Віра Церкви (38): унікальні риси візантійського співу під час богослужінь - Vatican News

У тридцятому восьмому випуску рубрики, що розглядає спадщину Другого Ватиканського Собору, акцентується увага на специфіці візантійської музики та співу, які знайшли своє відображення на українських теренах.

Конституція "Sacrosanctum Concilium" підкреслює важливість всебічного літургійного виховання, яке включає як знання музики, так і активну участь у літургійних дійствах. У попередньому епізоді ми досліджували унікальні риси григоріянського співу, притаманного римській літургії. Цього разу ми звернемо увагу на специфіку візантійського співу, щоб вивчити музичні аспекти, особливо в контексті України, які сприяли розвитку релігійних почуттів та відіграють важливу роль у суспільному житті.

У багатогранному світі сакральної музики, поряд із традиційним григоріянським співом, що поширений на Заході, важливе місце займають різноманітні форми піснеспівів, характерні для Сходу. Варто звернути увагу на унікальні особливості візантійського, або ж римсько-візантійського, співу, який передував виникненню григоріянського жанру. Грецькі та іноземні історики одностайні у думці, що мелодії, церковні звуки та загальна структура візантійської музики мають глибокі корені в давньогрецькій музичній традиції. Вважається, що основоположником музичного жанру, що згодом еволюціонував у візантійську музику, був давньогрецький філософ Піфагор. І це не безпідставно, адже він здійснив значний внесок у музичну теорію: поєднав музику з математикою, досліджував акустику та впроваджував новаторські ідеї. Піфагор уперше виявив числові співвідношення між частотами звуків, що дозволило йому створити першу музичну гаму, яка стала основою ладів літургійної візантійської музики.

Візантійський спів має свої корені в давньогрецькій музиці та сформувався як музична традиція у східному Середземномор'ї в перші століття християнства, коли грецька мова, музика та мистецтво були на піку свого розвитку. Ця музика, що виникла в рамках Візантійської імперії, базувалася на грецьких текстах, а її перші зразки датуються IV століттям нашої ери, після того як столиця Римської імперії була перенесена до Константинополя. Візантійська музика, яка збереглася до наших днів, майже не містить світських творів, за винятком деяких імператорських гімнів, що також мають релігійні елементи. Отже, сьогодні вона вважається втіленням християнської тематики.

Після легалізації християнства у Римській імперії з'явилася можливість вільно збиратися на богослужіння, що сприяло появі численних наспівів римсько-візантійської літургійної традиції. Її музичні мотиви характеризуються поетичним ритмом, поділом на склади і наголосом слова у різному темпі, артикулюючись у восьми музичних ладах і восьми різних модальних шкалах. У 1453 році, внаслідок вторгнення мусульман на територію Східної Римської імперії, римсько-візантійська музична традиція зуміла вижити лише завдяки тому, що знайшла прихисток у церквах і монастирях. Крім того, тяглість візантійської музики стала можливою завдяки безперервним усній та письмовій традиціям. Протягом століть до і навіть після створення нотної системи, передача церковної музики відбувалася через живу літургію та систематичне навчання від учителя до учня. Як наслідок, до наших днів вдалося зберегти численні музичні рукописи, візантійські та поствізантійські теоретичні трактати і сотні друкованих видань музичних церковних творів, а в 2019 році ЮНЕСКО зарахувало візантійський спів до нематеріальної спадщини людства. Ретельне дослідження та тлумачення середньовічної музики виявило також багато естетичних подібностей між давньоримським і візантійським співом.

У класичному візантійському співі голос людини проявляється у своєму автентичному вигляді, а його застосування має безпосередній вплив на слухача, охоплюючи як фізичні, так і образні чи духовні враження. Візантійська грецька музика була монодичною та вільноритмічною, часто прагнучи передати мелодією значення слів. Таким чином, візантійська музика відрізняється від європейської, адже вона формувалася шляхом інтеграції слів у музичну тканину. Іншими словами, її мета не полягала в супроводі слів (задоволенні слуху), а в їх підкресленні. Завдяки цьому візантійський спів став символом фонетичної музики й хорового виконання, щоб максимально ефективно передати Божественне слово. На відміну від цього, європейська музика акцентує увагу на музичному елементі.

