"Весь цей хаос нагадує сюжет з жахливого серіалу." Поліна Василина ділиться своїми переживаннями про крадіжки та переслідування, складні любовні стосунки і розкриває своє справжнє ім'я.

У творчому доробку Поліни Василини можна знайти такі роботи, як комедія "Скажене весілля", історична драма "Крути 1918", а також фільм "Гола правда". Серед її телевізійних проектів — серіали "Скажені сусіди", "Белла Віта" та ситком "Ромео і Джульєтта з Черкас". Наразі глядачі мають можливість бачити акторку у фільмі "Довженко. Перший погляд", де вона зіграла роль Іди Пензо — прима-балерини Одеського театру, що опиняється в епіцентрі любовного трикутника з молодим Олександром Довженком і письменником Юрієм Яновським.

В інтерв'ю OBOZ.UA Поліна розповіла, чому зйомки оголених сцен у картині стали для неї травматичним досвідом, як пограбування квартири, залякування й переслідування кілька років тому надовго позбавили її відчуття безпеки. А ще пояснила, чому більше не хоче грати лише красивих дівчат у комедіях.

- Поліно, у фільмі "Довженко. Перший погляд" ви граєте Іду Пензо - жінку, про яку відомо не так багато. Що вам вдалося дізнатися про неї під час підготовки до ролі, чого глядачі не побачать у фільмі?

Про Олександра Довженка та Юрія Яновського, звісно, я знала, але про неї саму не мала жодного уявлення. Коли вирушала на кастинг, намагалася знайти інформацію в мережі, грала так, як підказувало серце, і, зізнаюся, ніяких сподівань не плекала. Після цього, готуючи зйомки, я почала вивчати все, що могла натрапити: статті, дослідження, фрагменти спогадів, інтерв'ю. Дещо взагалі вдалося з’ясувати. Для мене цей фільм — це, передусім, історія її натхненної молодості: палких очей, амбіцій та тієї особливої енергії, яка властива молодим людям.

Але далі в її житті майже все хороше закінчилося. Іда двічі виходила заміж, обидва її чоловіки стали жертвами сталінських репресій. І вона сама через них опинялася в таборах. Іда - це жінка, яка була завжди плечем для чоловіка. У нашому фільмі акцент зроблено на любовно-сексуальному почутті. Але, дізнаючись більше про долю Іди, розумієш, що вона просто завжди була поруч із чоловіками - непомітною опорою, натхненням і підтримкою. Саме такою я її побачила, коли читала про її життя. А те, що сталося з нею згодом, лише зміцнило в цьому переконанні. Навіть під час війни вона створювала театр на фронті. Інформації про це дуже мало, тож я не знаю, який вигляд усе мало насправді. Але можу уявити, як людина, попри всі обставини, намагалася створити щось із нічого.

У завершальні моменти свого життя Іду запитали, чому про неї так мало інформації і чому її важко було відшукати. Вона відповіла: "Як ви могли мене знайти, коли я все своє життя провела в тіні?" Ця проста фраза, на мою думку, прекрасно відображає її життєвий шлях. А молодість, сповнена енергії, запалені очі й великі мрії залишилися в нашій стрічці. І це просто неймовірно.

- Скажіть, кохання на трьох Довженка, Яновського та Іди Пензо справді існувало? Чи письменник вигадав цю історію для роману "Майстер корабля", який ліг в основу сценарію фільму? Це питання не давало мені спокою весь вечір після перегляду.

- Я думаю, не обов'язково давати цій історії якесь визначення чи намагатися окреслити характер стосунків. Є роман, є біографічні факти, а наш фільм, мені здається, - щось посередині. Він залишає запитання без відповідей. І класно, що ця історія не відпускає вас. Адже ми не мали на меті стверджувати, що все було якось однозначно. Це художній фільм - могло бути, як завгодно. Ми ніколи цього не дізнаємося, тому й створили свою історію. Звісно, ми намагалися між собою в цьому розібратися. Але навіть на прем'єрі, коли вперше подивилася фільм, у мене не з'явилося відповіді. І я не відчуваю потреби її шукати. Мені подобається, що ця історія розказана легко, хоча складно навіть уявити настільки відверті стосунки між трьома людьми в ту епоху. Але це інші люди - вони прагнули у вертикаль, хотіли вирватися за межі звичного.

