скільки шприців можна купити в госпіталь за вартість цієї кави.

Тепер у мене є нове правило: якщо мої друзі оплатили мій рахунок у кафе, я повертаюся додому і відправляю цю зекономлену суму на один із благодійних проектів.

МЕНІ НІХТО НЕ КАЗАВ НЕ ЇЗДИТИ В МОСКВУ З 2014 РОКУ

- Популярність - це ресурс, який допомагає висвітлити соціальні та волонтерські проєкти. Чи немає відчуття, що ви часом перетворюєтеся з акторки на медійну менеджерку?

На мою думку, це було б помітно відразу. Нещодавно моя стоматологиня з сусіднього будинку, у якій я лікувалася, звернулася до мене з проханням: "Риммочко, конкуренція дуже велика, чи можу я попросити вас залишити відгук?". Я відповіла: "Звісно, без проблем". В результаті я записала відео. Це не комерційна реклама, за яку платять гроші, а підтримка людини, якій я довіряю. Я рекомендую її, оскільки впевнена, що вона дійсно чудова стоматологиня.

Шановна Риммо, ви стали однією з перших в Україні, хто зайняв категоричну позицію щодо припинення культурної співпраці з Росією. Чи могли б ви поділитися своїми спогадами про той момент і те, що вас спонукало до такого рішення?

- Справді, мені ніхто не казав з 2014 року не їздити в Москву, це я сама собі сказала. Як тільки відбулися анексія Криму і псевдореферендум, я не могла знайти собі місця. Думала: я маленька людина, не політик, не власник великого бізнесу, я актриса - ну що від мене залежить?! Але я сіла й написала пост у фейсбуці, де було лише кілька речень: "На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов'язаних із Росією". Я була перша українська актриса, яка це зробила.

Так, я тоді зазнала значних фінансових втрат. Але мама тоді сказала мені: "Риммочко, ти не втратила себе". Тепер я усвідомлюю, що насправді не втратила, а, навпаки, здобула. Я отримала таку повагу від людей, якої ніколи не могла б досягти за всі ті гроші чи ролі! Коли в Львові, Стрию чи Дрогобичі до мене підходять і висловлюють вдячність за мою позицію, це для мене найцінніше.

Мені вже так хочеться або якісного сценарію, або взагалі нічого.

- Чи доводилося вже після початку війни у 2014-му йти з майданчиків чи відмовлятися від сценаріїв? Що для вас є червоною лінією, після якої ви кажете проєктові "ні"?

Щодо проєктів, я ніколи не уходила з них легковажно. Коли беру на себе зобов'язання, то для мене важливою є відповідальність, яка переважає емоційні переживання. Проте після невдалих проєктів я відчуваю фізичний дискомфорт: температура підвищується, і моє тіло реагує на стрес. Я глибоко переживаю, що не змогла відмовитися, але не можу залишити колектив у складний момент. Кіно та театр — це завжди спільна робота.

Якщо вже склалася ситуація, коли моя сутність заперечує участь у цьому проєкті, я шукаю актрису, яку можу підготувати для своєї ролі. Лише після завершення підготовки я передаю їй цю роль і виходжу з проєкту.

Що стосується відмов на стадії сценарію, таке трапляється, коли матеріал явно не витримує критики. Хочеться або дійсно якісного, або взагалі нічого. Або вино, яке справді варте уваги, або краще утриматися від нього. Всі ролі не зіграєш, а потім доведеться відповідати за свої рішення.

Насправді, я вже рідко з'являюся на зйомках. Хоча вихідні в традиційному сенсі для мене не існують, адже завжди є якась активність. Я навіть створила окрему сторінку у Facebook, присвячену виключно своїй професії в кіно та театрі. Основна ж моя сторінка більше нагадує новинну стрічку BBC: петиції, акції, зустрічі…

КОМФОРТ – це можливість мати кошти, щоб підтримати всі збори у стрічці!