Поширюючись на інші землі, візантійський спів набував місцевих культурних особливостей. В українському контексті йдеться про адаптацію візантійського співу до суспільного естетичного відчуття, культури сприйняття образної мови та смаку слова. Інша особливість стосується музичної культури, притаманної Київській Русі; тому поступово витворювалися місцеві зразки церковної музики з притаманним їм психотипом елегійності. Численні пам'ятки літургійного співу доводять, що спосіб позначення місць для розспівування, розмежування ділянок тексту та особливість повторів відрізняються від зразків, прийнятих у Візантії.

Сьогодні візантійський спів не є цілком однорідним у Церквах візантійського обряду; це природній процес для живого церковного організму. На українських землях літургійний спів був позначений історичною еволюцією, яка розпочалася переходом від одноголосного розспіву (візантійсько-романська доба X-XIII ст.) до багатоголосся (XVІ ст.). А внаслідок зближення із західною культурою відбувалося поступове засвоєння підвалин західноєвропейського партесного співу. Не обійшлося й без анексії української церковної музики та канторів Московським царством (від другої половини ХVІІ ст.). Згодом, внаслідок окупації українських земель, відбувалося запровадження в Церквах Київського християнства оновлених зразків, позначених московським впливом, який і сьогодні є виразно присутній. Ця трагічна сторінка історії спонукає до відкриття й адаптації власних зразків літургійного співу, які є невіддільними від європейської культури та основоположних елементів візантійського співу.

Бароко стало вирішальним етапом у трансформації церковного співу на українських землях. До XVI століття богослужіння здебільшого супроводжувалося одноголосним виконанням. Однак, під впливом культурних обмінів, у співочій практиці почало з'являтися багатоголосся, яке запозичували з європейської традиції та від греків, що виконували основну мелодію (так званий ісон) на фоні тривалих звуків. Для ускладнення багатоголосся використовувався "контрапункт" (лат. punctum contra punctum), в якому кожен голос має свою власну незалежну мелодію, що гармонійно поєднується з іншими. Це комбінування кількох мелодійних ліній почало розвиватися ще в пізньому середньовіччі, коли виконання стало збагачуватись накладанням декількох "рівнів" мелодій. Завдяки чергуванню інтервалів та деяким дисонансам формувалася унікальна музична тканина, що надавала виконанню глибокої емоційності та урочистості. У XVI столітті "контрапункт" зробив значний вплив на багатоголосся, закріпившись завдяки творчості Джованні П'єрлуїджі да Пелестріна. У його композиціях вдалося досягти гармонії між складністю контрапунктичного переплетення та виразністю літургійного тексту, який завжди залишається на передньому плані без заглушення музичними інструментами. Ця традиція продовжувала розвиватися в наступні століття, надихаючи створення численних шедеврів, які сприяли еволюції як вокальної, так і інструментальної музики.

Цінність багатоголосся полягає не лише в його естетичній привабливості, а й у глибокому символізмі, який виявляється в досконалості поліфонії. Це мистецтво зливає різноманітні мелодії, гармонізуючи їх через точні та збалансовані зв’язки навколо основної теми, немов музичний букет, що переносить слухача у царину досконалої гармонії та рівноваги. У цій поліфонічній структурі мелодії звучать одночасно, але не зливаються в одне ціле: нова гармонія виникає завдяки майстерності контрапункту, що дозволяє зберігати баланс між різними елементами в рамках однієї композиції.

Багатоголосні композиції таким чином стають символом Вселенської Церкви, яка складається з багатьох людей, що походять із різних етнічних груп і розмовляють різними мовами, але в великій партитурі, написаній Святим Духом, кожен знаходить своє місце та виконує свою духовну партію у вищій гармонії, здатній підкреслити красу кожного. У багатоголоссі боятися треба не складності переплетення, а безладу. Він виникає тоді, коли різні виконавці, замість того щоб виконувати доручену їм партію, слухати інших і смиренно включатися в ціле, хочуть нав'язати себе окремо, порушуючи загальну гармонію. Тому збереження багатоголосся має подвійну цінність: цінування отриманої спадщини і навчання мистецтву єдності Божого народу.