На вашу думку, кого насправді любила Іда - Довженка чи Яновського?

Вона вважала життя прекрасним і цінувала все, що воно їй приносило. Думаю, Іда сама не намагалася розібратися у своїх емоціях або визначити їх. Коли ми обговорювали сюжет перед зйомками, говорили про її роман із Яновським. Але потім вона зустрічає Олександрика, як він себе називає, і знову закохується. Мені, як Поліні Василині, було складно зрозуміти і відобразити цю ситуацію. Тому я вирішила залишити Іду в стані невизначеності, не даючи чітких відповідей. Коли я дозволила собі не визначати, стало легше. На мою думку, саме ця невизначеність надає фільму легкості. Глядач не може зрозуміти, кого Іда любить більше і кому віддає перевагу. І, можливо, в цьому і полягає особливість цієї історії: не все можна розкласти по поличках і дати їм точні означення.

На мою думку, цей фільм має потенціал стати важливою віхою у вашій кар'єрі та відкрити двері до нових чудових можливостей.

Я сподіваюся на це. На жаль, до цього моменту мені не доводилося виступати в іншому світлі. Зазвичай мені пропонували досить стереотипні ролі, можливо, через мою зовнішність: красиву дівчину в комедійних сценах, героїню в типовій конфліктній ситуації або персонажа з традиційними драматичними поворотами в серіалах. Але я вже втомилася від цього і прагну чогось нового. Я рада, що тепер як глядачі, так і колеги з індустрії можуть бачити мене в іншому ракурсі, а в наступних проектах, сподіваюся, згадають про мене не лише як про симпатичну дівчину з "Скаженого весілля", а й як про акторку, здатну на більше.

У стрічці "Довженко. Перший погляд" є відверті моменти з вашою участю. Чи було важко знімати ці сцени, чи ви сприймали це як невід'ємну частину професії?

Це був мій перший досвід, і я відчула певний дискомфорт, коли дізналася про наявність таких сцен у сценарії. Спочатку, можливо, я не повністю усвідомлювала, що мене чекає. Я була настільки захоплена сюжетом і його значущістю, що передусім думала про це. Проте цей фільм не міг обмежитися лише моментами, де персонажі п'ють чай, флірують і дивляться один одному в очі. Історія вимагала глибшої відвертості. Тому я зрозуміла, чому ці сцени є важливими для фільму.

Однак не буду приховувати: цей досвід виявився для мене важким. Знімальна команда про це обізнана, і я не стала це замовчувати. У нас не було координатора для інтимних сцен, і атмосфера на майданчику була для мене дискомфортною. Це стало джерелом травми. Я поки що не знаю, коли зможу знову взяти участь у подібному проекті. Такі сцени є серйозним випробуванням для акторів, і кожен сприймає їх по-різному. Проте в будь-якому випадку це межа, яку доводиться долати.

В мені жила думка, що я знаходжуся в Одесі, на березі моря, під впливом натхненної історії, ніби в кадрах з фільму. Я усвідомлювала, що 26 років більше не повернути, і більше не буду такою, що стоїть на пляжі, готовою стрибнути у воду. Моя романтична натура трималася за це відчуття. Проте мушу зазначити: це не той спосіб, як слід знімати. Такі сцени не можуть бути створені в тій атмосфері, яка панувала на майданчику. Я відчувала себе дуже незручно, і справа була не у партнерах, а в організації процесу. Не хочу вдаватися в деталі, адже це внутрішня справа нашої команди. Цей досвід став для мене важливим уроком. Я зрозуміла, як критично важливо ретельно планувати і узгоджувати кожен рух і кожен кадр. У таких сценах не може бути хаосу, адже актор і так виходить далеко за межі своєї зони комфорту.

Не можу сказати, що залишилася незадоволеною результатом. Прем'єра виявилася для мене дуже емоційним моментом. Я прийшла з хлопцем і неабияк турбувалася, як він сприйме ці сцени. Крім того, я не знала, як все буде змонтовано. Адже монтаж може зробити сцену вульгарнішою або надати їй зовсім інший відтінок. Навіть зміну ракурсу може сприйматися по-іншому й показувати те, чого насправді не було під час зйомок. Тому я не знала, чого очікувати, але врешті-решт не розчарувалася. Деякі кадри було незвично бачити на великому екрані — особливо ті, де я з'являюся повністю оголеною. Спочатку це було досить важко прийняти, але згодом я змогла дистанціюватися й розглянути їх як частину художнього концепту. Це виглядало красиво та чуттєво. Є одна сцена, яка, на мою думку, виявилася зайвою, адже не додає нічого суттєвого до сюжету. В інших моментах усе виглядає естетично. Але я отримала важливий урок.