Зараз ви працюєте з театрами, що представляють ветеранів. Чи вважаєте ви цю діяльність більше способом підтримки військових, чи ж ви отримуєте задоволення від спілкування з ветеранами?

- Я шаную кожну людину, яка займається творчістю, бо це від слова "творець". А коли це роблять люди, які виплескують свій біль через арттерапію, це щось просто колосальне. Узагалі, я вважаю, що ми жодним чином не маємо проводити цю межу між творчістю цивільних і військових. У нас у кожній родині є хтось або у війську, або хтось, хто працює для війська. І з 2014 року всі мої друзі - волонтери, а всі волонтери - мої друзі.

Коли мене запитали, скільки потрібно грошей для комфортного життя, я відповіла: "У мене комфортне життя - щоб я мала стільки грошей, щоб задонатити на всі збори у стрічці, яка у мене в соцмережах, самостійно закрити. Щоб я могла зайти у фейсбук чи інстаграм і закрити всі ці збори коштів, а не скролити чи обирати, куди задонатити".

Коли щоранку людина стикається з реальністю, в якій у неї немає абсолютно нічого - всі рукописи, картини, сукні, подарунки та різноманітні вироби - все це знищене та спалене, про який комфорт можна йти мова?

НІКОЛИ НЕ РОЗРІЗНЮВАЛА КУЛЬТУРУ НА "ВЕЛИЧНУ" ТА "МАЛУ".

Ви часто берете участь у місцевих культурних конфліктах, наприклад, у Ужгороді, де обговорюють забудовницькі скандали чи питання, пов'язані з вивіскою Валентина Штефаньо. Багато людей вважають це незначним аспектом, "дрібною культурою". Чому ви вирішили вкладати свої зусилля в таку "дрібну" культуру? Як можна пояснити, що велика культура у значній мірі залежить від цієї "дрібниці"?

- Я ніколи не ділила культуру на велику і маленьку. Вважаю, що якраз усе, що відбувається, треба міряти за такими масштабами. Я приїжджаю в Ужгород, беру швабру і мию підлогу в нашому під'їзді. От із цього починається культура. Я жила в таких будинках, де не можна було зайти без протигаза - брала і мила там сходи чи ліфт. З мене корона не падає. Це як, знаєте, хочеш вікно в Європу - то помий його. Європа починається не з політики, а з культури та власної побутової відповідальності. Знову ж таки, Захід мене дуже надихає, коли там прем'єр-міністри на велосипедах їздять.

Я сортую сміття вісім років, роблю це без державного примусу. Не чекаю, що буде як в Німеччині в магазині: кину три пляшки - і отримаю одне євро за них. Я розумію масштаби екологічної катастрофи в країні, скільки заміновано земель, спалено лісів, наскільки отруєне Чорне море - а ми тим часом далі забруднюємо воду, ґрунти.

Тобто нема великого і малого, все починається з цього, з маленького. Як оце свято вишиванки, яке 20 років тому почалося з чого? З малого - зі студентської ініціативи. Леся Воронюк запропонувала своїм друзям прийти у вишиванках. А тепер деякі політичні сили хочуть привласнити свято собі, під це підлізти й примоститися, бо воно вже масштабувалося до рівня країни і навіть поза її межами.

Не можу більше запитати сина: "Чи відчуваєш ти щастя?"

- Чи можемо поговорити про вашого сина, який у війську? Я, власне, хотіла спитати вас, бо ви є прикладом для багатьох мам, жінок - як ви справляєтеся, що дає сили вам бути опорою рідній людині на фронті?

- Перед тим як Даниїл пішов у військо, він готувався. Тобто це не було для мене сюрпризом. Він купив собі ігрову приставку, навчився літати дроном. Оскільки був військовим журналістом з перших днів війни, то багато знав. Даниїл знав, куди він хоче йти, бачив різних командирів, різні роди військ. Він мені прямо перед тим як уже їхати, сказав, мовляв, не треба кожного дня писати: "Як ти, синочку?". Ну от і не пишу...