Якщо в майбутньому вам знову випаде можливість виконати роль з відвертими сценами, чи обговорите це з Максимом Рягіним, вашим коханим?

- Звичайно. Коли знімалася в картині, ми тільки почали стосунки, тому не встигли домовитися, що й наскільки маємо обговорювати. У мене вже чималий знімальний досвід, і поцілунки чи ще щось таке не були для мене чимось новим. Я сприймала їх як частину роботи. Звісно, коли перебуваєш у стосунках, такі сцени можуть бути непростими для обох. І це нормально, дивно, коли навпаки - тобі все одно. Я не вірю, що в акторських парах комусь байдуже.

Ми з Максимом не обговорили все на початку, і згодом це стало приводом для певних розмов. Але зробили висновки, поговорили й дійшли розуміння. І я дуже вдячна Максиму за те, що він пройшов шлях від щирих емоцій - ревнощів, злості, нерозуміння - до прийняття. Коли після титрів "Довженка" обійняв мене й привітав, я видихнула. Цього року Максим знявся у фільмі, де теж є достатньо відверті сцени. І тут я сама пройшла той шлях, який проходив він. Я навіть не думала, що переживатиму настільки важко. Але під час однієї зі змін зателефонувала йому й перепросила. Сказала, що тепер розумію його. Так ми перейшли на новий етап у наших стосунках.

В інтерв'ю ви згадували, що на самому початку повномасштабного конфлікту переживали складні часи, відчуваючи, що все, чого досягли, знову стало недоступним.

Як і багато інших, я пережила момент глибокої зустрічі з самою собою. Знову почала ставити питання: хто я насправді? Яка моя суть? Яка мета мого існування? Ці запитання з'явилися в моїй свідомості у великій кількості. Я пройшла і продовжую проходити різні етапи цього глибокого самоаналізу. Відповідей на всі ці питання у мене немає, проте війна, безсумнівно, кардинально змінила моє життя, як і життя кожного українця. Я залишилася без роботи і виявилася в Польщі. Розпочала пошуки нових можливостей, писала всім, ходила на зустрічі, пояснюючи, що я українська акторка, що на моїй батьківщині триває війна, і мені терміново потрібна робота. Я отримала роль у серіалі, але з умовою: мені потрібно вивчити польську мову. Я успішно опанувала її та почала працювати. Проте згодом зіткнулася з серйозними проблемами зі здоров'ям, що змусило мене повернутися в Україну. У мене виникла підозра на рак. Уявіть собі мій стан: війна, невизначеність, і до всього ще й страх за своє життя.

Я перенесла операцію, а невдовзі дізналася, що оголошують прослуховування до Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Багато років тому я вже пробувалася туди, тому подумала: "Піду: як буде, так буде". Після операції минуло зовсім небагато часу. Пам'ятаю, що на прослуховуванні навіть попередила: мені ще фізично ще трохи важко. Мене взяли до театру. І тоді я вирішила, що більше не повертатимуся до Польщі, залишаюся вдома.

- Не жаліли?

- Не буду кривити душею: такі думки час від часу виникають. Я об'єктивно оцінюю свої здібності й розумію, які можливості відкривав закордонний ринок. Я вже там побувала й можу уявити, як можна облаштувати життя та розвивати кар'єру. Але не знаю, як почувалася б там внутрішньо. Тому не хочу порівнювати ці два варіанти життя. Звісно, іноді фантазую про те, як усе могло би скластися. Ми всі часом уявляємо альтернативні сценарії свого життя. Коли тобі холодно, страшно, коли панічні атаки, мимоволі думаєш, що десь там цього всього немає. Але хто знає, як би я там жила? Тому не буду вдавати, що ніколи про це не думаю. І я не знаю, яким буде моє життя далі. Я завжди намагаюся чесно говорити про те, що відчуваю. Я згадую з теплом те ставлення до мене, де мені пощастило, де я знайшла собі якесь місце перебути, попрацювати, спробувати. Це класний був досвід.

Коли я досліджувала вашу біографію, дізналася, що ви закінчили технічний ліцей, але, попри батьківські сподівання, вирішили вступити до театрального університету — хоча й на контрактній основі. Таким чином, у свої 17 років ви вже почали шукати шляхи для заробітку. Ви згадували, що активно реагували на всі оголошення з ключовим словом "кастинг". Які спогади у вас залишилися про цей етап життя?

- Я дуже хотіла вчитися, тому домовилася з батьками: щойно почну заробляти, віддаватиму їм гроші за контракт. Тому постійно шукала в інтернеті оголошення про кастинги, бігала, знайомилася, розповідала про себе. Поки одногрупники насолоджувалися студентським життям, майже весь час шукала можливості зніматися. Зрештою, здавалося, не залишилося місця, куди б ще не прийшла зі словами: "Добрий день, мене звати Поліна Василина, я акторка".

Не всі кастинги справляли враження надійності. Іноді я приходила до приміщень, що нагадували напівпідвали, і не могла зрозуміти, хто ці люди, за яким продакшеном вони працюють і навіщо взагалі щось знімають. Моя інтуїція, яка завжди допомагала мені в житті, підказувала, що краще утриматися від участі в таких проектах. Хоча конкретні деталі вже стерлися з пам'яті, я підозрювала, що це могли бути якісь сумнівні справи, можливо, пов’язані з нелегальними казино чи подібними ситуаціями. Врешті-решт, я отримала стипендію, адже показувала хороші результати в навчанні.

- Перша ваша велика роль у кіно - у "Скаженому весіллі", де зіграли закохану пару з французьким актором Джимі Воха-Воха. Які у вас наразі стосунки: ви друзі чи просто партнери по роботі?

- Не можу сказати, що друзі, але ми хороші колеги. Пам'ятаю нашу першу зустріч: ми намагалися налагодити контакт, попри мовний бар'єр. На знімальному майданчику був перекладач, але все одно було непросто: мені потрібно було говорити в кадрі французькою, а йому - українською. Це був складний період для обох, до того ж ми мали грати закоханих! Різні мови, менталітети й особливості поведінки - усе це ускладнювало роботу. Але водночас було й весело, адже Джимі має чудове почуття гумору. Зрештою ми здружилися настільки, що почали жартувати одне з одного й допомагати в кадрі. Щодо того, де він зараз живе, наскільки мені відомо, Джимі в Україні, але час від часу їздить до Франції. Він там також працює у сфері кіно та реклами, якщо я нічого не плутаю. В Україні його добре знають. Джимі дуже любить нашу культуру, кухню - він такий козак!

- Наприкінці листопада на екрани знову виходить улюблена багатьма кінофраншиза - цього разу з новою частиною "Скажене Різдво". Якими стали ваші улюблені персонажі за цей час?

У нас із Джимі вже виріс син. Ми разом із ним та його батьками прямуємо до Василя Середюка, мого екранного батька. Причина нашої зустрічі стане відомою під час перегляду фільму — не хочу розкривати всі карти.

Я чула, що спочатку у актора Костянтина Войтенка були певні сумніви стосовно вашої акторської пари в ситкомі "Ромео і Джульєтта з Черкас". Який насправді був привід для цього?

- Вся справа у моїй відстороненості, бо справді можу такою здаватися. І це не випадково: я дуже емпатична й чутлива людина, усе близько сприймаю до серця. Тому від самого початку намагаюся тримати певну дистанцію, адже знаю, що згодом мені може бути складно спілкуватися суто з робочих питань. Коли з'являються дружні розмови, жарти й особисте змішується з професійним, буває важко розділити ці сфери. Не раз бачила таке на знімальних майданчиках.

За своєю натурою я більше ціную спокій і самотність, ніж великі скупчення людей. Проте, коли виникає потреба, я можу проявити свою екстравертну сторону. Наприклад, на різноманітних світських заходах, презентаціях чи піар-акціях, які, до речі, не є моїм улюбленим заняттям. У мене навіть є свій особливий "шоу-режим": я активую його, коли це дійсно потрібно, і серйозно - просто вмикаю. Тоді я можу стати душею компанії, активно спілкуватися та жартувати. Однак це забирає чимало моєї енергії, тому після таких подій мені потрібно кілька днів, щоб відновитися в тиші.