Загалом, до початку великої війни у нас була досить цікава традиція: я телефонувала і просто питала: "Даню, ти відчуваєш себе щасливим?".

Тепер, напевно, ви вже не ставите запитань - вірно?

- Ні, тепер я не можу запитати його про це. Відчуваю, що навряд чи колись зможу спитати сина: "Ти щасливий?". Я сама не відчуваю щастя, коли навколо стільки горя. Можливо, я іноді відчуваю задоволення або радість у певні моменти, але справжнє щастя... Колись ставила собі питання, що таке щастя? В той час я намагалася зрозуміти його через заперечення: щасливий – це коли ніхто не загинув, всі здорові, досягають успіху, і немає біди. І зрештою зрозуміла, що щастя – це просто відсутність нещастя. Але в нашій країні, на жаль, не існує відсутності горя...

Тому я більше не питаю сина, чи він щасливий. Знаю, що він хотів би бути дуже продуктивним у війську. І я справді не пишу три рази на день: "Що ти? Як ти?", щоб не дратувати, хоча, звісно, переживаю неймовірно... Нещодавно написала: "Синочку, я тебе дуже-дуже, сильно-сильно люблю". Вiн каже: "Мамо, я ще не помираю". Перевела на жарт: "Так я, синочку, теж не помираю. Міг би вже звикнути, що в тебе екзальтована мама". А коли іншим разом сама намагаюся спитати у нього поради, він каже: "Мамо, мені б самому десь поради взяти..."

ПЕВНО, ЩО МОЯ ПОЗИЦІЯ ТЕЖ БУЛА ПРИКЛАДОМ ДЛЯ СИНА

- Я хотіла підвести до теми про два суспільства. Ви зауважили, що в кожного є хтось, хто у війську чи для війська. Але насправді ж не в кожного: війна для когось є, а для когось ні, хтось просто живе своє найкраще життя... У цьому сенсі: наскільки важливо вам як публічній людині говорити про те, що ваш син у війську, причому не в умовному "мукачівському котлі", а на фронті? Адже всі ці закиди про "діти депутатів мають воювати" стосуються не лише депутатів, а й моральних авторитетів, публічних людей у країні, чи не так?

Ми з Даниїлом розмовляли про це ще в 2018 році. Я сказала йому: "Синочку, ти зараз у призовному віці. Якщо прийде повістка, доведеться йти служити, адже я завжди говорю про армію". З 2014 року я відвідувала військових, працювала в театрі в Сіверськодонецьку, їздила до дітей у Слов'янськ та Миколаївку. Безумовно, моя позиція слугувала йому певним орієнтиром. У нього була десяти річна віза до Канади, тому можливість виїхати в 2022-му та 2023-му з фестивалем у Сараєво була, якби він цього захотів. Якось він запитав мене: "Мамо, якщо я не повернуся, ти дуже засмучуватимешся?".

Й один чоловік із Закарпаття мого віку мене так і запитав: "Як ти відпустила сина на війну, що, не шкода було, це ж єдиний син?".

Я не знаю, як відповісти на подібні запитання, адже самі вони містять помилки. Що означає "відпустила"? Я давно відпустила свого сина. Він не моя іграшка, не домашня тварина. Що значить, як я відпустила його на війну?!

Я неодноразово розмірковувала над цим: скільки ж щастя в тому, що він сам вирішив піти. Як добре, що не довелося стикатися з його "виляниями", як це часто буває у знайомих. Мені навіть страшно подумати про таку ситуацію...

Досі я жодного разу не організовувала збір для підрозділу мого сина. Завдяки моїй подрузі Юлі Бартле, я дізналася, що у них є певні потреби. Перші кілька місяців я постійно надсилала їм солодощі. Коли він мені сказав: "Мамо, я за все своє життя не з'їв стільки солодкого, скільки ти мені надіслала за ці кілька місяців!", я жартома відповіла, що це я намагаюся виховати в ньому щедрість і вміння ділитися.