Тому на знімальному майданчику я не можу дозволити собі витрачати енергію як на роботу в кадрі, так і на безперервне спілкування поза ним. Коли звучить команда "стоп!", звісно, я можу поспілкуватися з колегами чи пожартувати, але не відчуваю необхідності підтримувати розмову на кожному кроці. Для мене важливо берегти свої сили, особливо зараз, в умовах війни, коли мій внутрішній ресурс не просто на нулі, а навіть у мінусі. Якщо постійно витрачати енергію на інших, я ризикують залишитися без жодної для себе.

Розумію, що мої слова можуть звучати різко, але вони щирі. І дивно, що попри це, люди все ще шукають спілкування зі мною. Вони довіряють мені свої секрети, діляться плітками, про які я, може, й не хотіла б дізнатися (сміється). Тому часто я здаюся відстороненою. Але іноді між нами виникає особливий зв'язок, і я можу відкритися. Тоді з'являються дуже теплі і приємні миті. Однак, коли таких моментів стає забагато і я намагаюся взаємодіяти з усіма, це не зовсім про мене. Я не перебуваю в конфлікті з кимось, але якщо запитати моїх колег, вони підтвердять те саме, що я вам щойно розповіла.

Чи є у вас знайомі серед акторської спільноти?

Ні, такого немає. Є колеги, з якими я працювала, з якими ми проводили дні й місяці на зйомках. Я рада їх бачити, ми можемо поговорити і обмінятися думками. Але щоб зустрічатися поза робочими моментами, гуляти чи святкувати разом – цього немає. Я не фанат публічних заходів. Для мене це справжнє випробування! Коли перед допрем'єрним показом "Довженка" я сиділа вдома, то говорила Максиму: "Будь ласка, нехай щось станеться, аби тільки не йти!" В дорозі я намагалася налаштуватися. Але як тільки переступила поріг, я змінювала свій настрій: натягувала усмішку та починала виконувати свої обов'язки. Це теж частина моєї професії, хоч і та, яка мені не до вподоби. І це може грати проти мене. Адже багато акторів знайомляться на прем'єрах, показах та інших заходах, запам'ятовують одне одного, і згодом ці зв'язки можуть відкрити нові можливості. Але мені не подобається спілкуватися просто заради спілкування: шукати теми для розмов, усміхатися за келихом шампанського. Я усвідомлюю, що через це можу втрачати шанси. Але намагаюся знаходити інші способи заявити про себе, наприклад, через свою роботу – найкраще вдаватися до того, що я вмію.

Декілька років тому в новинах з'явилась інформація про те, що вашу оселю обікрали. Чи вдалося знайти злочинців?

- Ні. Це сильно мене травмувало, і, думаю, цей досвід залишиться зі мною на все життя.

Чи сталося так, що ви стали менш довірливими до інших?

- Це було б надто поверхове пояснення. До пограбування були ще залякування, переслідування... Загалом сталося багато поганого, як у якомусь жахливому серіалі. Я пережила дуже страшний період, наслідки якого відчуваю досі. Я була просто молодою дівчиною, працювала, заробляла на життя, займалася своєю справою. І раптом усе це сталося - без жодної причини. Це сильно зламало мене. Навіть зараз, якщо дверна ручка різко смикається, в мене вискакує серце, здається, зараз знепритомнію. Я багато працювала із психотерапевтом, намагалася впоратися з пережитим. Але воно нікуди не зникає, це досі зі мною.

Психотерапія – це шлях до навчання жити з тим, що трапилося у твоєму житті. Вигнати ці моменти з пам’яті та просто розпочати нову сторінку нереально. Це стосується всіх травматичних ситуацій, з якими ми стикаємося. Я вже давно перебуваю у терапії. Спершу мені потрібно було просто виплакати все, що накопичилося в серці. Говорити про свої переживання без сліз було неможливо. Були кілька сесій, коли я просто плакала. Тоді я опинилася на самоті зі своїми бідами, без коштів і відчуття безпеки. Лише нещодавно переїхала в нову квартиру, як оголосили карантин через пандемію. Роботи не було, борги накопичувалися, і я не знала, що робити далі. Кожного ранку мене мучили панічні атаки. Я навіть не могла сама зайти в під'їзд — чекала, поки хтось зайде, і йшла за ним. І було б добре, щоб це була жінка.