Отже, повертаючись до теми ставлення публічних особистостей до війни в нашій країні, мушу зазначити, що, на мій погляд, так має бути для всіх. Коли мій син вступив до армії, я поспішала з поїзда в Центр протидії дезінформації на інтерв'ю. Я запитала його: "Синочку, розкажи, про що ми будемо говорити? Яка твоя мотивація?" Він відповів: "Мамо, яка ще може бути мотивація? В країні йде війна. Це вже достатньо."

Є сценарій для життя, але він нагадує фантастичний роман.

Шановна Риммо, відомо, що актори слідують сценарію, але іноді додають до нього елементи імпровізації. Проте, у нашій ситуації горизонт планування обмежений двома тижнями. Чи вважаєте ви себе автором сценарію власного життя в даний момент?

У період війни я не є автором чи режисером своєї історії. Хоча я маю певні наміри на найближчий рік – наприклад, ми працюємо над проектом "Апельсиновий пунш", – але може трапитися так, що 16-го числа в Київ влучить ракета, знищивши всі наші декорації. Ми вже запланували вистави до 2027 року. Тому, хоч я і знаю про ці плани, сприймаю їх, як сюжет фантастичного роману.

У мене був етап, коли тривожна валіза стояла біля дверей. Спочатку я її розібрала, потім вона знову з'явилася, і знову зникла. Тепер у мене є нова валіза, яка трансформувалася - наприклад, тепер у ній є свисток, чого не було у 2022 році. Всередині я зберігаю всі свої прикраси. Іноді мені хочеться щось приміряти, але раптом згадую: "О, це ж у сумці!" Моя подруга Іра Плехова нещодавно втратила все внаслідок пожежі - її бібліотека, речі, все згоріло... Я вирішила, що всі свої фотографії потрібно перевезти в Ужгород, адже не всі можна відсканувати. Хоча пожежі можуть статися скрізь, там, де діють росіяни, ризик значно вищий.

Щодо мого життєвого сценарію, я прагну зробити все необхідне. Тепер у мене є бажання відвідати Угорщину, щоб зустрітися з Євою Берталонівною Куштан, яка була моєю викладачкою балету в Ужгороді. Вона ще серед нас, і я хочу її побачити, обійняти і просто насолодитися кавою разом.

Я прагну займатися тим, що для мене дійсно важливо. Через три століття нас вже не буде, і навіть пам’ять про нас зникне. Що залишиться від наших справ, хто з нами боровся, хто зруйнував міста, а хто їх збудував — все це врешті-решт забуватиметься. Вважаю, що найцінніше — це справжнє, що існує в даний момент. Наприклад, коли людина вирішує йти на фронт, вона бере на себе велику відповідальність. Це рішення вона приймає не для того, щоб похвалитися онукам, а щоб мати змогу дивитися собі в очі. Зараз, завдяки штучному інтелекту, можна створити безліч фотографій у військовій формі з різними шевронами і потім розповідати нащадкам, як воював, як разом з побратимами переживав жахи війни, а я залишився один. Однак я все ще вірю, що навіть у найгірших людей є моменти сумління і можливість поглянути на себе в дзеркало.

Я до великої війни кожного ранку починала свій день з того, що вмикала музику. Під музику прокидалася, робила зарядку, чистила зуби, робила мейкап. Тепер перестала слухати музику... Якщо був вихідний день, я дивилася щонайменше три фільми - вибирала те, що перемагало на Каннах, у Венеції, професійно вивчала свою сферу діяльності. Також нема цієї традиції тепер. Перші фільми, які я почала дивитися через пів року після початку великої війни, - це були фільми про війну в Югославії, Лівані... І все те, що я тепер дивлюся, наповнено ось таким самим болем. Мені не цікаво, що там з Емілі в Парижі. Мені цікаво, можливо, навіть узяти той досвід інших людей, щоб швидше пережити свою травму.

Тетяна Когутич з Ужгорода.

Зображення авторки та з фондів Укрінформу.