Мені знадобився довгий час, щоб усвідомити і прийняти те, що сталося. Після цього почалася моя внутрішня робота: я відвідувала сеанси з психотерапевткою та працювала над собою самостійно. Повільно я навчилася приймати той факт, що змінити минуле неможливо. Я все ще відчуваю страх. Але це не якийсь ілюзорний страх, ніби дракон ось-ось зазирне через вікно. Я боюся цілком реальних речей. Як публічна особа, я усвідомлюю, що ситуація може повторитися. Я невпинно шукаю відчуття безпеки, але війна забрала його в мене назавжди. Тому я хапаюся за все, що може стати для мене опорою.

Хоча пограбування не принесло нічого доброго, в цій історії є й позитивний момент: воно відкрило мені новий погляд на оточуючих. Це стало важливим для мене, адже я звикла бути закритою людиною. Коли я поділилася тим, що сталося, розповіла про свої пошуки роботи та страхи, я отримала неймовірну підтримку. Багато небайдужих людей відгукнулися, допомагали, знаходили втішні слова і вжили конкретних заходів для моєї допомоги. Я безмежно вдячна за це.

У Instagram ви використовуєте ім'я Аполінарія. Чи є це вашим офіційним ім'ям, зафіксованим у паспорті?

- Я Поліна. Аполінарія - це моя вигадка, яка мені колись сподобалася. Подумала: а чому б і ні?

- А я вирішила, що ви просто скоротили ім'я.

Ні, мої батьки не обрали такого імені, тому я вирішила придумати його сама (сміється).

- Ви успішно реалізуєте себе в професії, закохані - почуваєтеся щасливою?

Зараз я перебуваю в проміжному стані: вже залишила одне, але ще не увійшла в нове. Це своєрідний етап між двома світами. І, як дивно це не звучить, я відчуваю, що це правильне місце для мене, хоча бути в ньому досить складно. Напевно, саме через це я стикаюся з труднощами - у мене є проблеми зі здоров'ям, фінансами та емоційним станом. Чесно кажучи, те, через що я проходжу, не побажала б навіть ворогові. Тому я намагаюся триматися на поверхні, борючись з усім, що мене оточує. Мені потрібно вистояти, адже останнім часом стало важко - просто нестерпно. Але в професії, стосунках і в самосприйнятті я відчуваю, що рухаюсь у правильному напрямку. Сподіваюся, з цього з'явиться щось позитивне.

Мене переповнює бажання творити, бути справжньою та жити глибше і чесніше, ніж раніше, коли було легше обмежитися лише естетикою. Сьогодні, коли життя та смерть так тісно переплетені, усвідомленість стає ще більш важливою. Війна змушує нас заглиблюватися у власні думки про сенс існування. Незважаючи на складнощі, я відчуваю прилив натхнення та прагнення розповідати історії, які мають для мене значення. Тому я намагаюся відобразити себе в різних аспектах: організовую фотосесії, планую записати монолог, повертаюся до вивчення англійської та польської мов. Мені важливо, щоб мене сприймали багатогранною. Помічаю, що в акторському світі існують певні стереотипи: якщо ти приваблива, тобі пропонують відповідні ролі. Але я відмовляюся від цього. Хочу створювати щось нове, те, чого ще не бачили зі мною.

Поліно, ви завжди відчували потребу досліджувати себе, чи, може, цьому сприяла ваша життєва історія?

Я завжди відчувала себе старшою за свій вік, і, напевно, це про мене все говорить. Коли ти починаєш навчання в університеті, світ здається сповненим магії, і цей період варто пережити, адже він може стати твоєю першою сходинкою до чогось більшого. Дехто залишається на цій сходинці, відчуваючи себе затишно, а я завжди прагнула більшого. Проте, щоб справді зрозуміти себе, потрібно пройти певні випробування і пережити різні моменти. Є вірш Сергія Жадана, який говорить: "Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі". І дійсно, щось вже відбулося, щось відбувається й досі – і, напевно, саме це і формує мій шлях.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Дарією Творонович - про чоловіка-актора Дениса Капустіна, який долучився до ЗСУ, поїздки до нього в Ізюм і незвичне весілля на овечій фермі під Києвом.